І ось тоді починається робота психоаналітика. Перед ним – купа наданого пацієнтом зношеного життєвого матеріалу. І з цих багатьох тисяч обривків спогадів, висловів і сновидінь йому належить, просіваючи через дрібне сито психології, відділити зерна від плевел – відкинути весь шлак і в результаті копіткої роботи добути чистий метал психологічних висновків. Тобто відібрати з первинної субстанції необхідний психологічний матеріал. Лікар-психоаналітик не має права визнати за такий матеріал сиру матерію, яку він одержує в процесі розповіді пацієнта. Він зобов'язаний пам'ятати, що, кажучи словами Фрейда, «вислови хворого є лише збочена картина того конфлікту, який потрібно відшукати, це натяки, які потрібно розгадати, щоб зрозуміти, що за ними ховається». Для вивчення хвороби в розрахунок треба брати не те, що пацієнт пережив, - ці жалі вже пішли з його душі. Важливо виловити те, що ще не зжито, що схоже на неперетравлений шматок їжі в шлунку. Цей шматок прагне вибратися, проштовхнутися назовні, але всякий раз його зупиняє якась протидія, - так само, як і шуканий психологом матеріал. З постійною увагою повинен лікар розшукувати джерела цієї протидії, в кожному окремому прояві психіки пацієнта, з тим щоб, накопичуючи підозри, поступово перейти до твердої упевненості. Спокійне, неквапливе спостереження, яке лікар здійснює неначе із сторони, поведінкою пацієнта одночасно і полегшується, і утрудняє. Особливо це характерний для початку лікування, коли відчуття пацієнта концентруються особливим чином, - Фрейд називає цей процес «перенесенням». Адже перш ніж прийти до лікаря, хворий довго пестує в собі залишки не пережитих відчуттів, не в силах позбулися вони. Використовуючи десятки симптомів, він намагається програвати ці відчуття і так і отак, свій внутрішній конфлікт намагається програти з самим собою; знайшовши, що перед ним не просто лікар, а уважний і чуйний слухач, невротик сприймає його як співучасника гри і з радістю кидає м'яч психоаналітику; непіддатливі втіленню афекти обрушуються на лікуючого лікаря. Це може бути відчуття любові або ненависть – головне, що хворий вступає у якісь «відносини» з своїм лікарем, намагається всіма силами налагодити з ним взаємодію відчуттів. Дотепер конфлікт існував десь в глибині без жодної надії вирватися, тепер же він вперше намагається проявити себе так чітко, як виявляється фотозображення на пластинці. І ось саме з цієї миті, з «перенесення», включається інтуїція психоаналітика; якщо ж хворий на «перенесення» не здатний, його треба визнати непіддатливим психоаналітичній роботі. Адже щоб побачити конфлікт, пізнати його, лікар повинен побачити його прояви в життєвій, емоційній сфері, лікар і пацієнт повинен разом його пережити.
Психоаналітична робота вимагає участі обох: пацієнт повинен відтворити конфлікт, а лікар – розтлумачити його значення. Поквапившися з висновками, можна припустити, що лікар в цій роботі може розраховувати на допомогу хворого, але цього ніколи не відбувається. В області психіки завжди є місце подвійності відчуттів, внутрішньому розладу. З одного боку, невротик йде до доктора, щоб позбулася своя хвороба, хоча про неї він нічого не знає, окрім симптомів; з іншою – автоматично він не бажає розлучатися з своєю хворобою, адже вона для нього не є щось стороннє, це його творіння, діяльна частина його власного «я». Несвідомо він чіпко тримається за свою хворобу і з набагато більшою легкістю готовий погодитися на те, щоб залишилися її важкі симптоми, ніж на те, щоб лікар пояснив йому істинне значення його внутрішнього конфлікту. Пацієнт і відчуває, і мислить відразу з двох позицій: з одного боку, виявляється його свідоме, з іншою – несвідоме, тому він одночасно і мисливець, і дичина, по сліду якій йде мисливець; тільки одна половина його намагається допомогти лікарю, інша – люто чинить опір; однією рукою пацієнт підписує добровільні визнання, інший – заплутує всю справу і всіляко намагається приховати істину. Отже, навіть глибоко що усвідомив свою хворобу невротик допомогти лікарю не в змозі; він не може викласти «правду», адже із стану рівноваги його вивело і підштовхнуло до створення хвороби якраз незнання або небажання знати цю саму «правду». Здавалося б, іноді хворий щиро готовий до одкровень, але і в такі моменти він бреше або сильно помиляється щодо своїх намірів. За кожною правдою ховається інша, ще більш сокровенна, і навіть якщо пацієнт в чомусь признається, то тільки з метою маскування більш глибокої, більш сокровенної правди. Між наміром бути відвертим і відчуттями сорому і скритності йде дуже складна таємна гра; іноді пацієнт видає себе в своїх розповідях, іноді ж він за ними ховається; здавалося б, ось наступив порив повної відвертості – і раптом воля до викладу правди кудись пропадає. В кожному з нас щось раптом напружується і блокує інформацію, як тільки ми відчуваємо, що хтось сторонній намагається дістатися до нашого найпотаємнішого; в реальності психоаналіз – найважча боротьба!
А геній Фрейда якраз в тому і полягає, що він уміє обернути в свого ярого союзника самого заклятого ворога! Опір видає пацієнта, допомагаючи вирвати визнання. В бесіді людина видає себе двояким чином: з одного боку, він признається, умовчуючи про щось, з іншою – про щось розказуючи. У Фрейда чудове чуття на розшук таємного, і він відчуває наближення розгадки страшної таємниці в тому місці, де сила протидії намагається, але не може проявити себе; протидія раптом стає союзником, указуючи напрям руху до істинної мети. Якщо хворий починає раптом говорити дуже тихо або дуже голосно, якщо він раптом уповільнює мову або різко її прискорює, це значить, що саме несвідоме намагається пробитися і висловитися його вустами. Щонайменші спроби протидії – коливання голосу, паузи, які наступають всякий раз при наближенні критичного місця, - прямо указують на чинник опори і об'єкт опору, а інакше кажучи – на конфлікт, замаскований і захований в глибинах несвідомого.
Процес психоаналізу – це нескінченний ланцюг дрібних припущень, збору осколків переживання, з яких, як з мозаїки, складається потім картина внутрішнього життя пацієнта. В салонах і вітальнях в ходу абсолютно помилкова і нескінченно наївна думка про те, що пацієнт занурює в мозок психоаналітика, як в якийсь автомат, свої сни і визнання, потім за допомогою двох-трьох питань механізм приводиться в дію, і – раз! – з автомата випадає готовий діагноз. В реальності ж процес психоаналізу не є щось механічне, ця вельми складна і навіть високохудожня творчість, понад усе, напевно, воно схоже на роботу реставратора, який відновлює стародавню картину, замальовану зверху чиєюсь грубою і невмілою рукою; необхідне приголомшливе терпіння, щоб поступово, шар за шаром, обновляти цю картину і вдихати в неї нове життя, трепетно схилившися над дорогоцінним полотном, поки після зняття останнього шару мазанини не з'явиться перед майстром-реставратором первинне зображення у всій його красі. Займаючись, здавалося б, виключно дрібними подробицями, психоаналітик в своїй роботі переслідує незмінно одну мету – створення цілісного образу особи пацієнта у всій її багатогранності; саме тому в справжньому психоаналізі ніколи не вихоплюється якийсь один комплекс; з фундаменту, з самої підстави психоаналітик відновлює все душевне життя пацієнта. Психоаналіз вимагає від лікаря в першу чергу терпіння, але терпіння разом з не впадаючою в очі спостережливістю. Лікар, не даючи пацієнту можливості щось запідозрити, повинен уміти розподіляти свою неупереджену увагу тим часом, що розказує хворий і про що мовчить; крім того, він не повинен упускати анінайменшої зміни у відтінках оповідання. Дані, отримані в ході кожного нового сеансу, повинні зіставлятися з даними попередніх бесід, бо необхідно чітко уловлювати, які епізоди пацієнт повторює підозріло часто через внутрішній опір, в які моменти хворого суперечить собі, і при цьому лікар у жодному випадку не повинен зовні проявити свою цікавість. Адже якщо тільки пацієнт помітить, що якийсь епізод привернув особливу увагу лікаря, його розповідь тут же втратить безпосередність, а саме безпосередність веде до миттєвих осяянь, які дозволяють психоаналітику побачити контури таємного пейзажу несвідомого. Крім того, лікар не повинен нав'язувати хворому і свого бачення проблеми, адже значення психоаналізу якраз і полягає в тому, щоб розуміння прийшло до хворого самостійно, зсередини, адже тільки в цьому випадку не пережиті ще відчуття будуть пережиті і зжиті. В ідеалі лікування наступає тоді, коли пацієнт розчаровується в симптомах, а енергію відчуттів і бажань направить не на помилкові образи, а в реальне життя. Саме у такому разі конфлікт відпустить хворого, а аналіз можна буде вважати завершеним.