По-друге, на додаток до соціальних та емоційних труднощів в комунікації та взаємодії з помираючими пацієнтами, члени родини переживають і багато практичних проблем. Наприклад, “сім’я, членом якої є дитина з захворюванням на лейкемію, з появою цього захворювання починає жити в нових умовах, які загрожують надіям та сподіванням всіх членів родини і спричинює радикальні зміни в їх житті” [33].
Ось деякі поради, на котрих слід наголосити близьким та родичам хворого:
1. Хворий не повинен бути одиноким. Часто його провідувати, розповідати про події і т.п.
2. З розумінням сприймати скарги хворого і по можливості задовільнити його бажання.
3. Як правило, хворі більше говорять, аніж слухають.
4. По можливості радитися з хворим по поводу всіх рішень, що приймаються родиною.
Помирання передбачає задіяння духовного значення життя та смерті, слід брати до уваги і роль священника в цьому контексті. Freund [34] каже, що багато людей відмовляються запрошувати священника до помираючого пацієнта. Але він також вказує на те, що священник може допомогти в деяких випадках: може допомогти краще усвідомити насування смерті, ніж ті, які ізолюють пацієнта через відкидання смерті; він може підбадьорити пацієнта у вираженні злості на Бога та допомогти вирішити проблему гніву та страху; може допомогти пацієнту усунути побоювання, що Бог карає пацієнта через його хворобу. Kübler-Ross [30] вказувала на те, що деякі пацієнту можуть торгуватися з Богом у намаганні продовжити їх життя чи уникнути смерті. Священник може стати найбільш потрібною особою, щоб обговорити значення цієї діяльності та вину, яка може виникати через звертання до Бога таким способом.
Кожен соціальний працівник під час контакту з помираючою людиною має брати до уваги її пересуди стосовно ролі релігії та її ставлення до священника як джерела допомоги. Не всі пацієнти вважають візит священника доречним. Але, деякі з них отримують комфорт та затишок від релігії, можуть отримати підтримку від духовних аспектів помирання та деякі відповіді на питання, що станеться після смерті.
Особливого висвітлення потребує проблема соціально-психологічної роботи з людьми, які стали інвалідами внаслідок важкої хвороби або травми. За дослідженнями психологів сам процес інвалідізації можна розглядати як кризову ситуацію, в якій можуть виникати депресії та суїцидальні дії. Інвалідізація порушує біо-психолого-соціальний гомеостаз людини. Патологічний процес обмежує життєдіяльність. Тому хворобу можна розглядати як проблему, котра дезадаптує людину через негативний вплив клінічних та соціально-психологічних факторів. Життєдіяльність обмежується, а особистість почуває себе соціально недостатньою.[35]. Соціальна недостатність розглядається як обмеження в соціально значимих ситуаціях (робота, сім`я, захоплення, освіта і т.п.) Завдання соціальних працівників та психологів допомогти людині компенсувати обмежену життєдіяльність.
Розрізняють компенсаційні можливості організму на генетико-конституційному та медико-організаційному рівнях, компенсаційні можливості сомої особистості ( тобто її емоційно-вольовий, інтелектуальний та мотиваційний рівень). Слід врахувати можливості і самого суспільства, тобто морально-етичні, науково-технічні та соціально-правові рівні. Тому, плануючи роботу з такими людьми, соціальний працівник повинен враховувати медичні, психологічні, соціальні та професійні напрямки. Особливо важлива в цих умовах допомога сім`ї. В психологічній роботі з клієнтом слід враховувати темперамент, інтелект, соціальні відносини, цілі, мотиви, установки, потреби. Як цілісна структура, особистість проявляється через діяльність. Через діяльність та в процесі діяльності проявляються та формуються індивідуально-психологічні психологічні аспекти особистості. Психолог та соціальний працівник в процесі втручання корегують психологічні контакти, здійснюють профорієнтацію, лікують стан фрустрації, впливають на мотиваційну сферу, вивчають та формують внутрішню модель хвороби та систему соціально-психологічних відношень.
Колесник Н.Т. [35] пропонує розділити роботу соціального працівника на пять етапів :
1) Оціночний – визначають рівень та категорію порушення здоров`я, а також обмеження життєдяльності, що повязано з цією проблемою.
2) Аналітичний –
· вивчення медичних документів та характеристик;
· вивчення особистості інваліда, його комперсаторні можливості;
· вивчення внутрішньої моделі хвороби, його переживання своєї та психічної неповноцінності та соціальної недостатності.
3) Синтезу - це найбільш складний та відповідальний етап. Соціальний працівник формулює адекватне реабілітаційне завдання. Якщо він не врахує якісь фактори з попередніх етапів, то ефективність втручання значно знизиться.
4) Складання індивідуально-реабілітаційного паспорту інваліда. Соціальний працівник або психолог супроводжують медичну, професійну та соціальну реабілітацію клієнта, проводять психологічне консультування, психокорекцію, психотерапію, надають психологічну допомогу сім`ї. В плані повинні мати місце конткретні рекомендації, послуги, міроприємства, умови їх проведення.
5) Ведення паспорта - це ніби щоденник виконання, в якому не просто відмічаються виконані міроприємства, а вказується необхідне корегування програми.
На жаль, при роботі за вище вказаними етапами, важко жорстко визначити часові строки виконання. Соціальний працівник повинен тісно взаємодіяти з центром занятості населення, комітетами соціального захисту тощо.
8. Особливості роботи із жінками, які страждають постнатальною депресією
Постнатальна депресія – це особливий вид депресії, який виникає у жінок через деякий час після родів і продовжується від трьох діб до декількох місяців , а може і до декілька років.
Цей депресивний стан негативно впливає не тільки на здоров`я жінки, а і на психічний розвиток дитини. Тому вчасна діагностика та лікування такого стану вкрай важлива як для матері, так і для дитини.
Слід відмітити, що на практиці цим питанням приділяють надто мало уваги. Депресивний стан у породіль лікарі зовсім не діагностують, якщо він не набуває форм психозу. А між тим, жінки, які мають немовлят, часто скаржаться на стан відчаю, суму, стомленності, порушення сну, апетиту, сльозливість. Подібний психічний стан оточуючі і сама жінка частіше пов`язують виснажливим процесом догляду за дитиною. А між тим післяродова депресія – це серйозний психопаталогічний стан, який вимагає втручання різних спеціалістів, в тому числі психологів та соціальних працівників.
Що стосується статистичних даних відносно частоти виникнення після родових депресивних станів, то, на жаль, вітчизняних даних знайти не вдалося. Очевидно, цей стан дійсно рідко діагностується, хоч і приносить страждання жінкам та їх родинам.
Післяродова депресія описана в роботах таких західних дослідників, як P.Gilbert [36], J. Mark [37], B. Chalmers [38].
В післяродовий період можуть проявлятися різні емоційні порушення:
1) материнська меланхолія;
2) післяродова депресія;
3) післяродовий психоз.
За даними Kendell [2], біля 50 – 60% жінок страждають меланхолією, тобто легкою формою депресії. Як правило, такі жінки просто скаржаться на “ хандру” і намагаються взяти себе в руки. Такий стан частіше супроводжується сумним настроєм, безпричинною сльозливістю, небажанням спілкуватия тощо. Жінки в такому стані потребують доброго ставлення до себе, розуміючого відношення, підтримки. Вони чутливі до неуваги та образ. Зазвичай, такі жінки більше потребують консультації психолога та спілкування з соціальним працівником, аніж психіатричної допомоги.
В нашій практиці спостерігалися жінки з ознаками післяродової депресії. Щоправда, на консультацію до психолога одна із жінок звернулася, коли дитині вже було два роки і у дитини було діагностовано важку вроджену патологію. Але з анамнезу відомо, що жінка, не зважаючи на хороші соціально-побутові умови, залишила дитину в пологовому будинку для лікування і дуже рідко її провідувала. В розмові жінка гарно, з ніжністю розповідає про свою дитину, любить, пестить її, купує надто дорогі речі для неї і в той же час намагається уникати спілкування з нею. Зараз дитина вдома, є допомога няні, але поведінка матері дезадаптована. Їй іноді здається, що вона не любить своєї дитини. Клієнтка може проявляти вербальну, а то і легку фізичну агресію до дитини. Амбівалентні почуття виснажують матір, адже згодом її турбує почуття провини. Така важка стресогенна ситуація спостерігається вже два роки, повністю порушивши родинне життя. Очевидно, якби цій жінці надали допомогу відразу після пологів, то родина не переживала б таких труднощів.
Інша клієнтка звернулася за допомогою, коли дитині було вже три місяці. Вона також розповідає, що поганий настрій, виснаженність з`явилися відразу після пологів. На ці симптоми спочатку молода мати не звертала увагу, надіючись на їх скороминучість. Але ситуація поглиблювалась, і зараз вона скаржиться на почуття відчаю, роздратованність, страх нашкодити дитині, страх вбити дитину, незважаючи на любов до дитини. Мати грудю годує дитину, тому медикаментозне лікування не бажане. Тож психотерапія, підтримка психолога та соціального працівника є основними у терапії та реабілітації таких жінок. Випадків з практики можна навести багато. Нами спостерігалося дванадцять таких жінок.
B.Chalmers [38] в своїх дослідженнях вказує на симптоми депресії: стомлюванність, плаксивість, підвищену сенситивність, безпорадність у догляді за дитиною, розгубленність, роздратованність, нерідко агресивність, почуття провини, страх нанести шкоду дитині. Жінка може вважати себе нездатною бути доброю матір`ю, нездатною виростити дитину.Така післяродова депресія часто зустрічається у одиноких матерів. У такому стані вони можуть навіть відмовитись від дитини в пологовому будинку, а потім, звичайно, після виходу з депресивного стану жалкувати про це.