Людство повинно віддавати дітям усе найкраще, що у нього є, принаймні так сказано в Конвенції прав дитини. Та, чи справді наука в повній мірі розкриває всі проблеми дитинства, чи справді в сучасній психології не лишилося нерозв’язаних проблем, які б стосувлися психічного здоров’я дитини? Незважаючи на те, що питання дитинства не є новими для психологічної науки, до останнього часу проблеми психічного здоров’я дітей залишалися об’єктом різних домислів та необгрунтованих теорій – ще у 19-тому, здавалося б, прогресивному столітті, в багатьох рзвинених країнах, дітей з психічними відхиленнями вважали ізгоями. Та й сьогодні суспільство часто відвертається від проблем “кіндервундів”(вислів В.Леві – з нім. dasKind-дитина, dieWunde-рана). Ще менше уваги приділяється тим відхиленням, які не мають яскравих патологічних проявів, таким як неврози, а вони, за статистикою, - найрозповсюдженіший вид нервово-психічної патології у дітей та підлітків. Досить часто невротичні розлади залишаються нерозпізнаними, а діти та підлітки, які страждають цими хворобами, не отримують вчасної психологічної допомоги. Це пов’язано з тим, що страх і тривога постійно виникають і при нормальному розвитку. Крім того, багато невротичних симптомів носять прихований характер і, навідміну від симптомів поведінкових розладів, не несуть соціальної загрози, що дозволяє їм залишатися непоміченими. Саме тому, дитячі неврози тривалий час вважалися незначним та перехідним порушенням, яке зникає з набуттям нормального життєвого досвіду. Але тепер відомо, що більшість дітей з неврозами не позбуваються своїх проблем в підлітковому і зрілому віці.
Дана тема за своєю актуальністю заслуговує уваги не тільки спеціалістів в області клінічної, дитячої та патопсихології, а й, насамперед, батьків, адже з кожним роком зростає кількість дітей, яким поставлено діагноз певного нервового захворювання. Причини такого явища ховаються не тільки в складних соціальних умовах, ритмі сучасного життя, а набагато глибше.
Небезпека цього захворювання приховується не в його важкості чи невиліковності, а у відношенні до нього. Більшість батьків просто не звертає уваги на перші ознаки неврозів у своїх дітей або відноситься до них поверхнево. На думку шкільних психологів та педагогів, вже в середніх класах діагноз нервового розладу можна поставити більшості дітей, а якщо врахувати, що невроз формується не в шкільному віці, а набагато раніше, можна зробити сумні висновки.
Ще в середньовіччі філософом У.Оккамом було виведене універсальне правило: “непотрібно робити посередництвом більшого те, що можна зробити посередництвом меншого”. Відповідно, не потрібно чекати того часу, коли дитині допоможе лише психотерапія, боротьбу з неврозами слід починати у вигляді психопрофілактики, а для цього треба виявити першопричинні механізми їх формування. Відповідно, предметом даної курсової є статичні та динамічні фактори формування (етіопатогенез) неврозів у дітей, а об’єктом – дитина, в житті якої наявні передумови для формування невротичного розладу, або в якої він уже сформувався.
Як психогенні захворювання особистості, що формуються, неврози відображають багато проблем людських стосунків, насамперед, розуміння і спілкування між людьми, пошуку власного “я”, оптимальних шляхів самовираження, визнання та любові. Першопочатково неврози являють собою емоційні розлади, які виникають переважно в умовах зіпсованих стосунків в сім’ї, тому можна стверджувати, що невроз – це своєрідний клініко-психологічний феномен, який формується протягом життя трьох поколінь – прабатьків, батьків та дітей. Отже, насамперед дорослі повинні міркувати над тим, щоб в майбутньому не створити замкнене коло неврозу, адже популятором його є саме сім’я. Судячи з масштабу розповсюдження цієї проблеми – в недалекому майбутньому нам загрожує повна невротизація населення, а деякі автори ще всередині 20-го ст. вказували на те, що на неврози, якщо враховувати найлегші форми, страждає більшість людства [3].
Розглядаючи проблеми психічного здоров’я дітей, треба розуміти, що вони в багатьох відношеннях не відрізняються від аналогічних проблем у дорослих, принаймні за своєю важливістю. Отже, щоб наше суспільство і наступні покоління були здоровими психічно, слід досліджувати причини психологічного дискомфорту дитини, адже надмірна тривожність заважає її нормальній діяльності. Дитина відчуває страх в тих ситуаціях, які не містять ознак реальної загрози чи небезпеки. Навіть якщо вона знає, що боятися нічого, вона все рівно налякана і робить все можливе, щоб “врятуватися” чи уникнути ситуації, що її лякає. Цей патерн саморуйнівної поведінки відомий під назвою невротичного парадоксу [11]. Його багаторазове повторення уподібнює дитину Сізіфу, що постійно штовхає нагору камінь, який неминуче скочується донизу.
Щоб цього не сталося, в даній курсовій за мету поставлено дослідити особливості формування дитячих неврозів і проаналізувати чинники їх розвитку, враховуючи те, що затяжний дитячий невроз неминуче перетвориться на дорослий, спричинюючи страждання особистості. Адже, за висловом французького письменника Ж. Лабрюйера, діти - зухвалі, примхливі, запальні, заздрісні, цікаві, користолюбні, ліниві, легковажні, боягузливі, нестримні, брехливі, скритні; вони легко заходяться сміхом чи сльозами, через дрібниці непомірно радіють і сумують, не виносять болю і люблять його завдавати, -- вони вже люди.
Слово «невроз»вперше було вжите наприкінці 18 - го сторіччя шотландцем Кулленом. Спочатку воно не мало строго обмеженого змісту і застосовувалося для позначення різноманітних нервових захворювань і навіть більшості неврологічних симптомів, при чому питання про патологічну анатомію, про фізичну або психічну обумовленість взагалі не піднімалося [18]. Насьогодні існує багато визначень самого поняття неврозу, в кожному з яких акцентується увага на тій чи іншій стороні захворювання.
У вітчизняній науці одним з перших, хто дав розгорнене тлумачення неврозу, був В.Н. Мясіщев, який у своїй патогенетичній концепції неврозів ще у 1934 році відмічав, що невроз є хворобою особистості. Пізніше він уточнив, що невроз - це психогенне захворювання, в основі якого - протиріччя між особистістю і важливими для неї сторонами дійсності, яке вирішене нею невдало, нераціонально, непродуктивно і викликає тяжкі та хворобливі переживання [12].
Сьогодні загальновизнаною точкою зору на неврози є погляд радянського вченого Б.Д. Карвасарського, який визначав невроз як “психогенний нервово-психічний розлад, який виникає внаслідок порушення важливих життєвих відношень людини і проявляється у специфічних клінічних феноменах при відсутності психотичних явищ” [8]. Невроз характеризується, по-перше, зворотністю патологічних порушень, незалежно від його тривалості, що відповідає розумінню неврозу І.П. Павловим як зриву вищої нервової діяльності, який може тривати дні, тижні, місяці і навіть роки; по-друге, психогенною природою захворювання, що, згідно В.Н. Мясіщеву, визначається існуванням зв'язку між клінічною картиною неврозу, особливостями системи відносин і патогенної конфліктної ситуації хворого; по-третє, специфічністю клінічних проявів, що складає у домінуванні емоційно-афективних і соматовегетативних розладів [8].
В зарубіжній психології невроз також розглядається під різними кутами зору: в психоаналізі – як необхідний і неминучий момент розвитку, пов’язаний з утворенням і розвитком дитячої тривоги; в індивідуальній психології Адлера – як патологічна форма компенсації почуття внутрішньої недостатньості чи нереалізованого почуття власної вищості; у Хорні – як психічний розлад, викликаний страхом і захистом від нього, як прояв загальмованого процесу самореалізації [20]; в біхевіоризмі та поведінковій терапії – як зафіксована навичка непристосованої поведінки, набута шляхом навчання.
Існує багато підходів щодо класифікації неврозів. Відома систематика, яка відображає характер психогенії (невроз очікуваання, страху, ятрогенний невроз, екзаменаційний невроз, невроз невдачі та ін.). Однак такий поділ невротичних реакцій не враховує ні важкості стану, ні особливостей клінічної картини, крім того, в зв'язку з величезною розмаїтістю трвмуючих психічних впливів і ситуацій число варіантів практично необмежено [15].
У деяких дослідженнях систематика неврозів ґрунтується на припущенні про патогенетичну залежність клінічної картини від віку, у якому відбувається маніфестація захворювання, — неврози дитячого віку, шкільний невроз, клімактеричний невроз та ін. Для неврозів дитячого віку характерна перевага страхів, соматовегетативных (енурез, рвота) і рухових розладів (логоневроз, тики, істеричні паралічі). Чим молодше дитина, тим одноманітніше невротична картина. Однак «вікова» систематика неврозів не включає яких-небудь специфічних для дітей або людей похилого віку невротичних психогенних реакцій [15].
Починаючи з 30-х років XX ст. широке поширення отримала типологічна диференціація невротичних реакцій за їх тривалістю — на короткочасні і затяжні. Короткочасні (ситуаційні - за П.Б. Ганнушкіним; невротичні - за Г.К. Ушаковим; психореактивні - за Лангеном) реакції нетривалі, їхні прояви швидко редукуються і відновлюється попередній психічний стан [17].
Багато авторів ідентифікують поняття «невроз» з невротичним розвитком на тій підставі, що неврозам властиве затяжне протікання і часті рецидиви. У цьому відношенні становлять інтерес дані Ернста, що розрізняє наступні типи розвитку неврозів: фазний (невротичні фази, що чергуються з безсимптомними інтервалами); хвилеподібний(знеповними ремісіями); однорідний(динаміка без чітких фаз і інтервалів та без зміни симптоматики).
У роботах останніх років намітилася тенденція до подальшої диференціації типів протікання невротичних розладів. Так, Сергєєв (1997) при аналізі динаміки тривожно-фобічних розладів виділяє наступні варіанти: пароксизмальный (фобічні пароксизми тривалістю від декількох хвилин до декількох годин), рецидивуючий (повторні напади фобій тривалістю від кількох тижнів до півроку), безперервно-нападоподібний (тривале існування фобій з періодичними нападоподібним загостренням симптоматики), безперервно-поступальний (наявність тривалого розладу з поступовим ускладненням симптоматики), стаціонарний (багаторічне існування фобій у майже незмінному вигляді) [15].