Таким чином, окрім внутрішнього поєднання та координації, особистість, як поняття, має в собі і активне відношення до оточуючого миру, базуючогося на індивідуальній переробці зовнішнього впливу.
У цьому визначенні поряд з суб'єктивною стороною висувається, і це легко побачити, і об'єктивна сторона особистості. Ми вважаємо, що в питаннях психологічних ми не повинні використовувати лише суб'єктивні визначення. Психічне життя є не лише ряд суб'єктивних переживань, але ще й завжди і певний ряд об'єктивних явищ. В цих об'єктивних явищах власне і знаходиться то збагачування, яке вносить особистість в оточуючий її зовнішній світ. Ми скажемо ще більше! Тільки об'єктивні прояви особистості доступні зовнішньому спостереженню, і тільки вони складають об'єктивну цінність.
За Ribot :«реальна особистість – це організм і його висший представник мозок, маючий у собі останки всього, чим ми були, і задатки всього, чим ми будемо. У ньому накреслено характер з усіма деталями і пасивними спроможностями і антипатіями, зі своїм генієм, талантом та дурістю, праведністю та вадами, нерухомістю і діяльністю».
Ми не підемо проти істини, якщо скажемо коротше: особистість, з об'єктивної точки зору, є психічний індивід, який зображується самодіяльною сутністю по відношенню до оточуючих умов.
Потрібно мати на увазі, що ні оригінальність розуму, ні творчі здібності, ні те що відомо під назвою воля, все це окремо, не складає особистості, однак загальна сукупність психічних явищ з усілякими їх особливостями, виокремлююча дану особу серед інших та обумовлююча її самодіяльність, характеризує особистість з її об'єктивної сторони.
Розумовий кругозір не однаковий серед осіб із різною освітою, але кожен має право на визначення його особистістю, за умов що він тою, або іншою мірою проявляє своє індивідуальне відношення до навколишніх умов, виявляючись самодіяльною істотою. Лише втрата цієї самодіяльності робить людину безособовою. При слабкому прояві самодіяльності, ми вже можемо говорити про слабо розвинуту або пасивну особистість.
Отже, особистістю, з об'єктивної точки зору, є самодіяльна істота зі своїм психічним складом, з індивідуальним відношенням до оточуючого світу».
За В.Н. Мясищевим: «Особистість – вище інтегральне поняття. Особистість можливо характеризувати, перш за все, як систему стосунків людини та оточуючої дійсності. В аналізі цю систему можливо подрібнити на нескінченну кількість ставлень особистості до різних предметів дійсності, однак, якими б частковими, в даному розумінні, ці ставлення не були, кожне з них завжди остається особистісним. Головним, що визначає особистість це її ставлення до людей, одночасно виявляючихся взаємовідносинами».
У своїй праці «Індивід та особистість»4 А.Н. Леонтьєв пише: « У психології поняття індивід використовується в дуже широкому значенні, що призвело до перемішування здатностей людини як індивіда та його здатностей як особистості. Наша мова добре відображує не збігання цих понять: слово «особистість» ми використовуємо лише відносно до людини і лише з деякого етапу її життя. Ми не кажемо «особистість тварини» або «особистість немовля». Однак нікому не важко казати про тварину та про новонародженого як про індивідів, про їх індивідуальні особливості (збуджена, агресивна, спокійна тварина і т.д., теж саме і про немовля). Ми серйозно не вважаємо особистістю навіть дворічну дитину, хоча вона проявляє не лише свої генотипічні особливості але й велику безліч особливостей, придбаних під впливом соціального оточення, ці обставини зайвий раз свідчать проти розуміння особистості як продукту перехрещування біологічного та соціального факторів. У психопатології описуються випадки роздвоєння особистості і це не фігуральний вираз, однак ни який патопсихологічний процес не може призвести до роздвоєння індивіда: роздвоєний, «роздільний» індивід – безглуздя, протиріччя в термінах. Поняття особистості, як і поняття індивіда, відбиває цілісність суб'єкта життя; особистість не складається із шматків, вона не «полипняк».
Однак особистість це цілісне утворення особливого роду. Особистість ни є цілісність, обумовлена генотипічно: особистістю не народжуються, особистістю стають. Тому ми і не ведемо розмову про особистість новонародженого або немовля, хоча риси індивідуальності виявляються на ранніх стадіях онтогенезу не менш яскраво, ніж на більш пізніших вікових етапах.
Особистість є відносно пізніший продукт суспільно-історичного та онтогенетичного розвитку людини. <...>
Особистість є спеціальним людським утворенням, яке також не може бути виведено із її пристосувальної діяльності, як не можуть бути виведені з неї її свідомість або її людські потреби. Висловимося інакше: особливості, які характеризують одну єдність (індивіда), не просто переходять в особливості іншої єдності (особистості), так що перщі винищуються, вони зберігаються, але саме як особливості індивіда.
Так особливості висшої нервової діяльності індивіда не стають особливостями його особистості і не визначають її. Хоча функціонування нервової системи складає необхідну передпосилку розвитку особистості, однак її тип ни є тим «скелетом», над яким вона «надбудовується». Сила або слабкість нервових процесів, їх врівноваженість і т.д. проявляють себе лише на рівні механізмів, завдяки яким реалізується система відносин індивіда зі світом. Це і визначає не однозначність їх ролі в формуванні особистості.
Особистість, як і індивід, є продукт інтеграції процесів, який здійснює життєві відносини суб'єкта. Існує фундаментальна різниця того особливого утворення, яке ми називаємо особистістю. Воно визначається природою відносин які його породили: це специфічні для людини суспільні відносини, в які вона вступає в своїй предметній діяльності. Як ми вже бачили, при всій різноманітності її видів та форм, усі вони характеризуються загальністю своєї внутрішньої будови та припускають свідоме їх регулювання, тобто наявність свідомості, а на деяких етапах розвитку також і самосвідомості суб'єкта.
Для наукової психології особистості це фундаментальне методологічне відкриття має вирішальне значення. Воно радикально змінює розуміння її предмета та руйнує укорінені схеми, в яких залучені такі різноманітні риси або «підструктури», як, наприклад, моральні якості, знання, навички та звички, форми психічного відображення та темперамент. Джерелом таких «схем особистості» є уявлення про розвиток особистості, як про результат накладання прижиттєвих надбань на деякий попередній метапсихічний базис. Но як раз з цієї точки зору особистість як специфічне людське утворення взагалі не може бути зрозумілою. Дійсний шлях досліджування особистості складається із вивчення тих трансформацій суб'єкта (або, кажучи мовою Л. Сева, «фундаментальних перегортань»), які створюються саморухом його діяльності в системі суспільних відносин . На цьому шляху ми, однак, з самого початку стикаємося з необхідністю переобмірковувти деякі загальні теоретичні положення.
Одне з них, від якого залежить вихідна постановка проблеми особистості, повертає нас до вже знайомого положення, про те що зовнішні умови впливають через внутрішні. «Положення, згідно якого зовнішні впливи пов'язані зі своїм психічним ефектом опосередковано через особистість, та є тим центром, виходячи з якого встановлюється теоретичний підхід до всіх проблем психології особистості...».
Те, що зовнішнє діє через внутрішнє, вірно, для випадків, коли ми розглядаємо ефект того або іншого впливу. Інша справа, якщо бачити у цьому положенні ключ до розуміння внутрішнього як особистості. Автор пояснює, що це внутрішнє залежить від попередніх зовнішніх впливів. Але виникнення особистості як особливої цілісності, прямо не збігається з цілісністю індивіда, і не розкривається, і тому залишається можливість розуміння особистості лише як збагаченого попереднім опитом індивіда.
Я уявляю, що для того щоб знайти підхід до проблеми, необхыдно з самого початку, обернути початковий тезис: внутрішнє (суб’єкт) діє через зовнішнє і цим само себе змінює. Це положення має цілковито реальний зміст.
Тому що первісно суб’єкт життя взагалі виступає лише як маючий, якщо використати вираз Енгельса, самостійну силу реакції, однак ця сила може діяти лише зовнішнє, у цьому зовнішньому і відбувається перехід із можливості в дійсність: її конкретизація, її розвиток і збагачення - словом, її перетворення, яке є сутністю перетворення і самого суб'єкту, її носія. Зараз, тобто, в якості перетвореного суб'єкту, він і виступає як переломлюючий в своїх поточних станах зовнішнього впливу» .
Борис Дмитрович Карвасарський у підручнику «Клінічна психологія» пише: «Людина народжується індивідом, особистістю вона стає в результаті соціалізації, засвоєння суспільного опиту. Відповідно з цим, вихідним моментом якостей особистості є її статут у суспільстві (економічні, правові, професійні, політичні та інщі положення), а також особливості спільності, в якій складалася та формувалася дана особистість. На основі статуту будуються суспільні функції – ролі, цілі та ціносні орієнтації особистості, які утворюють перший ряд властивостей особистості . Ці особистісні характеристики визначають властивості мотивації поведінки, складаючих другий ряд властивостей особистості. Вищім ефектом первинних та вторинних властивостей особистості є характер людини, з однієї сторони, і його схильності – з іншої. Якщо основною формою розвитку індивіда є онтогенез, то основною формою розвитку особистості є життєвий шлях людини в суспільстві, її соціальна біографія.
Т.І. Пашукова, А.І. Допіра, Г.В. Дьяконов у підручнику з загальної психології пишуть: «Особистістю психології називається системна соціально-психологічна якість людини, яка формується і розвивається в неї на протязі життя в суспільстві, поступово засвоюя різні види діяльності та спілкування. Особистість існує в просторі різноманітних характерних для суспільства відносин. Мая свідомість людина орієнтується в складній системі взаємовідносин, вступає во взаємодію, усвідомлює себе, порівнює з іншими, зазнає успіху та поразок».