Багатство форм поводження у тварині, а також у людському світі можна визначити схематично за допомогою двох рухових векторів: "до" і "від" навколишнього світу. У першому випадку сигнал ззовні викликає зближення, в іншому - віддалення від джерела стимуляції. Основна рухова реакція є антиципацією того, що наступить, своєрідним обчисленням імовірності щодо того, задовольнить навколишній світ основні потреби індивіда чи ні. Суб'єктивним корелятом руху "до" навколишнього світу є позитивні почуття, пережиті людиною, як любов, дружба, симпатія й т.д., а протилежного напрямку - негативні почуття, як страх, ненависть, ворожість, презирство й т.п. Негативна антиципація, або установка "від" навколишнього світу, містить у собі дві можливості: або "я знищу мир", або "сам буду їм знищений". Втеча й агресія, а також відповідні їм почуття страху й ненависті коштують дуже близько друг до друга, а часто взагалі нероздільні.
Зрозуміло, що ворожий мир вимагає значно більшої мобілізації чинностей, ніж мир дружній. У втечі й боротьбі витрачається більше енергії, ніж у безпечному й спокійному оточенні. Позитивна установка зв'язується з перевагою анаболічних (побудова), а негативна - з перевагою катаболічних (розпад) процесів. У першому випадку баланс обміну з оточенням корисний для організму; він будує себе за рахунок оточення, у другому - баланс негативний (для організму); переважає процес знищення власної структури.
Обмін із середовищем, зрозуміло, не може бути односпрямованим, винятково, тому що його сутністю є побудова й знищення, діалектика життя й смерті. Ладу свою індивідуальну структуру, люди знищують структуру свого середовища, тобто живуть за рахунок життя інших живих істот і одночасно знищується також власна структура для вивільнення енергії, необхідної для боротьби за життя, і одночасно індивід перебуває під загрозою знищення з боку інших живих істот.
Не можна також усунути з життя всіх переживань, які пов'язані з аспектом її знищення, а саме, болю, страждання, страху й ненависті, подібно тому, як не можна представити її собі без позитивних переживань, пов'язаних з аспектами її утвору: радості, насолоди й любові.
При всіх спробах аналізу основних переживань важливо правильно помістити їх на осі часу. Інакше представляється знищення в безпосереднім зіткненні, і інакше - на дистанції. У теперішньому часі часткове знищення дасть переживання болю, у той час як повне, тобто смерть, не є вже переживання, але кінець усього. Агонія, імовірно, обумовлена розпачливим зусиллям віддалення від смерті, максимальною мобілізацією організму для боротьби за життя, у якій хвилини, коли організм готовий здатися, зв'язуються із втратою свідомості, втечею в сновидіння, у блискавичні образи минулого. Втеча від дійсності у вигляді різних форм порушення свідомості є при цьому своєрідним захистом перед занадто близьким зіткненням з повною деструкцією.
У тимчасовому віддаленні небезпека знищення представляється у формі сигналу з навколишнього світу, що тим самим змінюється в мир небезпечного й ворожий, або сигналу зсередини власного організму, що у результаті викликає занепокоєння. Не завжди сигнали відповідають дійсній небезпеці, і чим більше розвинена сигнальна система (органи почуттів, нервова система й руховий апарат), тим більше можливості різноманітних трансформацій зовнішніх або внутрішніх стимулів в окремих ланках рефлекторної дуги. Тим самим більше їхня здатність відривається від конкретної ситуації, а у зв'язку із цим всі частіше конкретна небезпека заміняється абстрактної.
Сигнал небезпеки збуджує установку "від" навколишнього світу, що зв'язується, як уже згадувалося, із загальною мобілізацією організму для втечі або боротьби, а суб'єктивно виражається в переживаннях страху й ненависті. Не вдаючись в обговорення складної й поки ще тільки частково вивченої фізіології цієї основної установки, можна сказати, що у вищих тварин і в людини мобілізація організму здійснюється, головним чином, через сильну розрядку у вегетативно-гормональній системі. Ця розрядка іноді може бути настільки сильної, що сама по собі приводить до смерті. Вираження, що хтось "умер від страху" не є тільки фігуральним. Смерть без явної органічної причини відома клініцистам і патологоанатомам. У так званих примітивних народів зустрічаються випадки смерті, викликані порушенням табу або прокльоном чаклуна; це - "смерть Буду", описана, наприклад, що видається фізіологом Кенноном. З його концепції про роль вегетативної системи в емоційній сфері народилася пізніше теорія стресу Сельє. Гостра шизофренія може скінчиться смертю, однієї із причин якої, найімовірніше, є страх.
Минаючи рідкі випадки, у яких саме готування до боротьби за життя - біологічна "холодна війна" з навколишнім світом - кінчається смертю, можна прийняти, що різноманітні фізіологічні реакції, що спільно викликають загальну мобілізацію організму, мають цільовий характер. Ця цілеспрямованість залежить, однак, від того, у якому ступені антиципація майбутнього є правильної, чи виявиться мобілізація необхідної або надлишкової. Вона необхідна тоді, коли після її треба потребуючої крайньої напруги чинностей боротьба за життя; надлишкова тоді, коли після її нічого не відбувається й вся мобілізація виявляється неекономічним виділенням енергії.
У студентів, що очікують важкого іспиту, робота серця порівнянна по інтенсивності з його роботою при високогірному сходженні. Так, що стискує в товариських контактах потіння, долонь полегшує захоплення супротивника в лютій боротьбі. Позиви до сечовипускання й дефекації фізіологічно доцільні, тому що легше тікати або боротися з порожнім сечовим міхуром і кишечником, але викликають турбота, якщо зіткнення з оточенням приймає інші форми. Збільшення звертаємості крові протидіє кровотечі, що у жорстокій боротьбі неминуче, але якщо до такої боротьби справа не доходить, воно може привести до інфаркту. Подібних прикладів можна знайти значно більше.
У людині існує протиріччя між його основною орієнтацією в навколишньому світі, що, як і у тварин, балансує між установками "до" і "від" оточення й зв'язується з вегетативно-гормональною розрядкою і його актуальним поводженням, у якому переважає установка "над", тобто між перетворенням оточення відповідно до власній структурі й перетворенням себе відповідно структурі свого оточення. Ця установка не вимагає загальної мобілізації організму, але примушує до утворення всі нових функціональних структур у постійній взаємодії з оточенням. З анатомічної точки зору розвиток цієї установки в людини пов'язане з розвитком, у той час як основна орієнтація (установка "до" або "від") залежить, насамперед, від більше древніх частин нервової системи, які тісно пов'язані з ендокринною системою. Мозок людини, що стосується древніх його частин, деяким відрізняється від мозку нижчих ссавців. Філогенетичний розвиток концентрується на корі мозку, особливо на її молодих частинах. У тимчасовому аспекті основна орієнтація (установка "до" або "від") випереджає детальна й конкретну (установка "над"), у якій здійснюється більше точний аналіз ситуації й вибір однієї з багатьох форм взаємодії з оточенням. На противагу установки "над", установки "до" або "від" відрізняються великою інерцією, бідністю потенційних функціональних структур і легкістю їхнього закріплення. Слідством цього часто буває те, що одна з основних установок зберігається значно довше, ніж це необхідно. Можна спостерігати людей, які все своє життя проявляють установку страху або агресії, так що їхньої установки трактують як конституціональні й залежно від поділюваних поглядів пояснюють їхніми генетичними впливами або зовнішніми, закріпленими в раннім дитинстві.
Як представляється, негативні установки (орієнтація "від" оточення) мають більші шанси закріплення, ніж позитивні. Тому що вони викликають більшу мобілізацію організму, що по механізму порочного кола ще більше підсилює дану установку. Коли якийсь сигнал з оточення збуджує почуття страху, те супутня йому вегетативно-гормональна розрядка підсилює почуття страху, що, у свою чергу, збільшує оборонну мобілізацію організму й так далі по колу. Виходом з порочного кола стає яка-небудь рухова активність, у якій хоча б частково розряджається мобілізація організму. Тому в стані занепокоєння здійснюється ряд безцільних рухів, як ходіння туди й назад, грюкотіння пальцями по столі, ритмічне притопування ногою й т.п. У сновидіннях страшні ситуації переживаються звичайно сильніше, ніж аналогічні ситуації наяву, імовірно, тому, що можливості рухової розрядки під час сну обмежені. Саме позбавлення рухової волі підсилює агресивна напруга. Собака на цепку стає злим, раб завжди страшний. І навіть бездіяльність, хоча б у стані милостивого розслаблення, спокою й почуття щастя, через якийсь час приводить до стану занепокоєння, що мобілізує до активності. Це була б позитивна сторона негативної установки; завдяки їй не можна застигти в єдиному пункті, протистояти тим самим процесу життя, основною рисою якого є мінливість.
Ситуації, що викликають установку страху, можна поділити на чотири групи: пов'язані з безпосередньою загрозою життю, із соціальною погрозою, з неможливістю здійснення власного вибору активності й з порушенням існуючої структури взаємодії з навколишнім світом. Отже, залежно від генезису можна говорити про страх біологічному, соціальному, моральному й дезінтеграційному. Саме протікання реакцій страху звичайно не дозволяє нам розрізняти, з яким видом страху ми маємо справу. Це можливо лише при докладному аналізі ситуації, що викликає установку страху. Наприклад, у неврозах часто зустрічаються приступи сильного страху смерті, що зовсім не є біологічним страхом, тому що смерть хворому не загрожує й, навпаки, па початкової стадії онкологічного захворювання нерідко виступають симптоми невротичного занепокоєння з тематикою, що дозволяє припускати соціальний або моральний страх, а фактично за ними коштує біологічний страх.