Психічна адаптація до онкологічної патології та тривалість життя
Одним з перших, хто описав вплив ставлення до хвороби на виживання, вважається GreerS., який досліджував хворих на РМЗ [15, 14]. П’ятнадцятирічне виживання виявилось кращим серед жінок, які з самого початку реагували запереченням на своє захворювання, у порівнянні з жінками, які стоїчно приймали свій діагноз або почували втрату надії та безвихідь. Під запереченням малась на увазі затримка у три та більше місяців між знаходженням симптому (твердий вузол у груді, який такі жінки вважали чимось несерйозним) та зверненням до лікаря. При цьому заперечення виражало спробу захиститись, а не якусь неосвіченість. Жінки, які заперечували захворювання, також були схильні заперечувати значення власних життєвих криз.
Наступним кроком було створення опитувальника Психічної адаптації до онкологічної хвороби (MAC), запропонованого WatsonM. etal., який став стандартним тестом в психоонкології. МАС містить п’ять шкал: дух боротьби (я твердо впевнений в тому, що мені стане краще); тривожне очікування (я переживаю сильну тривогу у зв’язку з усім цим); відсутність надії/сподівання на допомогу (я відчуваю, що моє життя не має надії); фаталізм (все, що стосується мого здоров’я, залишаю на розсуд лікарів); уникнення (я не вірю, що у мене дійсно онкологічне захворювання). Сподіваючись знайти позитивний зв'язок між виживанням та «духом боротьби», WatsonM. etal. [44] застосував створений психодіагностичний інструментарій в десятирічному лонгітюдному дослідженні виживання хворих РМЗ. Виявлено, що перша реакція на захворювання за типом «відсутності надії» достовірно знижує тривалість життя в 1,5 разів, але не підтверджений позитивний вплив духу боротьби на виживання.
GrulkeN. elal. [17] досліджували вплив психологічної адаптації на дворічне виживання 127 онкогематологічних хворих після трансплантації кісткового мозку. Дослідники використали шкалу МАС, але не знайшли зв’язку між типом подолання та виживанням. Науковці вважають, що одна з можливих причин відсутності кореляцій в цьому дослідженні є недосконалість шкали МАС. Обмеження шкали МАС полягає в тому, що вона не призначена для дослідження мінімізації хвороби. WatsonM. etal. [44] допустили, що в феномені заперечення, описаному GreerS., лежить віра в те, що згодом стане легше, і на цьому підгрунті створили шкалу «дух боротьби». В запереченні (за GreerS.) також можна розрізнити ігнорування захворювання, яке може бути перешкодою в комплаєнсі з лікарем та отриманні необхідних медичних процедур в повному обсязі, що дало підстави WatsonM. etal створити шкалу «уникнення». Допускається, що в основі описаного GreerS. заперечення можуть лежати не тільки віра в одужання і уникнення усвідомлення хвороби, а але і певна мінімізація значення захворювання в його впливі на життя пацієнта, що сприяє адаптації та зменшенню дистресу. Багато досліджень показують зменшення тривалості виживання при реалістичному прийнятті захворювання, яке супроводжується тривожним очікуванням та втратою надії. В огляді результатів сучасних лонгітюдних досліджень GarssenB. [12] вважає доведеним, що психічна адаптація до захворювання впливає на тривалість життя. Так, заперечення в значенні мінімізації захворювання достовірно продовжує тривалість життя в чотирьох з п’яти проаналізованих ним дослідженнях. А відчай/втрата надії та фаталізм достовірно зменшує тривалість життя за даними шістьох з дев’яти досліджень.
Відомими механізмами психологічного захисту нарцистичних особистостей є процеси знецінення та само знецінення. При знеціненні неусвідомлюване почуття власної неприйнятності приписується оточуючим. Можна провести паралель між процесами знецінення та мінімізацією значення захворювання, оскільки неприйнятне заперечується; між самознеціненням та реалістичним прийняттям захворювання, фаталістичністю, втратою надії, оскільки ці переживання схожі на «нікчемне Я». Є дослідження, які виявили взаємозв’язок між самооцінкою та виживанням: виживання гірше, коли хворі мають низьку самооцінку [9]. І ми можемо допустити, що заперечення захворювання у нарцистично організованого онкологічного хворого має значення збереження самооцінки. Можливим є й більш радикальний погляд, за яким тип психологічної адаптації до хвороби не є психологічним феноменом, а зумовлений фізіологічними процесами в організмі. Так, окремі автори дійшли висновку, що тривожне очікування пов’язане із значним розповсюдженням патологічного процесу; відсутність надії пов’язана з низьким, а дух боротьби з високим функціональним статусом хворого.
Регуляція афектів, емоційних станів та особистісних рис як фактор ризику та прогресії онкологічного захворювання. Дослідницький колектив на чолі з Grossarth-MaticekR. [16] був одним з перших, хто звернув увагу на взаємозв’язок між емоційною регуляцією та схильністю до онкологічної патології. Grossarth-MaticekR. etal [16] показали, що високі бали (10-11 балів) за шкалою «раціональність та антиемоційність» в 40 разів збільшують ризик онкологічного захворювання у порівнянні з особами, які отримали низькі бали (3 та менше). Конструкт «раціональність/антиемоційність» був визначений як стратегія подолання стресу, за якої емоційна поведінка пригнічується, а суб’єкт намагається надати подіям логічне пояснення; в ситуації міжособистісної фрустрації суб’єкт намагається залишитись раціональним. Проте, здійснені пізніше лонгітюдні дослідження NabiH. [27] та NaganoJ. etal [29] не підтвердили зв’язку між раціональністю та ризиком онкологічного захворювання, а HirokawaK. etal [20] знайшов, що відсутність раціональності є фактором ризику раку. BleikerE. M. etal[8] визначили антиемоційність як уникання емоційної поведінки та недовіру своїм почуттям. Вони показали, що антиемоційність збільшує ризик розвитку онкологічної патології протягом 5 наступних років, але не в подальшому і висунули припущення, що високі оцінки за шкалою раціональність/антиемоційність вказують на вже існуючий онкологічний процес [7]. Доведеним вважається те, що раціональність/ антиемоційність пов’язана з низьким рівнем виживання онкологічних хворих. Наприклад, Reynolds P. et al. [35] визначили супресію як намагання тримати при собі свої почуття в зв’язку з діагнозом; не розповідати нікому про свою хворобу; намагання про все це забути. Використання супресії погіршувало виживання в 1,4 рази; хворі з високим рівнем емоційної експресії та здатністю отримувати емоційну допомогу мали в 2,5 рази кращі результати виживання, ніж хворі з низькими значеннями.
В багатьох роботах досліджувався вплив контролю певних рис (наприклад, егоцентризму), афектів (агресія) чи емоційних порушень (тривога та депресія) на ризик та прогресію онкологічного захворювання. В двох лонгітюдних дослідженнях [43, 45] з використанням шкали оцінки емоційного контролю (CECS) показано, що контроль емоцій збільшує ризик онкологічної патології у чоловіків. TijhuisM.A. etal. [43] показали, що контроль експресії депресивних почуттів (серед літніх чоловіків) збільшує ризик онкологічної патології; а WhiteV. M. etal. [45] виявили, що контроль агресії збільшує ймовірність раку передміхурової залози. Водночас роль емоційного контролю (методика CECS) в етіології РМЗ у жінок не була знайдена [37]. HarburgE. etal. [19] дійшли висновку, що у жінок уникання гніву на чоловіка збільшує ризик смертності в цілому та в зв’язку з онкологічною патологією; агресія чоловіків на владну фігуру збільшує ризик раку. Крім того, показано, що схильність до негативних емоційних станів у чоловіків є фактором ризику онкологічної патології [45].
Підсумовуючи, можна сказати, що чоловіки, схильні до онкологічної патології, мають стабільні негативні афекти чи стани, вираження яких вони обмежують. Ймовірний фактор ризику онкологічної патології серед жінок є, скоріше, приховування вираження «справедливої» та природної агресії, спрямованої на самозахист. Що стосується регуляції особистісних рис, то NaganoJ. etal. [28] дійшов висновку, що демонстративні тенденції (амбівалентність та егоцентризм) пов’язані зі зниженням ризику розвитку колоректального раку, а альтруїзм (який виражається в готовності досліджених йти на зустріч експериментаторам), можливо, властивий онкологічним хворим. Альтруїзм розглядається як один з аспектів емоційної супресії, оскільки передбачає відмову від власних інтересів на користь інших.
Механізм, за яким контроль афектів, емоційних станів чи особистісних рис впливає на ризик онкологічного захворювання остаточно не з’ясований. Вважається, що емоційний контроль після повідомлення діагнозу не є найкращою стратегією, оскільки посилює емоційний дистрес, який може впливати на прогресію онкологічної патології [22].
Емоційну супресію або стримування емоційної відповіді розглядають як бажання справити добре враження, бути соціально бажаним. Психологічні механізми (серед жінок), які могли б пояснити причину емоційної супресії, вбачаються в обставинах раннього дитинства: 1) ідентифікація з образом ідеальної матері, про яку розповідала вимоглива матір [13], в результаті чого здійснюється заперечення неприйнятних, неідеальних якостей; 2) намагання зберегти стосунок з матір'ю ціною власної мазохістичної жертви, відмови від своїх потреб та бажань, невміння розряджати гнів та обурення [6]. TaconA. M. [41] використовує теорію прив’язаності Bowlby J. для того, щоб пояснити виникнення емоційного контролю: прив’язаність є емоційним компонентом інстинкту виживання, прикріплення до батьків, що надають безпечний простір, з якого новонароджений може розпочати дослідження оточуючого середовища. Прив’язаність - це переживання безпеки та комфорту, пов’язане з емоційними взаємовідносинами, здатність з упевненістю рухатись від безпечного простору для того, щоб зайнятися іншими видами активності (при цьому немає страху втратити ці відносини). Нормально розвинена прив’язаність дає впевненість в присутності іншого та в його підтримці (навіть за його фізичної відсутності), що сприяє автономному функціонуванню та розвитку самосвідомості.TaconA. M. [41] показала, що емоційний контроль корелює з контролюючим поводженням матері та пов'язаний із стилем прив’язаності за типом уникнення (почуття некомфортності та незручності при близькості та інтимності, труднощі в тому, щоб довіряти або бути залежним від інших, нав’язлива опора лише на себе).TaconA. M. [41] дотримується думки, що ранні втрати та жорстке ставлення матері до потреб дитини формують уникаючий тип прив’язаності в дорослому віці, за яким особа ігнорує власні потреби в прив’язаності, захисті, свій дистрес та свої негативні афекти через їх неприйнятність оточуючими.