Разнонаправленніть референтних груп (наприклад, у школі на виробництві учать берегти колективну власність, а в родині орієнтують на використання в корисливих цілях) неминуче створює для індивіда ситуації конфлікту і напруженість. Він як би виявляється між двох вогнів. У цих випадках перед ним виникає проблема вибору. Конфлікт цей звичайно гостро і бурхливо переживається (адже для індивіда близькі і дороги обидві сторони), причому компроміс у цьому випадку – далеко не завжди оптимальний, як іноді може показатися. Оптимальне рішення конфлікту залежить від цілісності особистості, її спрямованості, що ведуть мотивів діяльності.
При вивченні особистості завжди дуже важливо виявити коло близького їй оточення. Виховні впливи на особистість можуть мати успіх тільки в тому випадку, якщо встановлюється зв'язок з цим колом, і він залучається для надання необхідної підтримки або впливу. В екстремальних ситуаціях, коли виникає гостра необхідність уплинути на особистість, опора на референтне коло спілкування може допомогти керівникові первинного колективу усунути фрустрацію, розрядивши тривалий конфлікт, і тим самим допомогти особистості.
У будь-якій первинній групі з моменту її створення або виникнення починає формуватися складна система міжособистісних відносин двоякого плану: формальних (ділових, службових, офіційних) і неформальних (неофіційних).
Формальні відносини – це ті відносини відповідальної залежності, у які ми вступаємо між собою в процесі виконання нами своїх прямих службових обов'язків і суспільних функцій. У цій системі відносин місце кожного індивіда регламентовано інструкцією, положеннями, статутами, наказами. У цьому контексті термін "формальні відносини" не носить зневажливого характеру, а лише підкреслює те, що міжособистісні відносини оформлені, підпорядковані. Формальні відносини – це відносини "по вертикалі", тобто в системі "керівник-підлеглий" (відповідальна залежність, по А.С. Макаренко) – у них кожний має визначені і чітко обкреслені права й обов'язки вказує Бодалев А.А. [3]. Це відносини типу "учитель-учень", "студент-староста", "командир-солдат", "майстер-робітник", "керівник-службовець" і т.д.
Положення особистості в системі формальних відносин розглядається звичайно в контексті таких понять, як "соціальний статус", "соціальна роль", "соціальні чекання", "престиж".
Кожна людина володіє визначеним соціальним статусом. Соціальний статус – це місце людини в системі суспільних відносин, встановлюване в термінах його прав, обов'язків і привілеїв. Він визначається багатьма факторами: посадою, рівнем утворення, особистісними якостями, участю в суспільному житті, родом занять. Крім перерахованих факторів, на положення і місце особистості в суспільстві можуть впливати й етнічна, і релігійна приналежність, національність, походження, наявність або відсутність родини. Природно, що в умовах сучасного світу кожний з цих факторів може мати різний "вагу" і значення. У демократичному суспільстві соціальний статус визначається насамперед тим місцем, що людина займає в суспільному виробництві, відношенням його до праці і колективу, ступенем участі в суспільно корисній діяльності, рівнем його компетентності і професійної майстерності. Демократичні процеси, що відбуваються в нашому суспільстві, рішуче засуджують інші підходи й інші погляди.
Динамічним аспектом соціального статусу є роль. Соціальна роль – це реалізоване поводження, очікуване від індивіда, що володіє визначеним статусом. Статус як би ставить за обов'язок особистість поводитися певним чином. Звичайно індивід, що володіє визначеним статусом, реалізує кілька соціальних ролей. Учитель, майстер, начальник цеху, сенатор, директор, продавець, міліціонер, батько – усе це приклади соціальних ролей. Соціальна роль безособова. Суспільству, наприклад, абсолютно все рівно, хто буде начальником цеху, – чоловік середнього або молодого віку, учорашній партійний працівник або фахівець, що демобілізувався з армії, батько великої родини або холостяк. Суспільству важливо інше. Спосіб реалізації ролі визначається, задається суспільною практикою, системою цінностей суспільства. Суспільству важливо, щоб особистість керувалася тим алгоритмом поводження, що не тільки очікується, але потрібно від неї в цій ситуації, виходячи з її статусу.
Система вимог до особистості, що прийняла на себе соціальну роль, називається соціальними чеканнями суспільства. У кожного з нас є визначені представлення про те, якими повинні бути вчитель, продавець, командир. Коли ці чекання виправдуються, ми говоримо про інтеріоризації ролі, вищого її ступеня – покликанні. Активна діяльність особистості, що прийняла на себе соціальну роль, може змінити наші представлення про можливі норми і границі дій і поводження. Таким чином, у процесі інтеріоризації закладена діалектична взаємодія. З одного боку, особистість повинна додержуватися рольових чекань, а з іншого боку – її практика вносить у них нові нюанси, додає їм динамічність, розширює границі і можливості реалізації ролі. Реалізувати роль це значить виконати обов'язку, що накладаються нею. Однак інтеріоризація ролі може здійснюватися на різних рівнях. Реалізуючи соціальну роль, індивід може ігнорувати соціальні чекання колективу, використовуючи свої права й обов'язки в особистих, корисливих цілях у плані задоволення чекань у першу чергу своєї родини, клану, оточення. Коли індивіди поводяться подібним чином, первинні колективи і тим самим суспільство може виявитися в критичному стані. От чому там, де не налагоджена чіткий зворотний зв'язок, де особистість, що порушує правила "гри" не є об'єктом ефективного соціального контролю і гласності, у роботі соціальних інститутів може наставати збій, а окремі вузли в підсистемі суспільства випадають з-під контролю.
Поглиблення і розширення демократії, гласність, підвищення ефективності суспільного контролю сприяють оптимальному виконанню особистостями соціальних ролей, тобто стабільності і процвітанню суспільства.
Звичайно для людини характерне прагнення зберегти або підвищити свій соціальний статус. Деякі учені відносять це прагнення до розряду соціогенних потреб особистості. Зберігає або навіть підвищує свій соціальний статус лише той, хто відповідає соціальним чеканням груп і суспільства. Показано, що соціальні чекання здобувають мотиваційне значення, тобто входять у мотиваційну структуру особистості. Будучи протипоставлені особистим потребам, вони можуть гальмувати їхню реалізацію. В усіх випадках зіткнення міжособистісно значимими потребами і соціальними чеканнями груп приналежності (особливо референтних) утворить конфлікт. І те, у чию користь він буде дозволений, залежить від рівня інтеріоризації ролі, привабливості первинної групи або груп приналежності особистості.
Коли індивід погодить свої вчинки і своє поводження із соціальними чеканнями групи, таке поводження група або суспільство схвалюють і заохочують. Якщо ж поводження індивіда суперечить соціальним чеканням, на нього можуть бути накладені відповідні санкції. Одна з найважливіших характеристик статусу престиж. Це міра визнання суспільством або групою заслуг особистості, чиє поводження і діяльність відповідають їх чеканням.
Знаходження або позбавлення престижу є одним з механізмів взаємозв'язку особистості з групами або суспільством. Присвоєння престижу може відбуватися на двох рівнях: офіційному і неофіційному. У першому випадку воно здійснюється по представленню первинних колективів державними або суспільними інститутами і супроводжується розробленим ритуалом, а також зв'язано з присудженням офіційних знаків престижу: орденів, грамот, звань, значків, дипломів і т.д. У другому випадку присвоєння престижу здійснюється соціальним середовищем, безпосередньо членами колективів і реалізується в прояві почуттів любові і поваги. У демократичних суспільствах, де реальна цінність особистості визначається насамперед її особистісними якостями й особистим внеском і не залежить від кон'юнктури, зв'язків і т.д., ці два рівні звичайно невіддільні друг від друга. Розподіл престижу не збігається, коли існує різна спрямованість окремих соціальних груп і державних інститутів. Може бути і так, що соціально схвалюване поводження на рівні первинних груп і визначених соціальних шарів, – з погляду державних інститутів розцінюється, що як відхиляється, дисидентське. Це звичайно свідчить про наявність протиріч у суспільстві, про ослаблення зв'язків між "низами" і "верхами".
Формальні відносини є тією основою, на якій виникають і будуються неформальні відносини.
Неформальні відносини – система симпатій і антипатій, притягань і відштовхувань, любові і ворожості, що випробують друг до друга члени первинної групи, реалізуючи свої соціальні ролі, тобто виконуючи свої прямі службові і суспільні функції.
У цій системі відносин місце кожного індивіда не залежить від наказів і положень, а визначається його особистісними якостями: відношенням до праці, собі, що оточує, суспільству. От чому можливі випадки, коли людин, що володіє високим соціальним статусом, виявляється раптом у числі тих, хто не користується повагою в колективі, а рядовий член колективу може бути його центром, у числі самих авторитетних і улюблених.
Неформальні відносини, як зазначає Афанасьєв В.Г., тісно переплітаючи з формальними, офарблюють, олюднюють них, додають їм те фарбування і ті відтінки, без яких останні залишалися б казенними, бездушними, бюрократичними [2]. Положення особистості в системі неформальних відносин звичайно розглядається в контексті таких понять, як "психологічний статус", "лідер", "бажаний", "аутсайдер", "небажаний". Кожен член первинної групи в системі неформальних відносин володіє визначеним психологічним статусом, тобто мірою авторитету, поваги, привабливості.