У роботах В. Ф. Сержантова, В. Д. Шадрикова, Є. А. Клімова та ін. ціннісні орієнтації виступають в якості важливого механізму регуляції діяльності. Найбільш яскраво ця роль системи ціннісних орієнтації проявляється стосовно до професійної діяльності. На думку Є. А. Клімова, для кожної визначеної професійної групи характерний свій сенс діяльності, своя система цінностей. При цьому, як підкреслює Л. Г. Дика, сьогодні професійно важливі якості «стають похідними від моральних якостей людини ... Від ієрархії ціннісних орієнтацій » [14, c. 98].
Вивчення ролі суспільно – соціальних відносин в формуванні особистості може бути застосовано к її ціннісним орієнтаціям було запропоновано в роботах Б. Д. Пaригіна, А. І. Донцова, В. С. Мухіной, А. А.Бодальова. з точки їхнього зору, направленність особистості на певні цінності – ціннісні орієнтації – формулює суспільство. Саме суспільство вимагає певну систему цінностей, які людина дуже добре відчуває в процесі постійного контакту з оточуючими в певній соціальній групі [30, c. 299; 23, c. 190].
Що ж стосується теми данної роботи, то необхідно зазначити, що в вітчизняній літературі багато науковців займалися проблемою вивчення ціннісних орієнтацій серед засуджених.
Наприклад, В. Ф. Пирожков та А. С. Міхлін виявили цікаву закономірність серед засуджених, що пізніше отримала назву «ламкість дальніх життєвих планів», коли цінності можуть втратити своє мотиваційне значення під час довготривалій відсутності можливості їх реалізувати. Крім того, вони визначили п´ять основних цінностей, що мають найбіьше значення для засуджених [27, c. 150].
А. Н. Олійник одним із перших зробив висновок про те, що на ціннісні орієнтації засуджених, що відбувають строк покарання в виправних колоніях впливає характер злочину, число судимостей, вид режиму і строк покарання [16, c. 288].
1.3 Аналіз історичних напрямків вивчення природи правопорушень
Особистість у психології – активний носій свідомості, який має індивідуально – типову структуру психологічних властивостей і якостей, вибірково ставиться до оточуючої дійсності та виконує певні соціальні ролі. Під психологічними особливостями особистості розуміють відносно стабільну сукупність індивідуальних властивостей, що визначають типові форми її реагування та адаптивні механізми її поведінки, систему уявлень про себе, характер міжособистісних відносин і соціальної взаємодії. Інакше кажучи, це внутрішній компонент особистості, що є відносно стійким та індивідуально неповторним і забезпечує собі активну поведінку в суспільстві [5, с. 280].
Особистість засудженого – свідомий суб’єкт, наділений сукупністю біологічно обумовлених і соціально детермінованих властивостей, поведінка якого визначається анти суспільною спрямованістю, що виникає під впливом певних суспільно – політичних, економічних та соціокультурних умов.
Центральним запитанням проблеми особистості злочинця є співвідношення наслідуваних (біологічних) та набутих (соціальних) властивостей злочинної поведінки. Відповідь на ці запитання багато в чому базується на двох історичних напрямах вчення про природу правопорушень – про роль біологічного та соціального чинників. Представники одного з них абсолютизують значення вроджених якостей, інші – визначають детермінацію злочинної поведінки виключно за рахунок соціального [19, c. 150].
Ч. Ломброзо став родоначальником та яскравим представником антропологічного напряму у визначенні природи злочинця. Він за свою професійну діяльність вивчив близько 11 тисяч злочинців, провів розтин тисяч тіл правопорушників і дійшов висновку: злочинець – атавістична істота, яка є носієм інстинктів первісної людини . оскільки в злочинці відроджується дикун, він за своїм зовнішнім видом повинен відрізнятися від законослухняних громадян. Він вважав, що скляні, холодні, налиті кров´ю очі, великий, загнутий донизу ніс, розвинуті щелепи – це вбивця; особлива рухливість обличчя і рук, маленькі бігаючи очі, випнута, поставлена кутом вушна раковина, кривий, вдавлений ніс – крадій; блискучі очі, великі щелепи, припухлі губи, дещо жіноча будова тіла – ґвалтівник. Пізніше під впливом критики Ч. Ломброзо пішов на деякі поступки і ввів поняття «випадкового злочинця» [19, c. 154] .
Ф. Галль, хоча і не став родоначальником антропологічного напряму, однак став його представником і вніс надзвичайно вагомий вклад в розвиток цієї течії. Він у 20 – тих роках ХІХ ст. намагався встановити зв'язок між злочинцями і відділами головного мозку, де кожен керує тією або іншою властивістю душі. Він вважав, що всі здатності і нахили людини вроджені і знаходяться в прямій залежності від будови певного відділу мозку. Вправи можуть посилити діяльність того або іншого відділу, лінощі – послабити. Зазначене є основою для виховання, яке може, в певних межах, змінити на краще розумові та моральні якості людини. Внутрішній і зовнішній боки черепа, за його словами, є точними відбитками поверхні головного мозку.
Е. Кречмер та У. Шелдон були засновниками конституціонального напряму у вивченні природи злочинця. Вони розробили систему так званих «соматотипів» і виділили три основних типи будови тіла (пікніки, астеніки, атлети). Це дозволило класифікувати індивідів за будовою тіла, а потім використовувати одержані дані як базу для визначення особливостей темпераменту. В одній із своїх робіт У. Шелдон доводив, що двісті молодих злочинців, які перебували на обліку в Бостонському агентстві з надання допомоги, відрізнялись за своїми тілесними характеристиками від не злочинців [16, c. 195].
Відкриття в галузі генетики оживили і загострили наукову дискусію щодо біологічних детермінант злочинності. На початку 50 – х років у США в злочинця, який вчинив декілька вбивств, при медичному дослідженні було виявлено наявність додаткової хромосоми типу «У». майже одночасно цю додаткову хромосому було виявлено також у злочинця, який вчинив вбивство у Франції. Тоді було оголошено, що нарешті виявлено «хромосому насилля», «хромосому жорстокості».
Для перевірки цієї гіпотези в тюрмах США і Франції провели дослідження засуджених. За їх результатами наявність додаткової хромосоми типу «У» було встановлено у 1,0 – 1,4 % осіб, що відбувають покарання. У ФРН було обстежено декілька тисяч осіб із метою порівняння. Виявилось, що серед правопорушників відсоток осіб, що мають таке хромосомне відхилення, не вищий, ніж серед населення загалом [16, c. 201].
Надзвичайно цікавим для науки являється думка фрейдистів щодо пояснення причин злочинності. Сам З. Фрейд не вивчав проблем злочинності, але його послідовники зробили чимало у напрямі пояснення причин злочинності. Їхня думка полягає в тому, що в найпотаємніших надрах свідомості людини є імпульси, які неможливо відокремити від нормальних, тобто людська істота приходить у світ як злочинець, соціально непристосованою.
Кожен індивід переживав в житті обставини, що травмували психіку. Спогади про них викликають страх, сором або інші неприємні почуття протягом років. Їх намагаються забути, витіснити спогади про них з пам´яті. Іноді це вдається, але частіше це не вдається і тоді свідомість витісняє їх в глибини несвідомого.
З. Фрейд вважав, що цивілізованому суспільству постійно загрожує безпека дезінтеграції через первісну ворожість людей один до одного. Інтерес до спільної праці тримає їх разом, але інстинктивні прагнення виявляються сильнішими за усвідомлені інтереси. На відміну від Ч. Ломброзо, він приписував ворожі інстинкти не лише злочинцям, а й кожній людині.
В аналітичній психології К. Юнга простежується думка про те, що саме колективне несвідоме дозволяє пояснити причини злочинності: вони є р6езультатом досвіду людського співжиття, переживаннями минулого у підсвідомості [19, 432].
У своїй теорії диференційного зв´язку Е. Сатерленд в центрі своєї уваги ставив частоту, інтенсивність і значення соціальних відносин, а не особливості особистості або характеристики оточення. Він установив, що в міських районах рівень деліктивності вищий, оскільки їх мешканці частіше зустрічаються зі злочинними моделями поведінки (теорія «поганої компанії»).
Запропонована Е. Сатерлендом теорія базується на наступних положеннях:
- злочинній поведінці навчаються, взаємодіючи в процесі спілкування з іншими особами;
- навчання злочинній поведінці відбувається переважно в групах, де відносини мають безпосередній, особистий характер;
- специфічна спрямованість мотивів і прагнень формується на основі оцінок правових норм як прийнятих чи неприйнятих;
- особа стає деліквентом внаслідок переважання в неї оцінок, сприятливих для порушення закону, над оцінками, що цьому не сприяють;
- процес навчання злочинній поведінці в ході контактів з моделями злочинної і незлочинної поведінки включає в себе механізми, що діють в процесі будь – якого навчання.
Теорія аномії Р. Мертон присвячена питнням відповідності світогляду індивіда існуючій в суспільстві системі соціальних цінностей. Аномія – стан дезорганізації особистості, що виникає внаслідок її дезорганізації в складній соціальній ситуації (конфлікт норм, суперечливі вимоги). Розвиток аномії звичайно розпочинається в родині: діти відчувають, а пізніше – розуміють подвійну природу поведінки і нещирість батьків, які навчають чесності, а самі вдаються до обману. Перенесення батьками своїх амбіцій на дитину, бажання, щоб вона досягла успіху там, де вони зазнали поразки, також може сприяти розвитку аномії.