Концепція структури особистості Б.Г.Ананьєва видається змістовнішою і конкретнішою. Структуру особистості він розглядає як складову психічної структури людини, яка включає характеристики людини як індивіда, як особистості та суб’єкта діяльності. “... людина як вид (Homosapiens) і як людство (суспільство в його історичному існуванні) складає основу для будь-якого визначення станів кожної окремої, одиничної людини, яка є індивідом, особистістю й індивідуальністю” [8].
В наступній своїй роботі Б.Г.Ананьєв пише, “... що статус, ролі і ціннісні орієнтації утворюють первинний клас особистісних властивостей, котрі інтегруються певною структурою особистості. Ці особистісні характеристики визначають особливості мотивації поведінки, структуру суспільної поведінки, які складають ніби другий ряд особистісних властивостей. Вищим інтегрованим ефектом взаємодії первинних і вторинних особистісних властивостей є характер людини, з одного боку, схильності – з другого. Основна форма розвитку особистісних властивостей людини - життєвий шлях людини в суспільстві, її соціальна біографія” [6, 219].
Мерлін В.С., звертаючись до проблеми структури особистості, спеціально підкреслював, що її не можна характеризувати як систему, що складається з різноманітних груп психічних властивостей: темпераменту, характеру, здібностей і спрямованості, тому що “одні з них (властивості темпераменту) - взагалі невластивості особистості; другі - (характер, здібності й спрямованість) являють собою не різні “підсистеми”, а різні функції тих самих властивостей особистості [7].
Методологічною основою його підходу є твердження, “що особистість – специфічно людське психологічне утворення. І як таке, воно визначається специфічними для людини соціальними відносинами” [9]. Система відносин особистості характеризує її активну життєву позицію і спрямованість. Цими відносинами не вичерпується її характеристика. Відносини особистості здійснюються за допомогою специфічних індивідуальних способів дії, а в них проявляються властивості характеру.
Окрім згаданих авторів проблеми структури особистості в різних аспектах, але, переважно, в межах діяльнісного підходу розглядали в своїх працях Л.І.Анциферова, Л.І.Божович, Б.В.Зекйгарнік, О.М.Леонтьєв, Б.Ф.Ломов, В.М.М’ясищев, К.К.Платонов, В.М.Русалов і багато інших авторів.
Найдосконалішим, з нашої точки зору, є підхід В.В.Рибалка, який, підсумувавши аналіз наукових даних, вважає за можливе стверджувати, що в основі системної психологічної структури особистості лежать три базових виміри: I – соціально-психолого-індивідуальний – вертикальний; II –діяльнісний – горизонтальний, III – генетичний – віковий (за допомогою якого характеризується рівень розвитку властивостей особистості, її задатків і здібностей на певному етапі становлення індивіда як особистості) [4]. Запропонована ним тривимірна психологічна структура особистості має графічну форму .
Значущість цього підходу, ще й у тому, що автор розкриває методи різних рівнів аналізу, синтезу та їх конкретизації психологічної структури особистості.
На початку ХХІ століття наявним фактом є те, що сучасні психологи в структурі проявів особистості виділяють три глобальні складові: 1) індивіда як психосоматичну організацію особистості, яка робить її представником людського роду; 2) персону як соціально-типові утворення особистості створені під впливом соціального оточення; 3) індивідуальність як своєрідне поєднання особливостей, які відрізняють одну людину від іншої. До основних елементів особистості відносять: темперамент, характер, здібності, спрямованість, а ключовими системоутворюючими ознаками особистості називають: емоційність, активність, саморегуляцію, спонуку – мотив [8].
З усього вищесказаного можна зробити висновок, що проблематика структури особистості представлена в науковій літературі переважно невпорядкованим нагромадженням самих різноманітних, часто суперечливих одна одній позицій дослідників. Одні з них підмінили поняттям “особистість” людину, інші - її душу (психіку) чи окремі складові психічного. Усе це вказує на складність описання структури особистості й вимагає чіткого вибору методологічних засад дослідження ціннісних орієнтацій.
Методологічною основою дослідження нами обрано гуманістичну психологію, оскільки студентська молодь – це категорія дорослих людей, а ми прийняли точку зору В.Франкла, який звернув увагу, що гуманістична психологія в її екзистенціальному варіанті є психологією дорослої людини.
Гуманістична психологія – це напрямок в сучасній психології, предметом вивчення якої є цілісна людина в її вищих специфічно-людських проявах. Представники цього напряму підкреслюють, що гуманістична психологія суттєво відрізняється від інших наукових шкіл. “Це мета – а не доктрина” [ 4]. Це орієнтація роздумів про людину і всю наукову діяльність, котра змінює наш образ людини і звільняє психологію від штучних обмежень, накладених на неї тими теоріями, які вже тепер ніби застаріли [11].
Д.А.Леонтьєв, проаналізувавши літературу, в якій викладаються стратегічні цілі гуманістичної психології в перші роки її існування, зробив висновок, що представники гуманістичної психології прагнуть побудувати нову, принципово відмінну від природничонаукової, методологію пізнання людини [9].
Виходячи з дискусії, яка розвернулася в кінці 1980-х рр. в американському журналі Асоціації гуманістичної психології і була започаткована статтею Дж. Роуена “Дві гуманістичних психології чи одна” необхідно пояснити нашу інтерпретацію [2]. В цій статті автор звернув увагу, що навіть погляди засновників гуманістичної психології мають певні відмінності в поглядах щодо її сутності. Наприклад, К.Гольдштейн, А.Маслоу і К.Роджерс пишуть, що людині притаманна внутрішня сила до самоактуалізації, яка спрямовує її розвиток в бік найповнішого розкриття, розвертання закладених в ній можливостей, сил і здібностей. Проте в межах цієї ж психології такі автори як Р.Мей, О.Марер, Р.Ленг вважають, що такої сили немає, а розвиток людини визначається виключно виборами, які вона робить. На цій основі в гуманістичній психології виділяють два напрями: 1 – як індивідуально-центрований, 2 – екзистенціальний. Прибічники першого напрямку (А.Маслоу, К.Роджерс, Ш.Бюллер і С.Джурард) приписують людині певні задані потенції, природу, яка є позитивною за своєю сутністю та актуалізується в процесі розвитку. Найповніше цей підхід сформульований К.Роджерсом. Спрямованість розвитку він називає “тенденцією” до актуалізації, яка притаманна біологічній природі людини, а в процесі життя і спілкування у людини виникає іще одна структура – “Я” (Self), іще одне прагнення – до реалізації цієї структури. Вона не співпадає з біологічною, і вони можуть суперечити одна одній. В тих випадках, коли перша тенденція, з одного боку, і друга – з іншого, виявляються в суперечливому стані, то правда завжди на боці першого. Адже набуте людиною в процесі соціалізації не може покращити, а може тільки спотворити її істинну природу [2].
Представники екзистенціального підходу наполягають на тому, що однозначно заданої природою сутності в людини немає. Ж.-П.Сартр підкреслює, що існування первинне по відношенню до сутності, тобто людина в кожну мить свого життя сама вирішує, в якому напрямку вона буде розвиватися, і ким вона буде в майбутньому. Вона сама себе створює і “є тільки те, що сама з себе робить” [6]. Акцентування на самотворчості, відсутність вроджених структур саморозвитку – квінтесенція екзистенціальної психології. Все, що в житті людини з’являється, породжується її власними виборами і зусиллями.
Т.Грінінг робив спробу згладити виявлену суперечність поглядів. Він писав, що сутність людини створюється її екзистенціальними виборами в процесі становлення, а тенденція до самоактуалізації не єдина, котра закладена в людині і тому вона змушена конкурувати з іншими в процесі самотворення. Людина може відмовитися від самоактуалізації, а може її обрати і тим самим розвиватися [2]. Тут знову ж таки не має компромісу. Питання про існування вродженої сутності у Т.Грінінга залишається. Цей підхід принципово не відрізняється від особистісно-центрованого.
На особистісно-центрований підхід вплинуло фрейдистське протиставлення EgoiSuper-Ego. Так, наприклад, в працях К.Гольдштейна, А.Маслоу, К.Роджерса до кінця 1960-х рр. була присутня думка, що зовнішні соціальні впливи більше гальмують самоактуалізацію людини, ніж їй сприяють. Зокрема, К.Роджерс наполягав, що природі людини притаманне добро, а джерело зла у зовнішній реальності 9]. В останні десятиліття прибічники особистісно-центрованого підходу розглядають зовнішні чинники як передумови розвитку. Екзистенціалісти значно раніше сформулювали точку зору, що умовою самореалізації є спілкування, діалог з іншою людиною. Із західних авторів ця точка зору найчіткіше розкривається В.Франклом [9] та М.Бубером [5]. Положення В.Франкла - “якщо людина хоче прийти до самої себе, її шлях пролягає через світ” - проходить червоною ниткою через усю екзистенціальну психологію. Людина з миті свого народження постійно взаємодіє з світом, в якому знаходяться потенційні сенси її існування, які вона повинна відкрити, знайти для себе.
Положення прибічників екзистенціалізму про те, що сутнісні характеристики не закладені в людині природою, а формуються в процесі реальної взаємодії людини з світом співпадає з головною ідеєю діяльнісного підходу, сутність якої зводиться до того, що реальна практика визначає формування конкретних психологічних структур, що процес взаємодії з світом первинний по відношенню до структури (Г.С.Костюк, О.М.Леонтьєв, В.С.Мерлин).