РЕФЕРАТ
Функції і місце ціннісних орієнтацій в структурі особистості
2010
Визначення місця і функцій ціннісних орієнтацій в цілісній структурі людини вимагає, в першу чергу, звернутися до проблеми розкриття психологією структури особистості. Це актуально з двох причин. По-перше, як справедливо відзначав Р.Кеттел: “... у психології ніколи не відчувалося нестачі в теоріях особистості”, що призвело до такої ситуації, коли “невеликі ростки точно сформульованих гіпотез легко губляться у буйних заростях неперевірених, але грандіозних теорій” . По-друге, знову ж таки справедливою можна вважати точку зору Б.С.Братуся, що “найтонша й сучасна підміна – підміна людини особистістю, спроба виведення з неї самої основ людського життя, певний персоноцентризм, успішно насаджуваний і психологією”.
Протягом останнього десятиліття з’явилося багато узагальнюючих досліджень, котрі продовжують традицію, на якій наголошує Б.С.Братусь. Серед них фундаментальна монографія Л.Х’єлла і Д.Зіглера.
На основі аналізу головних напрямків ці автори зробили протилежний Р.Кеттелу висновок, що “теорії особистості – це ретельно вивірені умовиводи чи гіпотези про те, що являють собою люди, як вони поводяться і чому вчиняють саме так, а не інакше” [1]. Другу половину ХХ століття вони називають “наступом ери персонології”.
Підміна людини особистістю простежується, коли Хьєлл і Зіглер відповідають на питання – “Що таке особистість?”. Відзначивши, що з самого початку в поняття “особистість” було включено зовнішній, поверхневий соціальний образ, який приймає індивідуальність, граючи певні соціальні ролі – якась “личина”, суспільна особа, звернена до оточуючих, – вони підсумовують: такий погляд співпадає з думкою сучасного непрофесіонала.
Щодо професіональних визначень, то автори іменують особистістю “самість” у концепції К.Роджерса, “пропріум” – Г.Олпорта, “життєвий досвід” – Д.Келлі, “риси людини” – Р.Кеттела, “паттерн неперервної взаємодії особи, поведінки і ситуації” у концепції А.Бандури тощо.
Виходячи з відмінностей у наведених тлумаченнях відносно сутності особистості Хьєлл і Зіглер роблять висновок, що її зміст багатозначніший, ніж уявлення первинної концепції “зовнішнього соціального образу”. Особистість несе в собі щось важливіше, істотніше та більш стійке. Спільними для більшості теоретичних визначень особистості вони називають: індивідуальність; абстрактність, яка ґрунтується на висновках, отриманих внаслідок спостереження за поведінкою людини; еволюційний процес розвитку в якості суб’єкта під впливом внутрішніх і зовнішніх чинників; представленість характеристиками, відповідальними за стійкі форми поведінки.
Дуже суперечливий висновок. До цієї думки приводить уже згадуваний нами А.Ребер у своїй статті “Особистість” [2].
Цим терміном він позначає один з класичних “заголовків глави” в психології, маючи на увазі, що цей термін настільки складний для визначення і так широко вживається, що мудрий автор використовує його як назву глави і потім вільно пише про це, не приймаючи на себе ніякої відповідальності за ці визначення, якщо вони і наведені у тексті. Ребер наводить такий факт: “Г.Олпорту, починаючи з 1927 року, вдалося зібрати понад 50 різних визначень особистості з літератури і тільки небесам відомо, скільки їх можна знайти сьогодні” й тому характеризує цей термін не дефініційно, а відповідно до його ролі в теорії особистості.
На його думку, це кращий підхід, тому що значення поняття “особистість” для кожного автора залежить від його теоретичної спрямованості й емпіричного інструментарію для оцінки і перевірки теорій. Проаналізувавши теорії типів і теорії рис, Ребер звертає увагу, що підходи з кута зору типів і рис доповнюють один одного, як дві сторони однієї монети. Теорії типів пояснюють спільне для індивідів, а теорії рис – відмінне і відповідно приводять до різного розуміння поняття особистості.
На основі аналізу психодинамічних і психоаналітичних теорій зроблено висновок, що синонімом особистості є характер людини, як і в теорії рис.
Зупинившись на суті біхевіоризму, гуманізму, теорії соціального научіння, ситуаціонізму, інтеракціонізму, автор підсумовує, що ці підходи розглядаються як вторинний чинник, виведений на постійності поведінки, - у той час, коли інші процеси є причиною певної поведінки – і, відповідно, поняття особистості не підкріплене сильними аргументами.
Предметом психологічного вивчення особистості є внутрішні психічні процеси, котрі детермінують усі прояви людини. Головною характеристикою психічного як процесу – пишуть К.А.Абульханова-Славська і А.В.Брушлінський – є не просто його розгортання в часі, динаміка, а спосіб детермінації: не одвічна апріорна заданість, спрямованість протікання процесу, а визначається суб’єктом під час протікання процесу. В такому розумінні психічного проявляється онтологічний підхід С.Л.Рубінштейна, власне він виявив екзистенційність психічного [15].
В сучасній українській психології також неоднозначно тлумачать поняття особистості. Наприклад, студентам пропонується дефініція, що “особистість – це соціально зумовлена система психічних якостей індивіда, що визначається залученістю людини до конкретних суспільних, культурних, історичних відносин. Вона виявляється і формується в процесі свідомої діяльності і спілкування. Особистість опосередковує та визначає рівень взаємозв’язків індивіда з суспільним та природнім середовищем” 2]. Для усього загалу читачів особистість визначається як “комплекс внутрішніх умов і механізмів, які зумовлюють сталість, специфічність і організацію поведінки особи; головні складові частини цієї системи: мотиви, потреби, переконання, а в широкому розумінні також інтелект, здібності, темперамент; особистість не визначає поведінку, але певним чином впливає на неї, вирішуючи, як людина інтерпретуватиме та оцінюватиме те, чим займається, і які прагнення у неї виникають за певних умов” [1].
Вивчення процесів, які детермінують поведінку неминуче ставить питання про структуру особистості, що в свою чергу передбачає виділення елементів, котрі її складають [17].
Л.Х’єлл і Д.Зіглер наголошують, що проблема структури і, що ще важливіше, природа її організації та вплив на функціонування індивіда, є ключовим компонентом усіх теорій особистості [2].
Найпопулярнішим прикладом структурних концепцій вони називають концепцію рис особистості. Г.Олпорт, Р.Кеттел і Г.Айзенк – три провідних авторитети в царині вивчення рис, вважали, що структуру особистості краще всього схематично подати в термінах гіпотетичних якостей, що перебувають в основі поведінки.
Частина західних психологів аналізували структуру особистості, описуючи її типи, а теорія психоаналізу структурує особистість на трьох рівнях (Id, Ego, Super-Ego).
Дуже конкретну дефініцію особистості сформулював Е.Фромм. “Під особистістю, - пише він, - я розумію цілісність вроджених і надбаних психічних властивостей, які характеризують індивіда і роблять його унікальним” [5]. Пояснюючи відмінність між вродженими і надбаними властивостями, він власне й структурує особистість. До вроджених структур відносить темперамент, таланти й усі інші, конституційно задані властивості. До надбаних – характер.
На відміну від Е.Фромма, Г.Оллпорт не ототожнює поняття “особистість” та “індивідуальність”, а заявляє, що “особистість – це дещо, і вона щось робить. Особистість – те, що знаходиться за конкретними вчинками всередині самого індивіда [8]. Пояснюючи це “щось” і “дещо”, він формулює таку дефініцію: “Особистість – це динамічна організація тих психофізичних систем всередині індивіда, які визначають характерні для нього поведінку і мислення” [5]. Він заперечує включення в структуру особистості характеру і темпераменту, чи використання їх як синонімів. Темперамент він називає “первинним матеріалом”, з якого будується особистість. Характер – оціненою особистістю, а особистість – неоціненим характером. Структура особистості за Оллпортом включає загальні риси та індивідуальні диспозиції. Об’єднуючим стрижнем є пропріум.
Дослідження структури особистості у вітчизняній психології радянської доби пов’язане більше всього з іменами С.Л.Рубінштейна, О.Г.Ковальова, Б.Г.Ананьєва, В.С.Мерліна та ін.
С.Л.Рубінштейн використовує поняття “людина” і “особистість” як рівнозначні, а у вступі до п’ятої частини своїх основ загальної психології наголошує на залежності психічних процесів “від особистості як індивідуальності” [5]. П’ятнадцяту главу цієї фундаментальної праці він назвав “Спрямованість особистості”, де проаналізував установки і тенденції, потреби, інтереси та ідеали [4]. Це дозволяє зробити висновок, що саме їх (установки, тенденції, потреби, інтереси, ідеали) він вважає тими безпосередніми елементами структури особистості, які спрямовують її життєдіяльність. Базовим для радянської психології стало наступне положення С.Л.Рубінштейна: “У психічному обрисі виділяються різноманітні сфери, або риси, які характеризують різні сторони особистості; але при всьому своєму розмаїтті, відмінності й суперечливості основні властивості, взаємодіючи одна з одною в конкретній діяльності людини і взаємопроникаючи одна в одну, змикаються в єдності особистості. Тому однаково неправильні як точка зору, для якої єдність особистості виражається в аморфній цілісності, що перетворює її психічний обрис у туманність, так і протилежна, - яка бачить в особистості лише окремі риси і, втративши внутрішню єдність психічного особистості, марно шукає кореляції між зовнішніми проявами цих рис .
Виходячи з цього положення, О.Г.Ковальов описує структуру особистості таким чином: “З психічних процесів на фоні станів утворюються властивості особистості. Властивості характеризують стійкий, відносно постійний рівень активності, характерний для даної людини.” Цей рівень активності визначає ту чи іншу соціальну цінність особистості й складає внутрішні суб’єктивні умови подальшого розвитку індивіда. У процесі діяльності властивості певним чином зв’язуються одна з одною у відповідності з вимогами діяльності й утворюються складні структури, до яких ми відносимо темперамент (система природних властивостей), спрямованість (система потреб, інтересів й ідеалів), здібності (ансамбль інтелектуальних, вольових і емоційних властивостей), характер (синтез відношень і способів поведінки)” [7].