2. На рівні самоактуалізації більшість дихотомій і суперечностей вирішуються, а весь дихотомічний образ мислення визнається незрілим. У людей, що самоздійснюються, спостерігається сильна тенденція до злиття егоїзму і безкорисливості в єдність вищого, такого, що перевершує повсякденний порядок. Робота починає бути грою: покликання і професія стають одним і тим же. Коли борг перетворюється на задоволення, а задоволення - на виконання обов’язку, тоді ці два поняття перестають бути протилежностями. Вища зрілість включає "дитячі" якості, і, разом з тим, ми виявляємо у здорових дітей певні якості, властиві зрілій людині, що відбулася. Межа між зовнішнім і внутрішнім, між "я" і "всі останні" значною мірою стирається, і на вищому рівні розвитку особистості спостерігається їх взаємопроникнення.
3. Самоактуалізація не означає, що людина стає вищою за всі людські проблеми. Конфлікт, неспокій, розчарування, печаль, образа, провина - все це можна виявити і у здорових людей. В принципі, рух до зрілості - це поступовий відхід від невротичних псевдопроблем до реальних, неминучих, екзистенціальних проблем, від початку властивих природі людей (навіть кращим з них). Навіть якщо людина піднялася над проблемами Становлення, ще залишаються проблеми Буття.
4. Самоактуалізація не є абсолютно загальним поняттям. Шлях до неї лежить через реалізацію чоловічих і жіночих якостей, які сильніше за якості загальнолюдські. Тобто людська істота повинна спочатку стати справжньою жінкою або справжнім чоловіком, тим самим створивши можливість для самоактуалізації в загальнолюдському сенсі.
Є також докази (нечисленні) того, що люди з різною конституцією здійснюють себе по-різному (тому що їм потрібно здійснити різні внутрішні цінності).
Таким чином, поняття самоактуалізації бере свій початок у теорії самоактуалізації, яка, у свою чергу, виходить з гуманістичної психології. Люди, що самоактуалізуються, всі без виключення включені до якоїсь справи. Самоактуалізація – не процес завершення розвитку, у процесі самоактуалізації будь-яке досягнення повинне спонукати до нових звершень. На рівні самоактуалізації більшість дихотомій і суперечностей вирішуються, а весь дихотомічний образ мислення визнається незрілим. Вибір на користь зростання, у напрямку самоактуалізації повинен здійснюватися людиною в кожній ситуації вибору.
1.2 Ціннісні орієнтації як елемент структури особистості
Як елемент структури особистості ціннісні орієнтації характеризують внутрішню готовність до здійснення певної діяльності із задоволення потреб і інтересів, вказують на спрямованість поведінки [21].
Проблемі формування ціннісних орієнтацій присвячені роботи класиків зарубіжної і вітчизняної науки, які в своїх теоріях спираються на поняття особистості, оскільки ціннісні орієнтації тісно пов'язані з нею, а також із вивченням людської поведінки і потягів. У працях Т.Н. Мальківської, З.І. Равкіна, В.В. Серікова та ін. розглянуті сутність етичних цінностей і ціннісних орієнтацій, їх місце в структурі особистості.
Сучасні психологи, філософи і соціологи Н.С. Розов, Б. Шледер й ін. також звертаються до проблеми формування й розвитку ціннісних орієнтацій особистості, розглядаючи їх як компонент структури особистості, що характеризує спрямованість і зміст активності індивіда, визначає загальний підхід людини до світу, до себе, надає сенсу й напрямку особистій позиції, поведінці, вчинкам.
Цінність - уявлення про те, що святе для людини, колективу, суспільства в цілому, їх переконання й уявлення, виражені в поведінці. У вузькому значенні під цінністю розуміються вимоги, норми, які виступають як регулятор і мета людських відносин і діяльності. Можна сказати, що від цінностей залежить рівень культурного розвитку суспільства, ступінь його цивілізованості.
Цінностіпредставляють внутрішній світ особистості, будучи виразником стабільного, абсолютного, незмінного. Формуючись, як і потреби, в індивідуальному досвіді суб'єкта, особистісні цінності відбивають, однак, не стільки динамічні аспекти самого індивідуального досвіду, скільки інваріантні аспекти соціального і загальнолюдського досвіду, що привласнюється індивідом. Можна, тим самим, погодитися з розумінням цінності якаспекта мотивації, якій співвідноситься з особистими чи культурними стандартами, не пов’язаними виключно з актуальною напругою або актуальною хвилинною ситуацією 28.
Особистісні цінності, як і цінності соціальні, існують у формі ідеалів, тобто моделей належного. “Идеал - это мысленный образец совершенства, норма, к которой следует стремиться как к конечной цели деятельности”26 . Для характеристики форми існування особистісних цінностей можна скористатися поняттям “модель потребного майбутнього”. Це поняття було введено Н.А. Бернштейном для позначення того факту, що людський мозок відбиває не тільки події сьогодення і минулого, але і ситуацію майбутнього причому останню в двох різних формах - імовірнісного прогнозу і програмування потребного майбутнього. Н.А. Бернштейном була показана фізіологічна реальність моделей потребного майбутнього28. Ми, однак, воліємо говорити про ціннісні життєві орієнтації підкреслюючи тим самим, що спрямованість перетворення дійсності, яка задається особистісною цінністю, виступає як абсолютний і постійний, якісний фактор діяльності особистості.
Отже, з поняттям цінність тісно пов'язане поняття «ціннісна орієнтація», яке вперше почало вживатися в американській соціології, зокрема, Т. Парсонсом. Ціннісна орієнтація - це індивідуальне і групове ранжирування цінностей, в якому одним надається велика значущість, ніж іншим, що впливає на вибір цілей діяльності і засобів їх досягнення. Ціннісні орієнтації є найважливішим елементом свідомості особистості, в них заломлюються етичні, естетичні, правові, політичні, екологічні, економічні, світоглядні знання, уявлення і переконання [5].
Більшість сучасних авторів визначають ціннісні орієнтації як установку особистості на ті або інші соціальні цінності, обумовлені суспільним характером існування людини. Вони більш рухомі, мінливі, знаходяться під безпосереднім впливом людей. Серед них є цінності загальнолюдського значення (виробництво, суспільні відносини, праця, дисципліна, виховання, мораль і т. ін.). Вони постають як умови життя людей, способи їх дії, які повинні бути передані, закріплені і засвоєні подальшими поколіннями.
У ціннісних орієнтаціях зосереджені рівень домагань особистості, уявлення про етичні цінності, готовність або неготовність діяти відповідно до моральних норм і правил. Ціннісні орієнтації є саморегулювальним механізмом поведінки особистості [16].
Специфіка ціннісних орієнтацій полягає в тому, що ця категорія найтісніше пов'язана з поведінкою суб'єкта, керує цим процесом як усвідомленою дією. Ціннісні орієнтації є особливим чином структуровані в ієрархізовану систему ціннісних уявлень, що виражають суб'єктивне відношення особистості до об'єктивних умов життя, реально детермінують вчинки і дії людини, проявляють і виявляють себе в практичній поведінці. Ціннісні орієнтації є стрижньовою, базисною характеристикою особистості, соціальною властивістю особистості [42].
Ціннісні орієнтації виявляються і розкриваються через оцінки, які людина дає собі, іншим, обставинам і т.ін., через її вміння структурувати життєві ситуації, приймати рішення в проблемних і виходити з конфліктних ситуацій, через обрані лінії поведінки в екзистенційних і морально забарвлених ситуаціях, через вміння задавати і змінювати домінанти власної життєдіяльності. Особистісні кризи (часто додатково провоковані кризами соціальними) викликають, як правило, необхідність в підтвердженні або переосмисленні систем ціннісних орієнтацій подолання суперечностей, що виникають в них, оскільки пов'язані зі зміною векторів активності, пересамоїдентіфікацією і рефлексією ступеню самореалізації, проявом смислових основ життя [56]. У цих випадках успішність розв’язання криз і мінімізація втрат багато в чому залежать від ступеня відрефлексованості, динамізму і відкритості ціннісних орієнтацій. Несуперечність і цілісність систем ціннісних орієнтацій може розглядатися як показник стійкості й автономності особистості. Відповідно їх суперечність і "розірваність" може розглядатися як свідчення незрілості й маргінальності особистості, що фіксується через нездатність людини винести оцінку і прийняти рішення (або, навпаки, готовності діяти по раз і назавжди встановленому стереотипу), з одного боку, і розбіжність вербальної й невербальної поведінки - з іншого.
Д.О. Леонт’єв розрізняє наступні форми існування цінностей:
1. суспільні ідеали.
2. предметно втілені цінності.
3. особистісні цінності [28].
У першій своїй іпостасі цінності відносяться до категорії "соціальних уявлень", будучи невід'ємною частиною об'єктивного устрою суспільного буття конкретного соціуму і відображаючи досвід його життєдіяльності. Тут, проте, слід розрізняти цінності соціуму й ідеали, що формулюються у вигляді "ідеологічних конструкцій". Для соціуму значущими можуть бути або загальнолюдські "вічні" цінності (істина, краса, справедливість), або конкретно-історичні цінності великих соціальних груп (рівність, демократія, державність), або цінності малих референтних груп (успіх, багатство, майстерність, самовдосконалення) і так далі. В.Краус зазначав, що тільки "цінність", а саме в значенні чогось, що хотіли б мати все, робить ідею ідеалом [21].
Особистісні цінності є внутрішнім світом особистості. Формуючись, як і потреби, в індивідуальному досвіді суб'єкта, особистісні цінності відображають, проте, не стільки динамічні аспекти самого індивідуального досвіду, скільки аспекти соціального і загальнолюдського досвіду, що привласнюється індивідом. Особистісні цінності, як і цінності соціальні, існують у формі ідеалів, тобто "моделей належного".