Ми підтримуємо позицією А.Ф. Зелінського, який заперечує проти класифікації потреб, що існує в літературі:
- нормальні потреби, які відповідають характерному для відповідного суспільства образу життєдіяльності;
- деформована система потреб, у якій одні потреби є більш розвиненими за рахунок інших;
- спотворені потреби, задоволення яких суперечить розвитку особистості та інтересам суспільства, зазначаючи, що в основі деформованих та спотворених потреб неважко побачити первинні, нормальні потреби у фізичному та духовному комфорті, у самовизнанні, соціальному статусі. На його думку, потреби як умови, які об’єктивно необхідні для існування і розвитку особистості, не можуть бути антигромадськими [5, с. 59]. Вони набувають такої властивості у разі, якщо спосіб задоволення актуальної потреби є забороненим кримінальним законом [3, с. 50]. І в юридичній психології домінуючою вже стала думка про те, що мотиви самі по собі нейтральні щодо злочинної поведінки. Злочинними можуть бути лише засоби їх реалізації [7, 138].
Класифікація потреб на суспільно корисні та суспільно шкідливі ще має місце: деформовані (викривлені, антисоціальні) потреби зумовлюють і деформовані мотиви, серед яких особливе місце посідають ті, які спрямовані на задоволення потреби в алкоголі та наркотиках.
Між тим, як слушно зауважує Л.І. Казміренко, при користуванні такими класифікаціями виникає низка запитань, що потребують відповіді: 1) що таке «нормальна система особистих потреб» у суспільстві перехідного періоду, яким є Україна, хто визначає цю норму і хто є її носієм? Нормальна тема потреб у вчителя або лікаря, які працюють за мізерні гроші державних установах, чи у вчителя або лікаря, які мають приватну практику і одержують на декілька порядків більше? Зрозуміло, що нормальна система потреб – це певний абстракт, до того ж ідеологізований; 2) «деформовані потреби» – такі, що задовольняються за рахунок інших. Учений наводить такі приклади: молодий науковець має гроші, але недоїдає (інколи йому просто ніколи поїсти) заради досягнення якоїсь вищої мети; батьки-пенсіонери віддають усі свої маленькі гроші сину, який вчиться у великому місті, а самі практично голодують. Факт задоволення одних потреб за рахунок інших наявних в обох випадках, але їх деформація відсутня; 3) «викривлені потреби» – найбільш ймовірно, протиприродні, такі, що пригнічують розвиток особистості. Дійсно, багатьом злочинцям притаманні вищезазначені аморальні пристрасті, але при їх більш детальному аналізі завжди з'ясовується, що вони «виростають» із первісних, цілком нормальних потреб у фізичному та духовному комфорті, в самоствердженні, соціальному статусі тощо [6, с. 74-75].
На думку А.Ф. Зелінського, джерелом мотивоутворення може стати актуальна потреба, задоволення якої здійснюється у результаті певного способу дій. Вибір злочинного способу дії є джерелом виникнення кримінального мотиву. Тільки після того, як актуальна потреба конкретизувалась у виборі способу поведінки, можна говорити про виникнення мотиву 3, с. 64]. Подібну точку зору знаходимо у В.С. Медведєва, який, досліджуючи кримінальну психологію, під мотивацією розуміє різною мірою усвідомлене особою спонукання до певної активності. Автор зазначає, що мотив як спонукання не може бути гарним або поганим, соціально прийнятним або неприйнятним, і про його кримінальне забарвлення можна вести мову ймовірно від моменту виникнення мети і достовірно – від моменту вибору способу її досягнення [5, с. 41].
Л.І. Казмиренко пише, що мотив, у тому числі – мотив вчинення злочину, нейтральний щодо його соціальності (антисоціальності). Один і той же мотив залежно від ситуації та особливостей особи може спонукати правомірну або ж неправомірну поведінку, а так звані «злочинні» мотиви — суть модифікація загальнолюдських мотивів, коли досягнення мети реалізується за рахунок використання протиправних засобів. Немає мотивів, які призводили б тільки до законослухняної чи тільки до протиправної поведінки. Мотив набуває певного криміногенного звучання ретроспективно, коли ми аналізуємо результати вчинків (поведінки) особи, причому з ним самим у процесі цілепокладання не відбувається ніяких трансформацій. Він призводить до злочину (а не до якогось іншого варіанту задоволення потреби), коли мета набуває сенсу антисуспільної та обираються антисуспільні засоби її досягнення [6, с. 73].
Зауважимо, що відсутність соціального забарвлення потреби не тягне автоматично відсутність соціального забарвлення мотиву, оскільки, базуючись на певній потребі, саме мотив набуває ознак корисності чи шкідливості, переломлюючись крізь призму морально-ціннісних установок особистості, що обумовлює прийняття особою рішення про засоби його реалізації. Існує проблема того, що структура потреб злочинця відрізняється від законослухняних громадян співвідношенням об'єктивно-необхідних та квазіпотреб (потреб-нашарувань). У той час, як соціалізована особистість не може існувати лише на рівні споживання, її розвиток передбачає зміщення центру потреб на самореалізацію та творчість, у правопорушників домінують матеріально-утилітарні потреби нижчого рівня при перевищенні середнього стандарту їх задоволення [9, с. 231].
Потреби конкретизуються у мотивах і визначають їх спрямованість. Окремі вчинки, тим більше поведінка людини в цілому, в тому числі й злочинна, звичайно спрямовується не одним, а декількома мотивами, підпорядкованість яких виглядає як складна ієрархічна взаємодія. Серед них є провідні, що надають поведінці особистісного смислу. Людина не може мати безліч мотивів, але багатство мотиваційної сфери проявляється в їх різноманітті й взаємодоповнюваності. Взаємодіючи між собою, вони підсилюють чи послаблюють один одного, вступають у взаємні протиріччя, результатом чого може стати аморальна чи злочинна поведінка.
У низці юридико-психологічних та кримінологічних досліджень можна знайти підтвердження думці, що діяння набуває сенсу правопорушення або злочину переважно внаслідок вибору способів задоволення потреби – досягнення мети, яка сама по собі є соціально нейтральною чи, навіть, соціально корисною. Це стосується, зокрема, потреб у досягненні високого соціального статусу, що не відповідають встановленому правопорядку чи суспільним можливостям. Кожна особа має потребу в самоствердженні, на основі якої один докладає цілком соціально схвалюваних зусиль у сфері професійної діяльності, інший – вчиняє хуліганські дії. Більше того, цілком позитивний вибір – досягти соціального визнання – може бути досягнутий як «легальними» засобами (професійним удосконаленням), так і за допомогою омани чи зловживань [7, с. 125].
Узагальнюючи проаналізовані точки зору можна дійти висновку, що під мотивацією найчастіше розуміють сукупність внутрішніх психологічних факторів, які детермінують поведінку людини або процес формування мотиву такої поведінки. У нашому дослідженні ми будемо використовувати поняття мотивації в якості процесу для встановлення його ролі й місця в механізмі індивідуальної злочинної поведінки, а також як результат цього процесу для з’ясування його кримінально-правового значення у суб’єктивній стороні злочину. Необхідно розрізняти кримінально-правове поняття злочину та кримінологічне поняття злочинної поведінки. Поняття злочину визначено у ст. 11 КК України і є суспільно небезпечним, винним і караним діянням, ознаки якого передбачені кримінальним законодавством. Злочинна поведінка є поняттям більш ширшим, при дослідженні якого увага звертається не тільки на зовнішнє суспільно небезпечне діяння, але й на його витоки: виникнення мотивів, постановка мети, вибір засобів, прийняття різноманітних рішень суб’єктом майбутнього злочину тощо. Будь-який поведінковий акт, у тому числі і злочинний переважно вчинюється на основі процесу формування мотиву вчинку, планування акуту та прийняття рішення. Зауважимо, що така підготовка практично відсутня в імпульсивних злочинах, злочинах, вчинених з необережності, які також мають власну специфіку психічних процесів та особливості суб’єктивної сторони. Тому зазначений процес найбільш характерно проявляється в умисних злочинах, які свідомо підготовлюються та планується. Таким чином, варто зазначити, що злочинна поведінка є певним процесом, який існує як у просторі, так і в часі. Він містить у собі не тільки дії, які реалізуються на зовні та утворюють об’єктивну сторону складу злочину, але й психічні процеси, які їм передують та визначають ґенезу протиправного акту. В.Н. Кудрявцев розрізняє 3 основних стадії умисного злочину:
1)мотивація злочину – входять потреби особистості, плани, інтереси, які у взаємодії із системою ціннісних орієнтацій особистості породжують мотиви злочинної поведінки;
2) планування злочинних дій – мотивація конкретизується у план протиправної дії. Суб’єкт визначає безпосередні цілі та об’єкти своїх дії, а також засоби, місце та час вчинення злочину, приймає відповідне рішення;
3) виконання злочину та настання суспільно небезпечних наслідків – ця стадія охоплює як злочинні дії (бездіяльність), так і настання злочинного результату [1, с. 32].
Як видно із запропонованої схеми, третя стадія безпосередньо співпадає із зовнішнім суспільно небезпечним актом – злочином.