2) відсутність цілісності, завершеності породжує напругу, внутрішні конфлікти, невроз.
Так, наприклад, людина, яка втратила когось із близьких, часто відчуває провину перед померлим, пригніченість або відчай від того, що вже нічого неможливо повернути й виправити. Річ у тім, що у взаємостосунках близьких людей завжди достатньо присутній мотив чогось недоказаного, нез'ясованого, відкладеного "на потім". З точки зору гештальт-теорії всі ці наміри, які раптом втрачають можливість бути реалізованими, відіграють значну (якщо не головну) роль у генезі депресії і відчаю.
Інколи гармонія, стійкість особистості може порушитися через конфлікт протилежних тенденцій в нійсамій. Протилежності завжди існують у психічному житті людини: вона може до безтями любити близьку людину й одночасно відчувати роздратування з приводу яких-небудь ЇЇ рис; відчувати радість від того, що закінчилися студентські роки, та Ін. У випадку гармонійного розвитку протилежності доповнюють одна одну, наповнюють емоційне життя контрастними відтінками. Коли ж протилежні тенденції (почуття, наміри) починають конфліктувати в самій людині, вона відчуває провину, безпорадність, стає пасивною, пригніченою, нездатною до прийняття рішень.
Мета гештальт-терапії полягає в тому, щоб допомогти клієнту усвідомити конфлікт, що має місце, або тенденцію і відновити втрачену цілісність, завершеність.
Найчастіше в гештальт-терапії використовуються методи, які запозичені із психодрами (це різновид терапії, де життєві ситуації, які мають особистісний смисл для учасників, моделюються театралізованими методами, "акторами" виступають самі клієнти). Конфлікт виводиться на зовнішній план і свідомість береться під контроль; ситуація незавершеності може бути зіграна символічно.
Діяльний підхід
Діяльний підхід — це сильне теоретичне спрямування, якому властивий великий пояснювальний потенціал.
Практика психотерапії у межах інших психологічних шкіл часто приносить емпіричне підтвердження теоретичним положенням діяльного підходу.
Основні тези діяльного підходу;
1) розвиток психіки здійснюється через діяльність, тобто активну взаємодію з середовищем. Особливості психологічних властивостей і процесів суб'єкта не визначаються безпосередньо генетичними чинниками або впливом середовища. Характер взаємовідносин із довкіллям, те місце, яке суб'єкт займає в системі відносин людського суспільства, нібито відбивають вплив біологічних і довколишніх факторів.
Так, наприклад, доводиться інколи спостерігати суттєві відмінності у характері двох монозиготних близнят, які виросли в одній сім'ї. Чому за абсолютно ідентичних біохімічних і довколишніх умов один може бути комунікабельним і здатним до лідерства, а другий — стриманим І покірливим.
Річ у тім, що в близнюкових парах інколи існує розподіл ролей: "обслуговуючи" свою пару, кожний виконує власні функції в організації активності і спілкуванні зі світом. Таким чином, відмінності у характері практичної активності продовжують відмінності психічних властивостей.
Психіка не тільки формується у діяльності, але й проявляється через неї. Через це вивчення процесів та результатів діяльності (творів мистецтва, стратегічних рішень завдань, вчинків та життєвого шляху в цілому) є суттєвим джерелом інформації щодо психології;
2) усі психічні функції людини, яка має свідомість (так звані вищі психічні функції), носять опосередкований характер. Подібно до того як вплив людини на матеріальний світ опосередковується знаряддям праці, використання людиною власних психологічних функцій (пам'яті, мислення, сприйняття тощо) опосередковується поняттями, значеннями, логічними операціями, що засвоїлися людиною із культури.
Механізм такого засвоєння в онтогенезі Інтерпретації — формуванні внутрішніх структур людської психіки через засвоєння структур зовнішньої соціальної діяльності.
Відомо, наприклад, що людині буває дуже важко пригадати й адекватно відтворити інформацію, зміст якої не вкладається в межі звичної логіки. Пригадуючи, людина підключає логічне мислення і як наслідок відтворює не те, що відбулося, а те, що повинно було б відбутися; тобто тут можна говорити про пам'ять не безпосередню, а опосередковувану логікою;
3) за допомогою психічних знарядь — значень, понять — людина здатна до опанування власною психікою, здатна перетворювати свої функції у довільні.
Так, людина може використовувати "психічне знаряддя" у тих випадках, коли потрібно стримати гнівну реакцію, примусити себе виконувати неприємну роботу і т. ін.
Для психотерапії суттєві такі положення, що випливають із діяльного підходу:
1) для того щоб психотерапевтичний вплив був ефективним, вимагається активність клієнта, його бажання, його зусилля у вирішенні власної проблеми; ефективним можна вважати вплив тоді, коли він приводить до реальної зміни способу дій або способу життя;
2) успіху психотерапії сприяє навчальний вплив, тобто забезпечення клієнта поняттями, теоретичними схемами, які б дозволили йому орієнтуватися у внутрішньому світі, поступово оволодіваючи ним (не випадково у багатьох напрямках психології власне терапевтичному впливу передує ознайомлення клієнтів із теоретичною концепцією, — наприклад у психоаналізі, транс персональній психології і т. ін.).
Трансперсональна психологія
Це порівняно новий напрям психології, одначе, він має глибокі корені у філософії та релігії.
Сутність теоретичних положень тут така: джерела, детермінанти людської поведінки та джерела психологічних проблем перебувають за межами індивідуального, прижиттєвого досвіду.
Людина з її прижиттєве сформованою психікою, досвідом, якостями за традицією позначається як "persona". Окрім того, у людини існує щось поза її індивідуальним досвідом, поза "персоною", тобто транс-персональне. Це "щось" є, за концепцією езотериків, нефізичною складовою людини, єдиносущою Богу; у філософії веданти — атман; у К. Юнга — архетипи (першообрази) колективного безсвідомого, які є відображенням досвіду попередніх поколінь (центральне місце серед архетипів Юнг відводить архетипу "самості" (духу) як потенційному центру особистості). С. Гроф говорить також про перинатальний досвід людини (досвід процесу народження), який є першим у житті людини і закладає основу для відповідного типу психічного розвитку.
Терапевтична робота в межах трансперсональної — це робота з глибинними шарами безсвідомого. Шлях досягнення цих глибинних шарів — головним чином через змінені стани свідомості, а саме: трансові медитативні техніки. С. Гроф спочатку використовував із терапевтичною метою галюциноген ЛСД; пізніше вій розробив методику, що дозволяє досягти аналогічних результатів без використання наркотика. Методика отримала назву "Холотропне дихання"; це поєднання особливої техніки дихання зі спеціально підібраною музикою.
Після завершення опитування лікар повинен передати ініціативу хворому: "Про що нам ще залишилося поговорити?" або "Ми про все поговорили?". Для того щоб уявити загальну картину хвороби, лікарю може знадобитися коротке узагальнення. Наприкінці розмови лікар зобов'язаний пояснити хворому, що буде далі: "Тепер я повинен оглянути вас. Я вас залишу на декілька хвилин. Надягніть, будь ласка, цей халат". Вказавши хворому, як правильно надіти халат, лікар ще більше прихилить його до себе і разом з тим зекономить декілька хвилин.
Хворі різного віку
Залежно від віку та сімейного статусу хворого змінюються можливості лікаря щодо опитування хворого і йому доводиться вносити зміни у схему опитування.
Розмова з батьками. Для з'ясування анамнезу Дітей віком до 5 років лікар отримує всі або майже всі відомості від третьої особи — від одного з батьків або опікуна. Це дає можливість спостерігати за батьками і дитиною. При цьому лікар може зрозуміти їхні взаємини, а також стосунки між батьками, відволікти дитину від переживань, допомогти їй перебороти страх і спокійно перейти від опитування до огляду.
Однак опитування батьків у присутності дитини мас свої недоліки. Анамнез може виявитися неповним і менш точним, ніж за умови, якби лікар опитував тільки батьків. Якщо розмова на делікатні теми у присутності дитини в повному обсязі неможлива, то йому доведеться опитати батьків пізніше (частіше наприкінці відвідування, коли дитина вийде із кімнати), щоб отримати відомості, яких бракує, або що-пебудь уточнити.
Методика розмови з батьками здебільшого схожа на те, як ведеться опитування дорослих хворих, одначе має деякі особливості. Коли батьки описують симптоми, що спостерігаються у дитини, вони роблять це необ'єктивно, вносячи свої пропозиції, почуття, оцінки. Наприклад, батьки можуть вважати, що хронічний кашель у дитини є наслідком частих застуд, а не проявом бронхіальної астми; вони можуть переживати через погані успіхи дитини в школі, вбачаючи причину не в тому, що вона не здатна вчитися, а в тому, що вчитель її дуже завантажує. Або, вважаючи свою дитину унікальною, вони можуть поблажливо ставитися до її соціальне неадекватної поведінки. Батькам здається, що вони все роблять правильно. Коли лікар розпитує маму про здоров'я дитини, він повинен відповіді мами сприймати об'єктивно. У подоланні проблем своєї дитини, батьки потребують допомоги лікаря, який підтримав би їх, а не докоряв. Коментарі на зразок "Чому ви не привели її раніше?" або "Вам не потрібно було б цього робити!" не допоможуть лікареві та батькам дитини порозумітися.
Запитуючи про дитину, бажано називати її на ім'я, а не вживати слова "він", "вона", "дитина". Якщо сімейний стан матері зразу не вдається з'ясувати, то, щоб її не збентежити, запитуючи про батька, краще поставити таке запитання: "Чи здоровий батько Марії?", а не: "Чи ваш чоловік є здоровим?". Лікар повинен звертатися до батьків дитини як "пане Н.", "пані Л.", а не на ім'я або "мама" чи "тато". На ім'я лікар може звертатися лише з дозволу батьків, коли він знайомий з ними досить давно. Водночас лікар повинен бути готовим і до можливого звернення до батьків на ім'я.