Хворі з багатьма симптомами. У деяких випадках хворий може підтвердити у себе наявність названих лікарем симптомів. Хоча не виключено, що хворий дійсно мас патологію багатьох органів, але найімовірніше — у нього серйозні розлади емоційної сфери. У таких випадках деталізація кожного із симптомів може виявитися невиправданою. Необхідно вивчити психоемоційний стан хворого.
Патологічні страхи. Страх — часта й природна реакція на хворобу, на лікування і на сам медичний заклад. У деяких хворих страхом забарвлені їхні реакції на стресову ситуацію. Страх може сприяти поглибленню хвороби. Лікар повинен бути уважним до вербальних і невербальних проявів страху. Наприклад такі хворі часто сидять у напруженій позі, нервово перебирають пальцями або по-іншому проявляють страх. Вони можуть часто зітхати, облизувати сухі губи, пітніти більше від звичайного або навіть тремтіти. Часта пульсація сонних артерій видає прискорене серцебиття. Деякі хворі не можуть говорити. Інші роблять спроби сховати свої почуття за розмовою, вперто уникаючи причини свого неспокою. Якщо лікар виявить у хворого страх, він повинен намагатися розговорити його.
Втіха. У розмові з хворими, які відчувають страх, виникає бажання втішити їх, наприклад: "Не бійтесь, все буде добре". Одначе такий підхід може викликати зворотну дію. Поки лікар не з'ясував причину страху, його намагання заспокоїти є недоречними. Більш того, передчасне заспокоєння може перешкодити подальшій розмові, оскільки зізнання в почутті страху багато людей розцінюють як прояв слабкості. Насамперед, потрібно розібратись у переживаннях хворого. Це сприяє появі у нього відчуття впевненості. Зовсім страх зникає значно пізніше, аж коли лікар завершив опитування, обстеження і, можливо, встиг розповісти хворому, що з ним відбувається, і відкрито обговорити питання, які турбують хворого.
Гнів і ворожість. У хворих можуть бути причини для гніву; вони захворіли, не мають змоги вести звичний спосіб життя, почуваються безпорадними. І вони можуть спрямовувати свій гнів на лікаря. Можливо, лікар заслужив їхню ворожість, Можливо, він спізнився на прийом, був неуважним, нечуйним, дратівливим. Якщо це так, то лікар зобов'язаний загладити свою провину. Однак найчастіше хворі зганяють Свій гнів на лікаря, що викликаний безладом. Лікар мусить їх заспокоїти, поставитися до їхніх почуттів спокійно. Не потрібно поділяти ворожість хворого до відділення або клініки, навіть якщо лікар у глибині душі згоден із ним. Після того як хворий заспокоїться, лікар може визначитися в подальших кроках. Одначе розумне розв'язання емоційного конфлікту не завжди можливе, і людям потрібен час, щоб приборкати свій гнів.
Алкогольне збудження. Мало хто із хворих може так порушувати роботу в клініці, як люди в стані алкогольного сп'яніння. Вони звичайно є дратівливими, агресивними й некерованими. Перед тим як опитати їх, необхідно повідомити лікарняну службу безпеки. Вступаючи в контакт із хворим, лікар вітається з ним, відрекомендовується і потискує йому руку. Дуже важливо вести себе доброзичливо, не зухвало. Лікарю не потрібно дивитися п'яному у вічі, слід триматися невимушене й миролюбно, розслабити руки, не стискати їх у кулаки. Лікарю не обов'язково намагатися примусити такого хворого не шуміти або не лаятися. Краще його уважно вислухати і спробувати зрозуміти, що він говорить. Інколи такий хворий у маленькому приміщенні почувається нібито в пастці, через це краще запросити його у простору кімнату — це додасть впевненості й лікарю.
Лікар може запропонувати такому хворому поїсти або випити кави; це може заспокоїти його і якимось чином розрядити обстановку.
Плач. Як і гнів, плач також є одним із важливих проявів емоцій. Подавити його вдається рідко. Коли хворий, здається, готовий розплакатися, лікар повинен або м'яко вдатися до конфронтації, або висловити співчуття, або дати можливість поплакати. Необхідно поставитися до цього спокійно. Запропонуйте хворому хусточку, склянку води. Почекайте, поки він заспокоїться. Можете підбадьорити його, сказавши: "Поплачте, вам стане легше". Таке ставлення, як правило, примушує хворих взяти себе в руки і продовжувати розмову.
Депресія. Проявляючись втомленням, схудненням, безсонням і невизначеним болем, депресія є одним із найчастіших клінічних симптомів. Нерідко її не помічають або просто ігнорують. Через це лікар повинен бути уважним, не пропустити її, вивчити її прояви. Він повинен знати, наскільки депресія серйозна. Так само, як лікар оцінює характер болю в грудній клітці, він повинен оцінити й ступінь важкості депресії. Обидва ці симптоми с потенційно загрозливими для життя. Лікар не повинен боятися запитати хворого, чи не було у нього думок про самогубство.
Привабливі хворі. Лікарі обох статей можуть відчути потяг до своїх хворих. Якщо у лікаря з'явилися такі почуття, він може поставитися до них, з одного боку, — як до нормальної реакції, з іншого — не повинен дати їм вплинути на свою поведінку.
Треба стежити за тим, щоб стосунки не виходили за межі професійних. Інколи хворі можуть відверто загравати з лікарем або робити недвозначні пропозиції. У таких випадках лікар спокійно, але твердо пояснює хворому (-ій), що ці стосунки між ними є суто професійними, а не особистими. Лікарю треба проаналізувати і свою поведінку. А може, він зайвий раз поставився до хворого надто вже приязно, висловлював свою прихильність дуже виразно? Чи може, не усвідомлюючи того, він одягався і поводив себе спокусливо? Лікар, не повинен допускати подібних ситуацій.
Незвична поведінка і безладна розповідь про хворобу. Іноді лікар може відчувати себе незадоволеним і розчарованим контактом із хворим. Він докладно записує відповіді хворого на поставлені запитання, а історія хвороби може виявитися розпливчастою й незрозумілою; думки, що викладено у ній, не мають цілісності, мова "важка". Навіть якщо лікар старанно формулює свої запитання, йому не вдається отримати на них точні відповіді. Симптоми можуть бути описані у пишномовних виразах: "моїм нігтям важко" або "мій шлунок звивається, мов змія". Така Розповідь повинна насторожити лікаря. Він може запідозрити можливе психічне захворювання, наприклад Шизофренію. Відповіді хворого на другорядні запитання допоможуть лікарю отримати більше інформації про незвичні симптоми. У процесі опитування лікарю слід приділити увагу також оцінці психічного стану хворого, зокрема, його настрою, мисленню, сприйняттю.
Багато хворих на психоз можуть більш або менш успішно адаптуватися в суспільстві. Вони часто відкрито інформують лікаря про свій діагноз, симптоми, перебування в клініці і медикаменти, які вживають. Лікар повинен їх опитувати без хвилювання та зайвої багатослівності.
У деяких хворих, які страждають на делірій або деменцію, порушена розумова функція. Такі хворі описують свої симптоми розпливчасто й непослідовно і не в змозі розповісти, як і що з ними трапилось. Вони звичайно неуважні до запитань лікаря і відповідають нерішуче. Інколи такі хворі можуть фантазувати, тобто повідомляти частково надумані відомості, щоб не показати прогалини в пам'яті. Якщо лікар запідозрив порушення когнітивної діяльності (наприклад, деменцію), то йому не треба витрачати багато часу на з'ясування деталей. Натомість необхідно спрямувати свою увагу па оцінювання психічного етапу хворого, перевіряючи, зокрема, рівень свідомості, здатність орієнтуватися, пам'ять. Лікар може під час опитування обережно використати вихідні запитання: "Коли востаннє ви були у лікаря? Давайте подивимось, як давно це було?"; "Ви проживаєте зараз за адресою ... , а ваш номер телефону?". Правильність відповідей можна перевірити в історії хвороби (якщо, звичайно, там вказані точні відомості).
Хворі з обмеженим інтелектом. Хворі з помірно обмеженим інтелектом зазвичай можуть повідомити лікарю правильні відомості для історії хвороби. Лікар може не помітити дійсного стану й дати хворому інструкції, які він не здатний навіть зрозуміти. Якщо лікар запідозрив такі порушення, то необхідно особливу увагу приділити питанню навчання хворого. Як довго він ходив до школи, чому покинув навчання, як вчився, чи відвідував якісь курси? Непомітно лікар переходить до з'ясування психічного стану: здатність правильно рахувати, словниковий запас, загальна обізнаність й абстрактне мислення.
Якщо у хворого тяжка розумова відсталість, лікар змушений заповнювати історію хвороби за допомогою його родичів та друзів. Одначе, демонструючи зацікавленість до самого хворого і ведучи з ним нескладну розмову, лікар може встановити з ним певний контакт. Так само як у спілкуванні з дітьми, лікар у цій ситуації повинен уникати ефектної мови й поблажливої поведінки, не демонструвати своєї зверхності.
Здатність читати. Перед тим як дати письмові інструкції, потрібно оцінити здатність хворого читати. Деякі хворі, які не вміють читати через мовний бар'єр, порушення здатності до навчання або поганий зір, зізнаються в цьому, якщо їх запитати, а інші — ні. Лікар може з'ясувати це, нібито перевіряючи зір, попросивши написати для нього декілька слів або речень. Неграмотні люди можуть зробити спробу затаїти своє невміння читати. Лікар повинен поставитися до цього тактовно, пам'ятаючи, що грамотність й інтелект не одне й те саме.