Реферат на тему:
Психологічні аспекти лікування
Клініцист М. В. Чорногоруцький говорив: "Кожний лікар, щоб з успіхом виконувати свої високі і почесні обов'язки, повинен якоюсь мірою бути і психологом, і психотерапевтом".
Лікар повинен знати основи медичної психології: закономірності психологічних процесів людини в умовах патології, уміти визначати роль психіки у виникненні і перебігу хвороби, володіти методами психологічного дослідження особистості хворого, а також засобами психогігієни і психотерапії.
Лікар повинен уміти встановлювати вплив природного і суспільного середовища на формування проявів захворювань у людини, виявляти психічні резерви людини і людських колективів у запобіганні захворюванням і зміцненні здоров'я, вирішувати питання психічної та фізіологічної взаємодії на період захворювання.
Оволодівши основами медичної психології, лікар повинен враховувати структуру особистості хворої людини, яка є сукупністю соціальне детермінованих елементів. Але соціальна детермінація особистості завжди пов'язана з біологічно зумовленими властивостями, які визначаються конституцією людини, її статтю та віком. До соціальних рис особистості належать погляди, духовні потреби, інтереси, навички, звичаї, до біологічних — конституція, біологічні потреби, темперамент, інстинкти, здібності.
Функція лікаря як психолога полягає не тільки у діагностиці (визначення "профілю") особистості, що особливо важливо у динаміці її змін у процесі ліку-вально-діагностичної роботи, але і безпосередньо саме у процесі лікування.
Лікування необхідно розуміти як сукупність соматичних і психічних впливів на людину.
Лікування — це керування психологічними процесами організму людини. Навіть вплив ліків на організм не є винятковим. Лікування передбачає елементи психотерапії, тому що під час будь-якого захворювання лікар повинен враховувати розмаїття духовного світу хворого, його стан, психіку, моральне обличчя, індивідуальні риси і особливості конкретного пацієнта як індивіда.
У системі "лікар — хворий" взаємодія суб'єктивного і об'єктивного досить складна.
За хворобливого стану часто порушується взаємодія біологічного і соціального, може виникнути тимчасова перевага біологічного чинника, пригнічення соціального, морального. І тому лікар не повинен нехтувати значенням біологічних закономірностей іступенем їхнього впливу на поведінку хворого. У той же час він зобов'язаний розглядати хворого як особистість, яка і у хворобливому стані залишається соціальною сутністю.
Успіх лікування у кожному конкретному випадку залежить від того, наскільки лікар може застосувати до даного хворого свої знання, завоювати його довіру і знайти методи терапії, які б відповідали індивідуальним особливостям цього хворого. Тому принцип індивідуального підходу до хворих носить характер морального імперативу внаслідок його великої значущості для медичної практики.
Загальні наукові знання лікаря, як і його моральне обличчя у цілому, становлять високу цінність лише тоді, коли вони можуть бути застосовані з найбільшою користю у кожному конкретному випадку, коли із загального обсягу знань і професійних навичок лікар уміло виділяє ті, які відповідають своєрідній біологічній, психологічній і особистісній структурі конкретного хворого. Вміння бачити всю індивідуальність загалом — найважливіша етична вимога до лікаря будь-якого фаху, основа його лікарською мистецтва.
Під час контакту з хворим лікар отримує важливу інформацію двома каналами; вербальним (розповідь хворого) і невербальним (різні зовнішні прояви внутрішнього стану — міміка, поведінка тощо).
Одночасно, за допомогою цих самих каналів, отримує інформацію про лікаря і пацієнт. Через це лікар повинен враховувати всі нюанси своєї поведінки: слова, жести, інформативність мови, манеру звертання, поводження з хворим.
До невербальних засобів спілкування відносять і особливості емоційного контакту. Безсумнівно, емоції як суб'єктивні переживання супроводжують усі психічні процеси і відображають ставлення людини до навколишньої дійсності і до самої себе. Емоції — один із найважливіших механізмів мобілізації та інтеграції різних ресурсів організму до дії — відіграють істотну роль у спілкуванні.
У стосунках із хворим, особливо на перших етапах обстеження, емоційний контакт має велике значення. Під час контакту можуть виникати почуття емпатії (здатність доброзичливо проникати у психічний стан іншої людини), симпатії і антипатії (схильність симпатизувати або не симпатизувати іншій людині за тими чи іншими проявами ознак характеру). Отже, приязні та неприязні стосунки можуть суттєво впливати на подальші взаємовідносини, успіх терапії й ефективність психотерапевтичного впливу на пацієнта.
Уміння лікаря швидко перебудовувати свою емоційну установку під час контакту з хворим — ознака високої професійної майстерності, Причому ставлення лікаря повинно базуватися на справжній повазі особистості хворого, глибокому розумінні складності його переживань, щирому співчутті. Завуальовані черствість і фальш добре "уловлюються" хворим. І це часто стає основного причиною відсутності належного контакту лікаря з хворим. Настрій лікаря, навіть добре замаскований, помітно впливає на настрій хворого.
Значною мірою під час розмови з лікарем хворий отримує віру в своє одужання. У більшості випадків після щирої, приємної розмови у багатьох, навіть тяжкохворих, значно поліпшується загальний стан.
Втрата віри у лікаря, у лікування нерідко робить неефективним найкваліфікованіше лікування, могутнім засобом впливу на психіку хворого стає слово лікаря. Останнє може впливати не тільки на душевний стан людини, але й на її психофізіологічний стан, на всі її життєво важливі функції.
Історія медицини знає безліч прикладів чудодійної сили словесного впливу на хворого з боку лікаря.
У взаємостосунках "лікар — хворий" найсуттєвішим необхідно визнати особистість індивіда і систему Ціннісної орієнтації учасників цих складних стосунків.
Лікар повинен бути всебічно розвинутою особистістю, з високими моральними принципами. Погляд лікаря на людину як на найбільшу цінність повинен лежати в основі взаємостосунків із хворими. Цільність і гармонійність розвитку особистості лікаря, звичайно, не застерігає від усіх можливих конфліктів і ускладнень у взаємостосунках із хворим, але це, безумовно, буде гарантією того, що лікар у будь-якій ситуації не втратить своєї людської гідності І не принизить людської гідності пацієнта.
Тут варто було б зупинитися ще на одній доволі складній, але загалом вивченій проблемі — психологічній сумісності людей (лікаря з хворим, медичних працівників між собою).
Кожний випадок психологічної несумісності можна пояснити з різних позицій: недоліками виховання, браком почуття міри і такту, брутальністю, станом здоров'я, іншими особливостями Індивіда, типом нервової системи. Не вдаючись до спроби вирішити проблему психологічної сумісності, можна, однак, припустити, що залежить вона значною мірою від типу нервової системи. Не викликає сумніву, що спільну мову холерик знайде скоріше з флегматиком або сангвініком, аніж із собі подібним. І якщо доведеться зустрітися двом холерикам, то все одно за їхньої психологічної однотипності у одного із них будуть хоч трохи переважати такі елементи психіки (вроджені або набуті), які дозволять йому знизити потенцію словесної агресії співрозмовника. Звичайно, зробити такий жест згоди не завжди легко. Однак хтось із двох якоюсь мірою повинен поступитися. Чим більший у лікаря досвід роботи, тим менша імовірність виникнення психологічної несумісності з хворим. Правда, інколи вона може назрівати, але не проявитися зовнішнім афектом, лише негативно відобразитися на душевному стані лікаря. В ситуації психологічної несумісності лікаря і хворого досвід лікаря вирішує багато, якщо не все.
Психологічна несумісність людей з різним характером, культурним рівнем і вихованням зрозуміла і з'ясована.
Виникає питання: а чи можлива ситуація психологічної несумісності людей, у яких немає таких або подібних причин до її виникнення? Дані соціальної психології, взяті з аналізу сімейних стосунків, свідчать, що навіть пара, яка відповідає всім без винятку критеріям сумісності, може легко розпастись, якщо партнери оберуть неправильну лінію поведінки. Важко переоцінити значення лінії поведінки у взаєминах лікаря з хворим. Таким чином, поведінка лікаря повинна точно збігатися з психологічним типом кожного нового хворого. Шлях до цього — виховання емоційної стійкості. Перспективність такого напрямку базується на тому, що емоції так само добре піддаються тренуванню та вихованню, як і наші м'язи. А тому лікар повинен загартовувати свою волю щодо конфліктних, стресових ситуацій, виробляти своєрідну захисну реакцію, тобто володіти собою.
Історія знає немало прикладів, коли уміння стримувати негативні емоції, володіти собою було особливо ефективним. Німецький філософ І. Кант зусиллям волі привчав себе не звертати увагу на жорстокий біль при подагричних нападах, а В. Паскалю вдавалося забути про зубний біль, коли він брався за розв'язання складної математичної задачі.
Що потрібно робити і говорити у кожному конкретному випадку, звичайно, не передбачити, але, осмисливши основні засади медичної етики і деонтології, досить легко впоратися з цим завданням. Виходячи з цього, пропонуємо практичні рекомендації, які були розроблені видатними лікарями та вченими на основі власного тривалого клінічного досвіду, а також досвіду своїх попередників.
Глибинна психологія
Основні тези глибинної психології:
1) провідну роль у людській поведінці, в духовному житті індивіда відіграє підсвідоме. Зміст підсвідомого становлять природжені інстинкти. За Фрейдом, їх два: сексуальний ("ерос", або лібідо) і агресія, прагнення до руйнування ("танатос"). За Адлєром, основний людський інстинкт — потяг до вищості (владність), довершеності як засіб подолання неповноцінності.