В такому випадку, особистість як феномен не співпадає з его, тобто із свідомою особистістю, а утворює об’єкти пізнання, який потрібно відрізняти від его. Звичайно, така необхідність виникає тільки у психології, що враховує реальність несвідомого, навіть для юриспруденції повинно мати певне значення та обставина, чи є деякі психічні факти свідомими чи ні, наприклад, при вирішенні питання про відповідальність за вчинене.
На его найбільший вплив мають архетипи тіні, аніми та інімуса. Самим доступним з них – і зрозумілим на власному досвіді архетипом – є Тінь, бо висновки про її природу можна зробити виходячи в значній мірі із складу особистого невідомого. Тінь - це моральна проблема, що кидає виклик всій особистості, бо ніхто не може зрозуміти тінь без колосального морального зусилля. Усвідомлення тіні вимагає визнання темних сторін особистості реально існуючими. Цей акт складає необхідну умову всякого різновиду самопізнання і тому, як правило, зустрічає значний опір.
Більш ретельне вивчення цих темних характеристик – тобто негативних якостей, що утворюють тінь, - показує, що вони мають темну природу, мають деяку автономію і, відповідно, володіють такими якостями як нав’язливість і стриманість. Емоція, між іншим – це не просто активність індивідума, а дещо таке, що з ним стається. Афекти переважно появляються там, де адаптація найбільш слабка, в той же час вони показують причину її слабкості, певну степінь неповноцінності і існування на більш низькому рівні особистості. На цьому нижньому рівні, з його неконтрольованими чи слабоконтрольованими емоціями людина веде себе подобно до дикаря, який стає не тільки пасивною жертвою своїх афектів, але не здатний до моральних роздумів.
Хоча, завдяки добрій волі, тінь може бути до певної міри асимільована в свідому особистість, досвід показує, що є відповідні риси, які чинять дуже сильний опір моральному контролю і стають майже недоступними для впливу на них. Цей опір звичайно є зв’язаним з проекціями, що не визнаються в як такі, їх визнання представляє собою певне моральне досягнення. Незважаючи на те, що деякі риси специфічні для тіні, можуть бути без особливих труднощів визнані як свої власні, особисті якості, в даному випадку і інсайт, і добра воля даремні, поскільки складається враження, ніби причина емоції криється в іншій людині. Не важливо, наскільки очевидним може бути для стороннього спостерігача той факт, що це всього лиш проекції; практично, немає ніякої надії, що сам суб’єкт усвідомить це. Він повинен зрозуміти, що відкинута ним тінь дуже довга, скоріш всього він буде не готовим забрати назад свої емоціоно забарвлені проекції із об’єкту.
Проекції замінюють реальний світ репродукцією власного невідомого суб’єкту. Тому, вони згодом призводять до аутостатичного стану; в такому стані людина вигадує світ, реальність якого назавжди залишається незбагненною. Виникає в результаті почуття неповноцінності і ще більш тяжке відчуття безплідності своїх починань, в свою чергу, пояснюються – завдяки проекції – недоброзичливістю оточення, - що за механізмом поганого кола, веде до дальшого посилення ізоляції. Чим більше проекцій втискується між суб’єктом і оточенням, тим тяжче людині бачити скрізь власні ілюзії, що ж в дійсності відбувається.
Юнг наводив приклади подібних ситуацій. Сорокалітній пацієнт, що страждав неврозом нав’язливості з двадцяти років і в результаті хвороби був повністю відрізаним від світу, одного разу сказав Юнгу: “Так я ніколи не погоджуся, що прожив даремно свої кращі двадцять років життя“ [32, с.157].
Часто боляче спостерігати, як кричуще людина псує своє життя і життя інших людей і залишається нездатною зрозуміти, що вся ця трагедія народжуються в ній самій і що вона безперестанку підживлює її і не дає їй зупинитись. Несвідомо, звичайно, бо свідомо він оплакує і проклинає віроломний світ, все більше і більше відходячи від нього і втрачаючи відчуття реальності.
Напевно, хтось міг припустити, що подібні проекції належать царству тіні – тобто, негативній стороні особистості. Це твердження не буде правильним, після деякого уточнення, поскільки символи, що з’являються в цьому випадку відносяться не до одної з суб’єктом статі, а до протилежної; у чоловіків – до жіночої, у жінок – до чоловічої. Тепер джерелом проекції є не тінь, яка завжди має туж саму стать, що і суб’єкт, але фігура протилежної статі. Тут ми зустрічаємось з Анімусом у жінки і Анімою у чоловіка, двома важливими архетипами, їх автономією і несвідомістю, неподатливістю їх проекцій. Хоча тінь – так само відомий у міфології мотив, як анема і онімус, вона представляє в першу чергу особисте невідоме, і тому її зміст можна відносно легко зробити наслідстом свідомості. Цим вона відрізняється від аніми і анімуса, тому що тінь можна відносно легко розглянути, аніма і анімус знаходяться значно далі від свідомості і в нормальних умовах рідко, якщо взагалі коли – небудь, усвідомлюються. В тих випадках коли природа тіні має особистий характер, небагато самокритики – і в людини з’являється реальна можливість роздивитись її. Але коли тінь проявляється як архетип, ми зіштовхуємся з тими труднощами, як у випадку з анімою і анімусом.
Іншими словами, усвідомлення відносного зла своєї природи знаходиться в межах можливостей звичайної людини, але дуже небезпечним для неї досвідом стає спроба “подивитись” в обличчя абсолютного зла.
Проблема існування зла хвилювала багатьох мислителів усіх часів і народів. Так з’явився розділ філософії релігії – теодіцея [15]. Намагався дати відповідь на це питання і К.Т. Юнг. Він вважав, що в образі архетипів, ми маємо справу з об’єктами уявлення, але із “автономними факторами, живими суб’єктами, диференціацією свідомості можна розуміти як прояв впливу трансцедентально обумовлених динамічних комплексів. В такому випадку це будуть архетипи, що здійснюють первинне перетворення” [24, с.292].
За Юнгом, поскільки в нашому досвіді немає психічних станів, які можна спостерігати інтроспективно поза людиною, то і поведінку цих архетипів взагалі неможливо, дослідити не враховуючи впливу свідомості, а тому виникає питання про те, де починається процес – в свідомості чи в підсвідомості.
Безсумнівно, до деякої міри поверховий шар несвідомого індивідуальний. Юнг назвав його “особистим несвідомим” [21, с.248]. Однак воно опирається на більш глибокий шар, виникаючи вже не із власного досвіду і діяльності, а природжений. Цей більш глибокий шар – так зване колективне несвідоме. Юнг вибрав вираз “колективне” тому, що вважав, що це несвідоме не індивідуальної, а загальної природи. Психічне існування розпізнається лишень по складу елементів, доступних свідомості. Тому можна говорити про несвідоме лишень з погляду теорії особистості. Частинами особистого невідомого є, головним чином, емоційно виділені комплекси, що визначають інтимний зміст психічного життя.
На відміну від цього елементи колективного несвідомого утворюють так звані архетипи. Міф і казка – інші прояви архетипів. В порівнянні з цим безпосередній образ архетипів, що появляється перед нами в сновидіннях і видіннях є більш індивідуальними, незрозумілими і наївними, чим, наприклад, в міфі. Архетип, по суті являє собою несвідоме, яке змінюється в результаті усвідомлення і сприйняття.
Що ж являє собою з точки зору психології архетип? До цих пір дослідження міфів обмежувалось методологічними, тваринними, рослинними та іншими уявленнями. Однак, майже ніхто не займався тим фактом, що міфи в першу чергу це є прояви психіки, маніфестації, що зображують сутність душі. Всі міфологізовані процеси природи, як, наприклад, літо, зима, осінь, весна, фази місяця, період дощів, всього лишень алегорії об’єктивного дрсвіду, це, свого роду, - символічний прояв внутрішньої і несвідомої драми душі, яка шляхом проекції, тобто через відображення природніх явищ, стає зрозуміла людській свідомості. Це проекція настільки глибока, що потрібно було декілька тисячоліть культури, щоб хоть трохи відділити її від зовнішнього об’єкту.
Необхідні і цілющі реакції колективного несвідомого виражаються в архитипічно оформлених уявленнях.
Зустріч з самим собою означає спочатку зустріч з власною Тінню. Звичайно тінь – це ущелина, потрібно пізнати самого себе, щоби знати, хто ти такий. Коли ми переступаємо поріг Тіні, то зі страхом переконуємось, що ми – об’єкти факторів. Безсумнівно, знати таке неприємно: тому, що ніщо так не розчаровує як відкритя нашої неповноцінності. Виникає привід до примітивної паніки, коли починають піддавати сумніву верховну владу свідомості, в яку перед цим сильно вірили і охороняли і яка насправді є запорукою успіху. Юнг вважав, що “найбільша небезпека, що загрожує нам, виходить із безмежної психічної реакції” [21, с.268].
Сьогодні несвідоме уявляється за дещо, схоже на замкнуту особисту інтимність, яку Біблія називає “серцем” і, між іншим розуміє як джерело всіх гріхових думок. Так виглядає несвідоме, коли його розглядає свідомість. По більшій мірі свідомість видається справою головного мозку, який все розділяє і на все дивиться в деталях, тому і несвідоме розглядається ним як моє несвідоме. Всі вважають, що той хто опускається в несвідоме, обов’язково опиниться в обмеженості егоцентричної суб’єктивності і в цьому тупіку може втрапити відчуття реальності.
Одухотворена істота – це жива істота. Душа – це живе в людині, що живе поза собою і оживляюче. Для того Бог вдихнув в Адама дух життя, щоб він жив. Душа при допомозі лукавства спонукає до життя небажаючу жити матерію. Вона є дещо живе і заставляє нас жити; життя позаду свідомості не може бути нею цілком інтегроване, а скоріш всього навпаки, із неї виходить останнє, тому що психічне життя є переважно неусвідомленим і оточує свідомість зі всіх боків; ця думка стане зрозумілою, якщо ми замислимося, а наскільки взагалі потрібна несвідома підготовка, щоб, наприклад, сприймати що – небудь органами почуттів?