ГЛЕЧИК НАШИХ ЕМОЦІЙ
Почнемо з самих неприємних емоцій - гніву, озлоблення, агресії. Ці почуття можно назвати руйнівними, так як вони знищують і саму людину (його психіку, здоров’я), і її взаємовідношення з іншими людьми. Вони - постійні причини конфліктів, іноді, матеріальних збитків, і навіть войн.
Як ці емоції виявляються у нашії зовнішній поведінці людини? Це так, на жаль, знайомі образи, сварки та драки, покарання, дії “назло” та ін.
Тепер запитаємо: а від чого виникає гнів? Психологи відповідають на це питання декілька несподівано: гнів - почуття вторинне, і виходить він від переживань зовсім іншого роду, таки як біль, страх, образа.
Наведем кілька прикладів:
Донька повертається додому дуже пізно, і мати зустрічає її гнівними доганами. Що стоїть за цим гнівом? Звичайно, пережиті страх та непокоїння за доньку.
Дитини сердиться на лікаря, який зробив їй укол. Тут легко побачити, як гнів виникає від фізичного болю. Буває і так, що ми вчимо дітей сердитись, коли боляче заб’ються, наприклад, побити (цей противний стілець".
Старший брат постійно нападає на молодшого, якого, як йому здається, “батьки більше люблять". Його агресія - результат невисловленого болю та образи.
Донька не бажає... (робити уроки, мити посуд, лягати спати) - і ви сердитись. Відчого? Скоріш за все, від досади, що ваші виховні зусилля залишаються марними.
Отже ми можемо стверджувати, що переживання болю, образи, страху, досади є причиною почуття гніву, озлоблення та агресії.
Відмітемо, що всі ці почуття - страдальчі: в них присутня більша або менша частина страждань. Тому їх нелегко висловити, про них зазвичай вмовчують, їх приховують. Чому? Як правило, через страх принизитись, здатися слабким. Іноді ж людина і сама їх не зовсім усвідомлює (“Просто злий, а чому - не знаю! ”).
Приховувати почуття образи та болю часто вчать з дитинства. Мабуть вам не раз доводилось чути, як батько навчає хлопчика: “не реви, краще навчись давати сдачі! ".
До речі, ця “безвинна”, на перший погляд, порада - початок шляху, по якому, якщо йти без огляду, можно дійти до принципу “око за око”!
А тепер запитаємо: а від чого виникають “страждальні” почуття? Психологи дають дуже точну відповідь: причина виникнення болю, страху, образи - в незадоволенні потреб.
Кожна людина, незалежно від віку, має потреби у їжі, сні, теплі, фізичній безпеці та ін. Це так звані органічні потреби. Вони явні, і про них ми не будемо зараз говорити.
Зосередимось на тих, які пов’язані з спілкуванням, а в широкому змісті - з життям людини серед людей.
Ось наближений (далеко не повний) перелік таких потреб, які зазвичай називають:
Людині необхідно: щоб її любили, розуміли, визнавали, поважали: щоб вона була комусь потрібна і близька: щоб у неї був успіх - у справах, навчанні, на роботі: щоб вона мала змогу себе реалізувати, розвивати свої здібності, самоудосконалюватись, поважати себе.
Якщо у країні не має економічного кризиса або тим більш війни, то в середньому органічні потреби більш менш задовольняються. А ось потреби щойно перелічені, завжди знаходяться в зоні ризику!
Людське суспільство, не дивлячись тисячіліття свого культурного розвитку, не навчилось гарантувати психологічне благополуччя (не кажучи вже про щастя!) кожному своєму члену. да і задача це занадто складна. Адже щастливість людини залежить від психологічного клімату того середовища, в якому росте, живе і працює. І ще - від емоційного багажу, накопиченого в дитинстві. А ці клімат і багаж залежать від стилю спілкування, і перш за все - батьків дитини.
На жаль, обов’язкових шкіл спілкування у нас не має. Вони лише зароджуються і лише не добровільних засадах.
Отже, будь-яка потреба з нашого переліку може статися не задоволеною, і це, як ми вже казали, приведе до страждань, а можливо, і до “руйнівних” емоцій. А за будь-яким негативним переживання ми завжди найдемо якусь невтілену потребу.
Давайте подивимось далі: Буває рпи зустрічі ми запитуємо один одного: “Ну як ти? ”, ”Як життя взагалі? ”, “Ти щастлив? ” - і отримує відопвідь: “Ти ж знаєшь мені постійно не щастить”, або “У мене все гаразд, я - в порядку! ".
Ці відповіді відображать особливого роду переживання людина - відношення до самої себе, висновок про себе.
Зрозуміло, що подібні відношення і висновки можуть змінюватись разом з обставинами життя, В той самий час в них є. де-який “загальний знаменник”, який робить кожного з нас швидше оптимістом або песимістом, ібльш або менш впевненому в собі, а значить, більш або менш стікими до випробувань долі. діти з низькою самооцінкою, навіть досить обдаровані, гірше вчаться, поводяться агресивн. погано ладять з однолітками та вчителями, менш успішні потім у доослому житті. Тому слід постійно пам’ятати, що основа самосвідомості закладається дуже рано, у самі перші роки життя дитини, і залежить від того, як до неї ставляться батьки. Якщо вони розуміють та приймають її, терпляче ставляться до її “недоліків” та помилок, вона виростає з добрим сталення до себе. Якщо ж дитину постійно “виховують", критикують і муштрують, сооцінка її виявляється низькою, негативною.
Загальний закон дуже простий:
В дитинстві ми пізнаємо про себе лише зі слов і ставлення до нас близьких.
В цьому розуміння у маленької дитини не має внутрішнього погляду. Його образ будується зовні; рано чи пізно вона починає бачити себе такою, якою бачать її інші.
Добре ставлення до себе - підгрунтя психологічного виживання, і дитина постійно шукає і навіть бореться за нього (всіма відомими їй засобами, іноді навіть негативними).
Тому батькам постійно слід пам’ятати: Кожним зверненням до дитини - словом, справою, інтонацією, жестом, похмурими бровами і навіть мовчанням ми повідомляємо їй не тільки про себе, свій стан, але і завжди про неї, а частіше - взагалі про неї.
Душевна скарбничка дитини працює безперевно, і чи вона молодше, тим нещабутніше вплив того, що ми в неї кидаємо. На щастя, до маленьких дітей батьки ставляться більше лагідно і уважно, хоча і з ними не завжди вдається уникнути помилок, Але по мірі дорослення дитини “виховна” струна натягується і починає звучати все сильніше, і іноді ми вже не піклуємось про те, що ж накопичується в тій “скарбничці" самооцінки: світлі дари нашого тепла, приняття та схвалення - або тяжкі камені окрику, критики, покарання.
Для того щоб не допустити глибокого розладу дитини з самою собою і навколишнім світом, потрібно постійно підтримувати її самооцінку або почуття самоцінності. Як ми можемо це зробити:
Безперечно приймати дитину.
Активно слухати її переживання, і потреби.
Бувати (читати, грати, займатися) разом.
Не втручатися в заняття дитини, з якими вона може впоратись сама.
Допомогати, коли просить.
Підтримувати успіхи.
Ділитися своїми почуттями (значить довіряти).
Конструктивно вирішувати конфлікти.
Використовувати у повсякденному спілкування привітні фрази. Наприклад: мені добре з тобою; Я рада тебе бачити; Добре що ти прийшов; Мені подобається як ти...; Я зо тобою скучила; Давай (посидимо, зробимо,,) разом; Ті, звичайно впораєшся; Як добре, що ти в нас є; Ти мій любий.
Обнімайте не менше ніж 4 раза, а кращу по 8 раз на день.
І агато іншого, що підкажуть вам інтуіція і любов до вашої дитини, незапаморачені засмученнями, які, хоч і трапляються, але напевно вирішувані.
ВДАЧІ ВАМ І ДУШЕВНОГО БЛАГОПОЛУЧЧЯ!
Додаток Л
У ЧОМУ МУДРІСТЬ БАТЬКІВСЬКОЇ ЛЮБОВІ
Чи доводилось вам, шановні, замислюватись над тим, які ми всі різні - не тільки зовні, а й за своєю поведінкою, думками - взагалі за ставленням до життя? Напевне, в цьому є свій сенс: розмаїття збагачує враження, життєвий досвід, робить нас цікавими одне одному і відкриває перспективу вибору відповідно до своїх уподобань. Але навіть і в розмаїтті завжди можна знайти щось подібне, те спільне, що нас об’єднує. Ось таку схожість і несхожість у ставленні батьків до своїх дітей ми й поведемо розмову.
Розпочнем з елементарного - зі спостереження. Його об’єктом оберемо мам, які гуляють зі своїми синами й доньками на дитячому майданчику. Кожна спостережлива людина може швидко поділити їх на два типи: “Ти не забився? Тобі не боляче? ” - розпачливо запитують перші, і “Нічого, до весілля заживе” _ оптимістично коментують другі, якщо дитина впала з гірки, гойдалки, забилася, придушила пальчик абощо. І реакція дітей практично завжди відповідна: одні малята починають голосно та невтішно плакати, навіть якщо до запитання вони мирилися зі своєю “травмою” і хоробро терпіли біль; інші “мужньо" піднімаються, тамуючи біль, повторюючи мамині слова та намагаючись не показати, що їм боляче, і навіть посміятися із себе із того, що з ними сталося.
Що це? Підвищена чутливість до болю в одних і несприйняття його іншими? Прояв терплячості, бажання знайти винного, уникнути труднощів, неприємностей буденного життя? А може, щось інше? Щоб розібратися, поміркуймо над тим, що вже засвоїли ці дві групи малят. Перші зрозуміли таке: падати боляче, чим голосніше кричиш - тим більше співчуття викликаєш; завжди можна вигідно використати становище потерпілого, звинуватити за свою невдачу когось або щось і завжди знайти собі підтримку в дорослих. Діти другої групи, які не зосереджіються на невдачах, не чекають щохвилини чиєїсь допомоги, навчаються на власних помилках безпечної поведінки, у них гартується сила волі, виробляються самостійність і наполегливість у осягненні поставленої мети, ставлення до життя оптимістичне.
Джерелом цього досвіду і намагань є батьківська (материнська) позиція. Проблема в тому, що батьки першого типу кидаються на допомогу, виходячи, насамперед, із власної потреби завжди бути потрібними, вони люблять “загоювати рани” і не хочуть замислюватися про те, що рано чи пізно їхнім чадам все одно обов’язково доведеться зіткнутися в реальному житті з набагато більшими проблемами та труднощами, а поряд може нікого не бути. Незагартованій дитині загрожує велика небезпека зламатися під тягарем сучасного життя.