Окремо слід сказати про участь у політичних акціях у період "помаранчевої революції". Дані моніторингового опитування 2005 року свідчать про значні регіональні відмінності. Так, брали участь в акціях в Києві та інших населених пунктах і допомагали мітингувальникам половина громадян у Західному регіоні, чверть — у Центральному і значно менше — на Сході та Півдні (відповідно 8% та 5%).
Політична ефективність і готовність до соціального протестурозглядаються як наявний рівень здатності пересічних громадян впливати на суб'єктів політичної діяльності. Операціоналізація регіонального виміру цього показника політичної культури здійснювалась на підставі таких емпіричних індикаторів: здатність респондентів до протидії уряду України та місцевій владі у випадку, коли вони утискають їхні права й інтереси; готовність опитаних взяти участь у різних заходах відстоювання своїх прав та інтересів. [21; 337 - 346].
Упродовж 11 років частка наших громадян, здатних (хоча б на вербальному рівні) протидіяти рішенням уряду, які утискають їхні права й інтереси, залишилась незначною. Після подій "помаранчевої революції" мало місце відчутне зростання даного показника в цілому по Україні, однак більше половини респондентів залишалися песимістами в оцінках свого впливу на вищий орган виконавчої влади країни. У регіональному вимірі помітне зростання кількості здатних вплинути на уряд зафіксовано лише в Центрі.
Передумовою практичного втілення соціального протесту є вибір найефективніших і водночас прийнятних для особистої участі засобів та заходів обстоювання своїх прав та інтересів.
До несанкціонованих заходів в опитуванні 2000 року відносились: бойкот; несанкціоновані мітинги, демонстрації; страйки; захоплення будівель, блокування шляхів сполучень; створення озброєних формувань. В опитуванні 2005 року цей перелік скоротився із вилученням останньої позиції як найменш імовірної для реального втілення. Але в опитуванні 2005 року до переліку варіантів ізнов увійшла зазначена позиція й було долучено участь у передвиборчих кампаніях.
Окремо варто спинитися на юридичному аспекті бойкоту як можливої форми соціального протесту. Бойкотування як реакція на рішення та дії (чи бездіяльність) органів державної влади та місцевого самоврядування, юридичних і посадових осіб у сфері управління в разі, коли вони порушують права та свободи громадян, у цілому є несанкціонованим. Проте чинна в Україні нормативно-правова база дає підставу тлумачити бойкот як легітимний спосіб захисту прав і свобод людини й громадянина в разі порушення їх державними органами або іншими суб'єктами правовідносин у різних сферах діяльності.
Загальною тенденцією останніх 11 років є поширення серед населення України думки про найбільшу ефективність та прийнятність для особистої участі таких форм соціального протесту, як збирання підписів під колективними відозвами та проведення законних мітингів і демонстрацій.
На особливу увагу заслуговує ставлення респондентів до несанкціонованих заходів соціального протесту після подій "помаранчевої революції". Як свідчать наведені дані, порівняно з попереднім роком по всіх регіонах зросла кількість готових підтримати несанкціоновані заходи протесту. Однак важливим для збереження конституційного порядку є той факт, що зростання показників на Сході та Півдні, більшість мешканців яких відчувають психологічну травму через програш підтримуваного ними кандидата на пост глави держави, не перевищує показників першого року президентства Л.Кучми. Натомість в абсолютних цифрах зросла частка готових підтримати несанкціоновані форми протесту на Заході та в Центрі, абсолютна більшість мешканців яких проголосували за переможця останніх президентських виборів в Україні. [25; 222 - 226].
Своєю чергою, найбільшою мірою частка соціально пасивних, які виражають відмову брати особисту участь у будь-якій із запропонованих форм соціального протесту, за період соціологічного спостереження зменшилась У Центрі та на Заході, тоді як на Сході та Півдні ситуація фактично не змінилася.
Отже, варіабельність оцінок історичного минулого, викликана розмаїттям соціокультурних стереотипів сприйняття історичних подій, помітно впливає і на сприйняття сьогоднішнього політичного життя, на політичні орієнтації та електоральний вибір регіональних спільнот. У цьому зв'язку можна говорити про два різновиди регіоналізму.
Західна Україна слугує прикладом готовності почасти поступитися власною самостійністю задля збереження унітарності української національної держави. Тут масова політична свідомість спрямована на збереження національної держави, а не політичного устрою. Водночас Схід і Південь виявляють регіоналізм самодостатності, за якого на перше місце виходить захист інтересів територіальної спільноти. Слід зазначити, що, на відміну від Донбасу, в АР Крим існує радше не економічна самодостатність, а передусім соціокультурна та ідеологічна відокремленість. [11; 49].
Позиція територіальної спільноти центральної частини України до подій "помаранчевої революції" була проміжною між Заходом, з одного боку, і Сходом та Півднем — з іншого, а тепер наявна регіональна диференціація політичних орієнтацій дає підстави говорити про певне ідеологічне протистояння Заходу та Сходу із Півднем, хоча за більшістю інших показників політичної культури ці регіони істотно не відрізняються.
Зокрема, впродовж останнього десятиріччя відбувалося поступове нівелювання відмінностей національної самоідентифікації мешканців різних регіонів України із зростанням рівня національної просторово-територіальної самоідентифікації та відповідне зниження локальної. Наближення громадян України у своїх уподобаннях до центристської платформи вможливлює зменшення впливу ідеологічних розбіжностей між прихильниками двох крайніх політичних течій: лівих і правих. Переважання центристської політичної платформи поміж інших політичних течій в усіх регіонах дає підстави стверджувати: політична ідентичність за показником близькості до певних політичних течій не є дезінтеграційним чинником політичної культури сучасного українського суспільства.
Варто також зазначити, що чимала кількість тих, хто політично не визначився або дистанціювався від будь-яких політичних течій, істотно зменшує вплив цього показника на формування політичної ідентичності регіональних спільнот. Регіональні варіативності розвитку політичної культури населення України не є усталеними в часовому континуумі, оскільки відчутно реагують на достатньо потужний вплив ситуативних чинників: інтересів регіональних еліт, конфігурації медійного простору й потенціалу інформаційних ресурсів, поточних політичних процесів. Відтак, той самий регіон може демонструвати різну динаміку окремих показників політичної культури залежно від конкретного проміжку часу. Тому відмінності між регіонами можуть полягати не тільки в міжрегіональних особливостях станом на певний проміжок часу ("статичні відмінності"), а й у різних темпах внутрішньорегіональної динаміки як реакції регіональної спільноти на зміни в соціально-політичному житті за останнє десятиріччя ("динамічні відмінності"). [5; 117].
Зафіксований відверто низький рівень довіри регіональних спільнот не тільки до основних загальнодержавних інститутів влади, а й до місцевих, відсутня масова підтримка політичних лідерів і течій сепаратистського штибу дає підстави говорити про відсутність "достатніх інституціональних передумов, які б "сфрагментували" державно-територіальну спільноту". Що ж до регіональної еліти, то вона також не зацікавлена загострювати відносини з центральною владою з огляду на свою недостатню спроможність конкурувати із потужними фінансово-промисловими групами Росії та побоювання втратити власний бізнес. У випадку Донбасу практично всі скільки-небудь фінансово привабливі приватизовані підприємства належать саме місцевій еліті. Отже, територіальна цілісність і суверенітет України є однією з головних передумов збереження капіталів для національної економічної еліти, незалежно від регіону проживання. Протилежна реакція, підвищена резистентність еліти Донбасу щодо центральної влади може бути спровокована намаганням Києва реприватизувати місцеві великі підприємства і таким чином "дотиснути" регіональні олігархічні групи. Такий сценарій розвитку є вельми небезпечним з огляду на існування феномена психологічної травми значної частини виборців Донбасу, які вважають, що програли президентські вибори та прагнуть реваншу на парламентських виборах 2006 року. Відмінності історичної ідентичності регіональних спільнот не позначаються на "індексі громадянськості", що є агрегованим показником рівня політичної залученості, активності та політичної ефективності. [6; 15 - 46].
Помітне зростання участі в законних мітингах, демонстраціях, згідно з опитуванням 2005 року, є наслідком передусім масових соціальних збурень під час останніх президентських виборів. Чи має це зростання лише ситуативний характер, або ж в українському суспільстві справді намітилася тенденція зростання соціальної активності та самоорганізації, можна буде сказати вже після парламентських виборів у березні 2006 року. Таким чином, з позицій обраного для аналізу функціонального підходу політичну культуру всіх регіонів України можна визначити як таку, що тяжіє до інтеграційно-пасивного типу з певними непринциповими відхиленнями. Зазначена типологізація не бере до уваги період "помаранчевої революції", яка слугує радше зразком форс-мажорних соціально-політичних обставин.