Але високо оцінюючи роль молоді як суб'єкту соціальної дійсності, не варто впадати до крайнощів і пускати процес її політичної соціалізації на самоплив. Умовою успішної політичної соціалізації є зміна поведінки особи відповідно до потреб суспільства і згідно з бажанням самого індивіда. Будь-яке суспільство завжди буде прагнути виховати таку особу, яка б підтримувала ті суспільно-політичні процеси, що в ньому розвиваються. [18; 94 - 123].
На розвиток української політичної культури в історичній ретроспективі впливали такі чинники:
1) довга багатовікова бездержавність, упродовж якої народне мав можливості брати участь у політичному житті;
2) розчленування української території різними державами з окремими культурами, політичними системами, що вело до психологічного, побутового та культурного відчуження між певними частинами українського народу;
3) денаціоналізація провідної верстви українського народу. У XVII—XVIII ст. українська шляхетська верства спольщилася. У XVIII — XIX сторіччях нащадки козацьких старшин зрусифікувалися, а ті, хто не зробив цього, були фізично винищені. Більшість українських гетьманів були закатовані у чужоземних в'язницях — Іван Виговський, Юрій Хмельницький, Іван Самойлович, Павло Полуботок та ін. У XX сторіччі провідна верства або винищувалася в радянських концтаборах, або ж йшла на службу до радянсько-російської імперії. Це були втрати освічених носіїв політичної культури;
4) відсутність сильної національно свідомої середньої верстви — фахової інтелігенції, чиновників, громадян, господарників тощо.
Важливе місце в формуванні та вихованні політичної культури громадян України належить - політико правовій ідентифікації їх. Кожна людина має потребу в уподібненні до інших, у пошуках ідентичності, так зазначав Е. Фромм, називаючи потребу в ідентичності фундаментальною людською потребою.
Проблема ідентичності — це проблема пошуку відповіді на запитання: «Хто я?», «Куди належу?», «Де моє коріння?», «Як я ставлюся до інших людей?». «Якою є мета мого життя?», «Яке моє місце в політико-правових процесах великого українського політикумі?
Політико-правова ідентифікація, тобто відчуття приналежності до певної політико-правової спільноти, є важливою складовою формування політичної культури. [30; 373 - 379].
В сучасній Україні йдуть процеси руйнації старої політико-правової ідентичності та пошук нової. Поява такого нового політико-державного утворення, як суверенна Україна, зумовлює потребу пошуку шляхів до творення нової політико-правової ідентифікації населення нашої країни. Переважна більшість населення починає долати національну відчуженість і відчувати себе частиною такої спільноти, як український народ.
Однак слід мати на увазі, що є і люди, які вважають, що колишній СРСР зруйновано тимчасово, вони й далі відчувають себе «радянськими людьми».
Що стосується різних регіонів України, то слід зазначити, що у Західному регіоні цей процес йде значно інтенсивніше, ніж на Сході і Півдні України. Для цього є історичні причини та кризовий стан українського суспільства. Кому хочеться ідентифікувати себе із злиденною державою, яка не може надати елементарних засобів для існування мільйонам своїх громадян. Яку правову захищеність може відчувати пересічний громадянин у шкалі цінностей, в якій людині не складено ціни.
Важливо мати на увазі, що політична культура не є чимось вродженим, вона формується в процесі виховання, навчання, праці, спілкування. З психологічної точки зору тільки ці чинники можуть привчити більшість населення до норм демократичного життя, ознайомити його із структурою політичного життя, конституційними правами та обов'язками громадян.
Кожна держава створює свої підходи до системи виховання, такі підходи повинні бути теж і у нас в Україні. Виробляти рівень національної свідомості та політичної культури повинні не «мітингові оратори», а фахівці: політологи, філософи, соціологи, історики, психологи, юристи, культурологи. Потрібна велика праця, щоб рівень масової культури народу підносився до рівнів елітарної політичної культури початку XXI століття.[27; 234 - 245].
Отже, проблему формування політичної культури молоді в Україні сьогодні маємо розглядати з урахуванням як суттєвих змін у суспільстві, так і особливостей молодих громадян, як суб'єктів усіх державотворчих процесів.
1.4. Регіональний чинник розвитку політичної культури населення
України.
Проблема регіоналізму в новітній історії України.
У соціологічній літературі регіон постає насамперед як простір певної соціальної структури, організації влади та культурних традицій, що дає підстави соціологам говорити про територіально диференційовану спільноту людей. Із позиції соціологічного підходу територіальну організацію можна розуміти як сукупність територіальних спільнот різного рівня та відносин між ними. Завданням соціологічного дослідження є дослідження регіональних відмінностей умов життєдіяльності територіальних спільнот. У соціологічному аналізі соціально-територіальної структури суспільства дослідник акцентує увагу на соціальному механізмі функціонування і розвитку соціально-територіальних спільнот.
Як свідчать результати масових соціологічних опитувань, для абсолютної більшості українських громадян поняття "регіон" набуває двох значень: це і місцевість, де вони постійно проживають, і та частина території України, яка відрізняється від області своєю історією, культурою, економікою та розмірами.
Виокремлюють дві основні форми щодо розвитку феномена регіоналізму в Україні. Перша пов'язана з економічними інтересами регіонів і в цілому географічно збігається з наявним адміністративно-обласним поділом. Ця форма потенційно здатна стати домінантним чинником регіоналізації. Однак на сучасному етапі, коли ще зарано говорити про справжній баланс між захистом загальнодержавних економічних інтересів та обстоюванням місцевих економічних інтересів на регіональному рівні, вирішальну роль відіграє друга форма регіоналізму — історико-етнічна, ігнорування якої створює передумови для помітної напруженості у внутрішньополітичній ситуації.
Регіональні відмінності політичної культури як предмет соціологічного дослідження.
Українські соціологи приділяють належну увагу впливу історичних особливостей суспільного розвитку територіальних спільнот на ставлення їх до подій історичного минулого нашої країни, атрибутів її державності, вибору векторів зовнішньої політики та стратегічних партнерів.
Соціологічні дослідження середини 1990-х років, що мали на меті виявлення регіональних відмінностей у політичних орієнтаціях населення Львова і Донецька, дали підстави авторам їх висунути припущення: найсуттєвішими відмінностями між мешканцями обох міст є етнічні й політичні, тоді як соціальні відмінності відходять на другий план.
Соціальні дослідники відзначають існування регіональних відмінностей політичної культури не лише по осі "Схід-Захід". Так, Н.Погоріла висуває гіпотезу про існування "горизонтального" (Захід-Схід) та "вертикального" (Північ-Південь) культурального поділу України. Аналізуючи політичну культуру як комбінацію політичної компетенції, довіри до політиків і політичної активності, Н.Погоріла вказує на відсутність лінійного зв'язку зазначених елементів політичної культури з віссю "Захід-Схід". Понад те, з її точки зору, протистояння політичних культур на зразок "громадянська-відчужена" є характерним радше для Центру і Півдня .
У площині політичної культури політологи вказують на три вектори впливів у політичному просторі України: південно-західний — вектор впливу на культурні та релігійні процеси; південно-східний — вектор впливу на економічні рішення; південний (включно з АР Крим) — вектор впливу на сепаратистські та автономістські тенденції в українській політиці. Поряд із тим у сучасному українському суспільстві виокремлюються три політичні субкультури — російська, українська та західна, відмінності між якими пояснюються насамперед різним рівнем соціально-економічної активності та ставленням до національних інтересі. [18; 94 - 102].
Отже, йдеться про сегментації політико-культурного простору України. Наявні регіональні спільноти вирізняються особливою регіональною свідомістю, грунтованою на регіональній ідентифікації, регіональних інтересах і Цінностях, спільному історичному та політичному досвіді, етноконфесійних особливостях, наявності регіональних "агентів" формування політичної культури.
Таким чином, правомірно говорити про відсутність у сучасному українському суспільстві консенсусної політичної культури з узгодженим ставленням громадян у цілому всієї країни до певних політичних сил, які відстоюють відповідні ідеологічні цінності та політичний вектор розвитку, зокрема щодо зовнішньополітичного курсу за умов розгортання глобалізаційних процесів.
Натомість є підстави говорити про існування в нашій країні конфліктних політичних культуру регіональному вимірі. Наукова проблема полягає в тому, наскільки істотним є рівень зазначеної конфліктності й, передусім, які саме складники політичної культури заторкує у часовому зрізі.
Для розв'язання поставленої проблеми використано функціональний підхід у дослідженні політичної культури. До головних функцій політичної культури відносять:
• пізнавальну (показники: інтерес до політики, політичні знання);
• оцінну (оцінка політичної ситуації та політичних подій, діяльності політичних організацій та лідерів);
• орієнтаційну (ставлення до ідеологічних цінностей, до різних політичних сил, які відстоюють такі цінності);