• інтеграційну (довіра до політичних інститутів, політична ідентифікація);
• активаційну (політична участь, політична компетентність, готовність до політичних акцій, електоральні преференції);
• прогностичну (очікування і застереження, пов'язані з політичною перспективою).
Предметом нашого дослідження є вплив регіоналізму на найважливіші функції політичної культури територіальних спільнот України впродовж першого десятиріччя державної незалежності. З огляду на масові соціальні заворушення наприкінці 2004 року ("помаранчева революція") та можливі нові сценарії соціально-політичного розвитку країни з-поміж згаданих функцій політичної культури найактуальнішими видаються інтеграційна й активаційна. Комбінування цих функцій дає змогу побудувати чотири типи політичних культур: інтеграційно-активаційний, інтеграційно-пасивний, дезінтеграційно-активаційний та дезінтеграційно-пасивний.
Регіон як чинник впливу на зазначені функції політичної культури цікавитиме нас насамперед з погляду принципів територіальної організації соціально-політичних та соціокультурних аспектів життєдіяльності людських спільнот. Сумісність спільних соціально-культурних цінностей та рівень політичної солідарності аналізуються в термінах історичної ідентичності, просторово-територіальної самоідентифікації, бажаного вектора розвитку регіону, пов'язаного з опозицією "національна інтеграція — регіональна автономія" та рівня авторитаризму територіальних спільнот.
Емпіричними даними для виявлення можливих регіональних відмінностей в політичній культурі населення України будуть слугувати загальнонаціональні опитування, проведені в межах моніторингового проекту "Українське суспільство" впродовж 1994-2005 років, друга хвиля національного масового опитування "Політична культура населення України" (листопад 1991 року), а також загальнонаціональне опитування 1997 року, проведене в рамках соціологічного проекту "Регіони в Україні: динаміка, рухи і політика". [19; 115 - 117].
Вплив регіонального чинника на політичну культуру розглядається на підставі чотирьох макрорегіонів: Центру, Заходу, Сходу і Півдня. Доцільність такого поділу полягає у збільшенні вибіркової сукупності для статистичного аналізу й виправдовується збігом території названих макрорегіонів із географічним розподілом електоральних відмінностей під час парламентських та президентських виборів останнього десятиріччя.
Розподіл вибірок за макрорегіонами подано в таблиці 1. Для врахування відмінностей кількісного складу цифрами позначено: 1 — моніторингове дослідження "Українське суспільство"; 2 — друга хвиля опитування "Політична культура"; 3 — опитування "Регіони в Україні". Відмінності макрорегіонального розподілу викликані відмінностями в побудові вибіркової сукупності та в розмірах вибірки.
У всіх таблицях дані наведені у співвіднесенні з кількістю відповідей, а не з загальною кількістю респондентів.
Таблиця 1. Розподіл вибірок за макрорегіонами України
| Макроре-гіони | Склад за областями | N | ||
| 1 | 2 | 3 | ||
| Центр | Вінницька, Житомирська, Кіровоградська, Київська (разом із Києвом), Полтавська, Сумська, Хмельницька, Черкаська, Чернігівська | 590 | 456 | 329 |
| Захід | Волинська, Закарпатська, Івано-Франківська, Львівська, Рівненська, Тернопільська, Чернівецька | 326 | 366 | 251 |
| Схід | Харківська, Донецька, Луганська | 402 | 281 | 294 |
| Південь | Дніпропетровська, Запорізька, Миколаївська, Одеська, Херсонська, АР Крим | 482 | 649 | 326 |
Регіональний чинник інтеграційної функції.
Аналіз регіонального чинника інтеграційної функції політичної культури ґрунтується на виявленні історичної ідентичності територіальних спільнот, їхньої просторово-територіальної самоідентифікації та орієнтації їх, щодо бажаного вектора розвитку регіону за лінією "унітарність — автономність". Показниками власне інтеграційної функції виступають: довіра до політичних інститутів (базового тріумвірату — президента, парламенту, Уряду) та політична ідентичність.
Як свідчить проведене за участю автора загальнонаціональне дослідження, переважна більшість громадян України артикулює важливість знання культури та історії для етнічної ідентифікації людини. Проте ставлення до подій національної історії має свої особливості.
Яким чином характер оцінки окремих історичних персоналій або подій є інструментом побудови соціальної самоідентифікації та створення сучасних "уявлених" спільнот, допомагає з'ясувати історична ідентичність,формована в межах дискурсу офіційного тлумачення історії та персоніфікованої пам'яті індивіда. Історична ідентичність у поєднанні з пам'яттю вможливлює виокремлення персоніфікованої схвальної оцінки історичних персоналій або подій незалежно від їх часової віддаленості та співвідноситься з поглядом на історичні події, сформованим під впливом знань, набутих ПІД час навчання в межах середньої та вищої освіти, тверджень політичних фігурантів різної орієнтації, поширюваних засобами масової інформації.
Побудова історичної ідентичності набуває вибіркового характеру порівняно з офіційним викладенням історії, коли одні факти або персоналії минулого інкорпоруються в загальний дискурс і стають об'єктами визнання та захоплення, а інші — об'єктами ізоляції, заперечення або забуття. Критерієм для таких селекційних процесів зазвичай є політична кон'юнктура та система цінностей відповідного соціального, політичного та економічного середовища. [5; 72 – 89].
Поряд з історичною ідентичністю вплив регіонального чинника на інтеграційну функцію політичної культури визначає, великою мірою, просторово-територіальна ідентичність регіональних спільнот.
Соціальні групи та індивіди демонструють у своїй поведінці численні види ідентичностей, включно з політичною і територіальною. Остання набуває чітких рис і стає вагомим чинником політичного життя у "багатоскладових суспільствах" (за А.Лейпхартом), де групи населення виокремлюються за певними сегментовими розрізненостями, передусім соціокультурними та ідеологічними.
Шлях особистості до просторово-територіальної спільноти включає такі віхи: пошук цієї спільноти, опертя на яку надає особистості впевненості; усвідомлення себе як її частинки, тобто інтеграція з "ми"; формування почуттів належності до спільноти, солідарності з нею; інтеріоризація групових ідеалів, цінностей, інтересів, потреб, цілей, норм; формування почуття відповідальності особистості перед спільнотою.
Аналіз просторово-територіальної ідентифікації допомагає виявити рівень ідентифікації індивіда з певного масштабу просторово-територіальною спільнотою; визначити самоідентифікацію індивіда як соціального актора в межах тієї чи тієї просторово-територіальної спільноти.
Особистість, розглядувана крізь призму системи зв'язків та відносин із спільнотами, постає як носій взаємопов'язаних ідентитетів, які справляють взаємовплив як сукупність самовизначень через віднесення до різних спільнот. [19; 120 - 123].
Відмінності між регіональними політичними ідентичностями формуються під впливом довго і короткотермінових чинників. Перші охоплюють особливості поселенської мережі, етнічного складу, релігійності, історичної ідентичності, установок стосовно демократії та тоталітаризму, стереотипи щодо регіональної автономії та збереження унітарного устрою національної держави. Короткотермінові чинники, своєю чергою, пов'язані з ситуативними інтересами регіональних еліт, розміщенням загальнонаціональних інформаційних ресурсів та конфігурацією регіонального медійного простору, поточними політичними процесами (типовий приклад — виборчі перегони).
У результаті взаємодії зазначених чинників може виникати "патерн регіонального розвитку" — історично утворюваний тип відтворення регіональної ідентичності, своєрідний "соціокультурний код" регіону, який визначає тип його розвитку.
Ідентитети особистості розгортаються в соціальному просторі за горизонталлю та вертикаллю. У нашому випадку йдеться про вертикальний ідентитет, який формується у просторово-територіальній сфері в різних за рівнем спільнотах. Тому просторово-територіальну ідентифікацію можна розглянути за вертикаллю по висхідній: від локального населеного пункту, де постійно проживає людина, до макроідентифікації із "громадянами світу".
Локальний включає ідентифікацію зі своїм населеним пунктом або регіоном, що є цілком логічним, якщо зважити на специфіку розуміння респондентами поняття "регіон". Національний рівень передбачає ідентифікацію з громадянами України та представниками своїх етносу /нації, а пострадянський — відповідно, з населенням колишнього Радянського Союзу. І нарешті, транснаціональний рівень, що об'єднує тих, хто ідентифікував себе з громадянами Європи та світу.
У сучасному постмодерному світі особистість увіходить у нову систему координат самовизначення й самоідентифікації. Внаслідок активної взаємодії різних культур людина за допомогою масової інформації не тільки ідентифікує себе із спільнотами "тут" і "тепер", а й залучається до глобальної системи соціального простору. [19; 169 - 174].
Аналіз позиції "громадянин світу" цікавий і з іншої причини. З одного боку, вибір цієї позиції можна тлумачити як міру усвідомлення людиною своєї свободи внаслідок зруйнування "залізної завіси" закритої радянської системи, вивільнення з-під тотального контролю, а також як вираз її прагнення до пізнання досягнень світової культури. З іншого боку, вибір цієї позиції може також свідчити про нехтування національними досягненнями, цінностями, про порушення міжгенераційних зв'язків і традицій.