Таким чином, з погляду практики розвитку комунікативної компетентності, важливо розрізняти такі види спілкування, як службово-ділове або рольове й інтимно-особисте. Ділове спілкування – психологічно відсторонене, це Я-Ви контакт. Для інтимно-особистісного спілкування характерна близька психологічна дистанція між партнерами, це Я-Ти контакт. Тут кожна людина знаходить психологічний статус ближнього, а спілкування стає довірчим у глибокому, таємному змісті, оскільки мова йде про довіру партнерові себе, свого внутрішнього миру, а не тільки «зовнішніх» відомостей.
Компетентність у спілкуванні припускає готовність й уміння будувати контакт на різній психологічній дистанції – і відстороненої, і близької. Труднощі парою можуть бути пов'язані з інерцінністю позиції – володінням якої-небудь із них й її реалізацією повсюдно, незалежно від характеру партнера й своєрідності ситуації.
До визначення стратегічних орієнтувань по вдосконалюванню спілкування можна підходити з різних точок зору. Одна з них як орієнтир виділяють збагачення, повноту. У цьому випадку основним у розвитку компетентного спілкування є спрямованість на знаходження багатої, різноманітної палітри психологічних позицій, засобів, які допомагають повноті самовираження (самоподачі) партнерів, всім гарантіям їхньої адекватності – перцептивної, комунікативної, інтерактивної.
У цілому компетентність у спілкуванні звичайно пов'язана з оволодінням не якою-небудь однією позицією в якості найкращої, а з адекватним прилученням до їхнього спектра. Уміння утягувати, використати всю палітру можливостей, як би граючи на всіх психологічних інструментах, – один з можливих показників психологічної зрілості. Існує багато класифікацій можливих позицій у спілкуванні. Наприклад, відомий наступний перелік: прибудуйся до партнера з висока, прибудуйся до нього на рівних, прибудуйся знизу й відсторонена від партнера позиція. Природно, жодна з названих позицій не є свідомо гарною або поганою. Судження про продуктивність тієї або інший з них можна скласти тільки на основі її співвіднесення з виниклою ситуацією, поставленою завданням, репертуарів можливостей партнерів.
У психологічному розумінні природи спілкування можуть бути виділені різні підходи: як би крайніми серед них є біхевіористський і гуманістичний. У першому випадку акцентується багатство поведінкового репертуару як показник, еквівалент компетентності, а в другому – відповідний коштовний гуманістичний потенціал учасників. У практиці в цей час поширені не тільки, а часом не стільки «чисті» підходи, скільки змішані, доповнення один одного.
У розвитку комунікативної компетентності представлені й нормативна тенденція, тобто засвоєння соціально заданих норм й етапів, і особистно-творча, котра припускає конструктивні норми в ході спілкування, виходячи з орієнтації учасників у ситуації, у собі, у партнері. Природно, нормативний шлях розвитку компетентного спілкування теж включає творчий компонент. Насамперед, є через вироблення рефлексивної позиції стосовно самої освоюваної норми, її осмислене вбудовування в індивідуальний особистий досвід.
Комунікація – процес двостороннього обміну інформацією, що веде до взаємного розуміння. Комунікація в перекладі з латинської мови позначає «загальне, поділюване з усіма». Якщо не досягається взаєморозуміння, то комунікація не відбулася. Щоб переконатися в успіху комунікації, необхідно мати зворотний зв'язок про те, як люди вас зрозуміли, як вони сприймають вас, як ставляться до проблеми.
Комунікативна компетентність – здатність установлювати й підтримувати необхідні контакти з іншими людьми. Для ефективної комунікації характерно: досягнення взаєморозуміння партнерів, краще розуміння ситуації й предмета спілкування (досягнення більшої визначеності в розумінні ситуації сприяє дозволу проблем, забезпечує досягнення цілей з оптимальною витратою ресурсів). Комунікативна компетентність розглядається як система внутрішніх ресурсів, необхідних для побудови ефективної комунікації в певнім колі ситуацій міжособистісної взаємодії.
Причинами поганої комунікації можуть бути:
а) стереотипи – спрощені думки щодо окремих осіб або ситуації, у результаті немає об'єктивного аналізу й розуміння людей, ситуацій, проблем;
б) «упереджені подання» – схильність відкидати все, що суперечить власним поглядам, що ново, незвичайно. («Ми віримо тому, чому хочемо вірити»). Ми рідко, усвідомлюємо, що тлумачення подій іншою людиною настільки ж знайомо, як і наше власне;
в) погане ставлення між людьми, оскільки якщо відношення людини вороже, що важко його переконати в справедливості вашого погляду;
г) відсутність уваги й інтересу співрозмовника, інтерес виникає, коли людина усвідомлює значення інформації для себе: за допомогою цієї інформації можна одержати бажане або попередити небажаний розвиток подій;
д) зневага фактами, тобто звичка робити висновки – висновку при відсутності достатнього числа фактів;
е) помилки в побудові висловлень: неправильний вибір слів, складність повідомлення, слабка переконливість, нелогічність і т. п.;
ж) невірний вибір стратегії й тактики.
Спілкування може бути різнорівневим: поверхневим, глибоким, конфліктним. Зовсім інакше будується спілкування при «зачіпаючої» й «маніпулятивної» взаємодії.
Вступаючи в мир дорослих, діти починають більше взаємодіяти соціумом. Їм доводиться звертатися до незнайомих людей за довідкою, одержувати інформацію необхідну ім. Це й постійні контакти із продавцями в магазинах, пасажирами в транспорті. Хоча це й поверхневий рівень спілкування, він вимагає гарних комунікативних навичок (навичок упевненого поводження).
Глибокий рівень спілкування із близькою людиною, з подругою, іншому, з батьками вимагає вміння добре розуміти як іншої людини, так і себе. Що я хочу від цього спілкування, чи розумію я свою позицію, мотиви поводження, що я можу допустити у відношенні себе, а на що я відповім відмовою, захищаючи «границі» своєї особистості, чи вмію сказати: «ні, я відмовляюся від твого речення».
Ще більше установки дітей їхні особистісні особливості проявляються при конфліктному спілкуванні. Комунікативна компетентність має на увазі розуміння тієї ролі, позиції, що він сам займає в конфліктному спілкуванні. Наприклад, якщо його спілкування будується з позиції Дитини (безвідповідального, розгубленого, невпевненого), тоді як його партнер займає позицію Батька (категоричного, безапеляційного, що нав'язує свої інтереси), швидше за все конфлікт не зважиться на його користь. Конструктивний дозвіл конфлікту впливає: подання про себе, розуміння іншого – здатність поставити себе на його місце, розуміння ситуації в цілому.
Під комунікативною компетентністю звичайно розуміється здатність установлювати й підтримувати контакти з іншими людьми.
Для дітей найбільш значимої стає сфера спілкування з однолітками. Для них є важливим:
· уміння познайомиться з людиною, що сподобалася,
· вільно почувати себе в компанії, розділяючи норми й інтереси значимої для нього групи,
· відчувати, що при цьому не губить індивідуальність, може висловлювати свої думки й виражати почуття.
Часто діти не вміють давати зворотний зв'язок, – спостереження за поводженням дітей часто створює враження, що їх несе невідома сила, що ними керує в цей момент.
Діти не усвідомлюють різних частин свого Я, які визначають їхнє поводження. Д. Мідом була запропонована концепція про те, що дитина бачить себе очами інших людей. Зовнішнє відхилення інших людей до дитини поступово переходить у внутрішній план, стає власними поданнями дитини самому себе. Якщо з дитинства до дитини не ставляться з належною повагою, підтримкою, а в школі постійно підкреслюють, що він двієчник і нічого путнього з нього не вийде, дитина може внутрішньо погодитися із цими й у майбутньому «виправдати» цей образ (Бернс Э. 1986).
Е. Еріксон, що так само займається розробкою Я – концепції, відзначав, наскільки важливо виробити в дитини ще в дитинстві базова довіра. Він підкреслював, що базова довіра це не тільки здатність покладатися на ті, хто забезпечує твоє життя ззовні, але й віри в себе, це відчуття, що все в порядку, що ти станеш, ким хочеш стати. Це довіра до інших людей, спокійне, доброзичливе, відношення до соціуму надалі й визначить високий рівень домагань дитини, дасть відчуття, що йому багато чого «по плечу».
Представлення про себе, особистісні особливості й установки дітей опосередують їхні комунікативні процеси, впливають на взаємодію з іншими людьми. Займаючись підвищенням комунікативної компетентності дітей, у них формуються комунікативні навички, під якими звичайно розуміють навички впевненого поводження:
· відкритість, чесність, прямота висловлень,
· уміння слухати іншої людини, уміння говорити мовою Я – висловлень,
· здатність до пошуку компромісу,
· уміння наполягати на своєму,
· навичка побудови початкової фази, контакту, з огляду на, що в людини є три потреби: бути що розуміють, шановним і прийнятим,
· уміння говорити про свої інтереси, використовуючи партнерську практику (спілкування типу Дорослі-Дорослу-доросле-доросла-дорослий-дорослий мовою транзактного аналізу) у відмінності тиску «Зверху» й «знизу».
Людина, що добре володіє комунікативними навичками, уміє твердо сказати «ні», але при цьому не скривдивши іншого. Як показують дослідження, найбільш важливими для дітей є ситуації несправедливої критики й що зачіпає, провокуючого спілкування. У таких ситуаціях діти або мовчать, проковтують образливі висловлення, або реагують по типі «сам дурень».
Успішна комунікація припускає розуміння людей. Здатність людини ефективно брати участь у погоджених діях залежить від його здатності ставати в уяві іншими людьми від прийняття ролі інших людей. Щоб передбачати, як схильний надходити інша людина, вимагає як би проникнути «у його душу», відчути його переживання, те, як він бачить ситуацію й своє місце в ній. Інакше кажучи, передбачення поводження іншої людини може бути досягнуте шляхом розуміння його ролі.