1. Лексикологія як наука про слово. Поняття лексеми як слова-типу і слова-члена. Розділ мовознавства, що досліджує природу слів і їх сукупність (тобто словниковий склад) у сучасному стані і в історичному розвиткові називається лексикологією (від грец. lexis – „слово” і logos – „учення”). До завдань лексикології входить визначення слова як однієї з основних одиниць мови і його місця серед інших мовних одиниць.
Як важлива значеннєва одиниця, слово посідає окреме місце серед інших значущих елементів мови. Так, на відміну від морфем, воно самостійно виражає значення і становить складову частину речення. Від речення слово відрізняється тим, що воно є його будівельним матеріалом, у той час як речення становить комунікативну одиницю мови, що забезпечує передачу думок у спілкуванні людей.
Отже, слово – це самостійна значуща одиниця мови, яка втілює в собі єдність значення та звучання і виступає компонентом речення.
З цього легко зробити висновок, що слово як одиниця мови є об’єктом дослідження науки лексикології (має значення, служить назвою предмета), а також об’єктом дослідження науки граматики (адже виступає компонентом речення). Тому було запропоновано для визначення лексикологічної одиниці вживати термін „лексема”, у граматиці – термін „слово”. Але на практиці обидва терміни вживаються паралельно як в лексикології, так і в граматиці.
І все ж, використовуючи термін „лексема” в цих науках, слід розуміти його по-різному. У лексикології „лексема” – це найменша словесна одиниця, здатна в звучанні виражати самостійний зміст, у ній не береться до уваги можливість її граматичних змін (значень). У такому трактуванні „лексема” сприймається як слово-тип, що служить для називання предметів, дій, якостей.
У граматиці „лексема” використовується для позначення слова з усією сукупністю його форм словозміни. Ця властивість слова змінювати форму, входити в сполучення з іншими словами і виступати в ролі синтаксично незалежних або залежних елементів речення дає можливість оцінювати лексему як слово-член. За словом-членом криється вся сукупність його граматичних форм і передаваних ним граматичних значень (роду, числа, відмінка, часу, особи, стану, істоти/неістоти, ступеня якості та ін.).
2. Проблеми лексикології. Лексикологічні науки. Проблематика лексикології досить широка. Вона пов’язана з розкриттям сутності слова, з його виникненням і змінами, зі встановленням структури (будови) лексики, з її функціонуванням і розвитком, з виявленням зв’язку слів і позамовної дійсності. Щойно вжитий термін „лексика” застосовується як до „сукупності слів мови”, тобто до словникового складу в його історичному й сучасному стані. Прикметник лексичний уживається в поєднанні лексична одиниця (тобто словникова одиниця), лексичний склад (= сукупність слів).
Лексикологія в широкому розумінні – це розділ мовознавства, який відповідно до завдань вивчення словникового складу мови виокремлює лексикологічні науки, такі, як:
· семасіологія (наука про значення, тобто семантику, слова);
· ономастика (наука про власні назви);
· фразеологія (наука про стійкі сполуки слів);
· етимологія (наука про походження слів).
Лексикологія у вузькому розумінні слова - це лексикологічна наука про словниковий склад, інакше кажучи, лексику.
Окремо стоїть лексикографія (наука про укладання словників).
Розрізняють також загальну і часткову, історичну і зіставну лексикології. Загальна лексикологія встановлює загальні закономірності будови, функціонування і розвитку лексики; часткова вивчає словниковий склад окремої мови; історична досліджує історію слів у зв’язку з історією позначуваних ними предметів; зіставна аналізує словниковий склад з метою виявлення генетичної (історичної) і структурної спорідненості або відмінності в лексичному складі зіставлюваних мов. У даному курсі аналізуються проблеми загальної лексикології з окремими екскурсами в часткову, історичну і зіставну лексикологію.
3. Семасіологія: поняття семантики; лексичне значення. Семасіологія (від грец. sēmasia – „позначення” і logos – „учення”) – наука про значення слів і словосполучень та зміни їх значень.
Проблема значення, або семантики (від грец. sēmantikos– „той, що позначає”), слова – складна. Це зумовлено наявністю в слові двох рядів значень: лексичного і граматичного. Об’єктом семасіології є лексичне значення, процеси його змін і утворення нових значень. Граматичні значення слів розглядаються граматикою.
Під лексичним значенням словарозуміється зміст слова, що відображає в свідомості закріплене в ньому уявлення про предмет, дію, властивість (тобто про позамовну дійсність). Завдяки здатності утримувати в пам’яті узагальнене уявлення про предмети, ознаки, дії слово стає засобом передачі в мовленні знань і досвіду людей. У слові закріплюються результати пізнавальної діяльності людей. Без слів неможлива передача уявлень про довколишній світ.
Закріпленість звукових комплексів слів як узагальнених явлень про предмети, ознаки, дії є більш або менш своєрідною в кожній мові, наприклад: укр.. стіл, нім. derTisch, англ. table; укр. жмурки, рос. прятки; укр. історія, польське gzieje [дзє/є]; укр. віра, фр. lafoi [ля фуа], нім. derGlauber [дергла/убер]. Важливо, що вибір співвідносного предмета в кожного народу самобутній.
Однак не всі слова співвідносні з предметами, ознаками, діями. Це означає, що не всі з них мають лексичне значення. Такі одиниці мови, як не, ні, чи, би; і, а , щоб; на, під, через безпосередньо не пов’язані з реальними об’єктами, властивостями, діями, кількостями. Але від цього вони не перестають бути словами. Їхнє призначення інше: вони поєднують слова і речення, вказують на відношення між словами, служать засобом оформлення граматичних значень, тобто виконують граматичну роль. За цією ознакою їх відносять до граматики. У семасіології їх не розглядають. Вони належать до граматичної системи мови.
Слова, що мають лексичне значення, називають повнозначними. Слова, позбавлені лексичного значення, прийнято називати неповнозначними, або службовими. У розділі „Лексикологія” йтиметься про повнозначні слова.
5. Слово як назва предмета; номінативна функція слова. Поділ слів на повнозначні й неповнозначні грунтується на протиставленні: повнозначні слова вказують на предмети довкілля, неповнозначні (службові) позбавлені предметної співвіднесеності.
Під предметом в лексикології розуміються не лише реальні речі, але й істоти (люди, тварини), якості істот і речей, дії і їх властивості. Це означає, що слова дім, учень, веселий, навчатися, тихо і под. – повнозначні слова, бо мають предметну спрямованість. Це поняття („предмет”) охоплює й уявлювані предмети, такі, як ангел, відьма, а також одиничні предмети, наприклад: Іван, Київ, Дніпро, „Прапороносці”. Звідси й поділ слів за лексичним значенням на конкретні й абстрактні, загальні й власні без урахування того, називають вони предмет чи істоту.
Як назви предметів слова виконують у мові роль сигналів, знаків. У цьому, власне, й виявляється їхня функція називання предметів, дій, ознак. Знаковий характер слова відбиває його основну функцію – номінативну, тобто функцію бути назвою предмета, явища, властивості, дії (пор.: „номінація” – від лат. nominatio < nomino – „називаю”).
6. Денотативне, конототивне й контекстуальне значення слова. Предмети і явища, що стають об’єктом семантики слова, називаються денотатами (від лат. denotatus – „позначений”), а значення слів, пов’язаних з певним денотатом, іменуються денотативними. Н а п р и к л а д, у науковій картині світу денотат слів огірок чи кавун включені в денотат слова ягода, а денотат слова кит – в денотат слова звір, ссавець. У „наївній” картині світу денотати названих слів відповідно можуть включатися в денотати слів овоч, фрукт, риба.
Поряд з денотативним слово може мати конототивне значення (від лат. con – „разом” і notatus – „відзначений”). Конототивне – це додаткове значення (конотат) до відображуваного словом денотата. Воно передає емоційне й оцінне ставлення до предмета мовлення чи співрозмовника, експресивність чи стилістичну належність або іншу (практично застосовану) інформацію. Конототивним є значення пестливості, згрубілості, урочистості, фамільярності тощо. Наприклад, слово української мови дідусь має денотативне значення – „батьків або материн батько” і водночас передає конототивне значення пестливості. У слові дідуган міститься те ж саме денотативне значення, конототивне – негативна оцінка.
У багатьох випадках доводиться визначати контекстуальне значення (від лат. contextus – „тісний зв’язок, з’єднання”), що розуміється як умова, в якій реалізується певна мовна одиниця в мовленні. Поняття контексту застосовується у всіх мовних рівнях: звуковому, лексикологічному, граматичному. Умовою, в якій реалізується слово, може бути словесне оточення, а саме: оточення слів у словосполученні, у реченні, в абзаці, цілому тексті. Такий контекст називають власне лінгвістичним. Завдяки наявності певного оточення встановлюється конкретне семантичне наповнення багатозначного слова. Наприклад, у словосполученні кухонний стіл слово „стіл” = назві предмета спеціального призначення, смачний стіл = набір страв, адресний стіл = установа. Поза лексичним контекстом по-різному сприймаються однозначні й багатозначні слова. Однозначні лексеми розуміються з однією відомою мовцям семантикою. Багатозначні слова без контексту, як правило, сприймаються з прямим (основним) значенням. Так, поза контекстом слово стіл викликає уявлення про вид меблів у вигляді горизонтально укріпленої на ніжках широкої дошки. Це – його основне значення. Інші значення цього слова, ужитого без контексту, не постають в уявленні співрозмовників. Зовсім інше – стіл замовлень.