Оскільки «Я» - це відображення самого себе, погляд зсередини, то у кожної особистості формується власна «Я-концепція». А. Маслоу, К. Роджерс, Р. Бернс вважають пріоритетом самої особистості вибір дій та вчинків, самовизначення та формування себе. Вони зосереджують увагу на усвідомленні та розвиткові внутрішніх сил особистості, її емоціях, відносинах, переконаннях, цінностях, сприйняттях та проблемах. Ставлення до світу, та оточуючих, здатність приймати самостійні рішення, чинити вільні та відповідальні дії визначаються характером уявлень індивіда про себе. У зв’язку з цим формування адекватної Я-концепції вважається одним з найважливіших завдань розвитку гармонійної особистості.
Е. Еріксону належить ідея про адаптивні функції «Я». Він розглядає «Я» як утворення, що підтримує сталість та тривалість існування, як певну силу, що дозволяє подолати розчарування та амбівалентність буття.
Р. Баумейстер розглядає его-захисну функцію, коли самоповага підтримується за допомогою вчинку, в якому суб’єкт робить вибір на користь поведінки, що спростовує погану репутацію. Водночас експерименти показують, що людина змінює свої настановлення щодо себе так, аби вони узгоджувалися з її поведінкою.
Концептуальна модель В. Століна щодо его-захисних функцій підтверджує гіпотезу про те, що можливості захисту само ставлення закладені в його будові завдяки багатомірності, яке включає само інтерес, самоповагу і самосимпатію, та адитивності глобального самоставлення [30,с.78].
Онтогенетичний аналіз становлення та розвитку Я-концепції показує, що, починаючи з підліткового віку, ця психоструктура несе функціональне навантаження в самовихованні особистості. Вона сприяє здійсненню вибору способів самовиховання, формування моральних критеріїв ставлення особистості до цілей та завдань самовиховання. Я-концепція опосередковує перехід особистості до самовиховання, виступає детермінантою особистісного та професійного самовизначення, виражає рівень саморегуляції особистості.
Говорячи про Я-концепцію як загальний механізм саморегуляції поведінки на особистісному рівні, М. Боришевський підкреслює його роль у забезпеченні почуття ідентичності, само тотожності людини. Саме почуття ідентичності уявлень про себе протягом більш чи менш тривалих життєвих періодів дозволяє людині усвідомити необхідні рамки між «Я» і «не-Я», що є важливим моментом, з яким пов’язані такі детермінанти саморегуляції поведінки, як особиста відповідальність, обов’язок, почуття соціальної причетності, зіставлення власних бажань з інтересами оточуючих. Крім того, почуття ідентичності образу «Я» імпліцитно містить у собі можливість усвідомлення індивідом змін, які відбуваються в ньому самому, що виражає діалектичну єдність таких протилежностей, як мінливість та сталість.
Р. Бернс, стверджуючи, що Я-концепція відіграє, по суті, трояку роль, вказує на те, що вона сприяє досягненню внутрішньої узгодженості індивіда, визначає інтенсифікацію індивіда та виступає джерелом очікувань [5,c.135].
Досліджуючи шляхи впливу Я-концепції на активність суб’єкта, В. Сафін виокремлює п’ять основних функцій цієї психоструктури: ствердження, самосхвалення, самооцінку, саморегуляцію, самоспонукання. Формування в дитини здатності усвідомлювати свої «хочу», «можу», «маю», «потрібно» в процесі прийняття значущих для неї рішень та організацію на цій основі своєї поведінки автор вважає початком свідомого самовизначення особистості як суб’єкта життєдіяльності.
Із усього зазначеного можна зробити висновок, що основна функція Я-концепції полягає в тому, щоб не просто дати індивідові відповідні відомості про себе, а допомогти виробляти ефективні життєві орієнтації, у тому числі й орієнтації в соціальному середовищі. Ці функції є важливим фактором детермінації процесу самовизначення особистості.
В цілому Я-концепція включає в загальному вигляді сукупність домагань особистості: її вимоги, очікування від життя, її власні наміри, цілі та вимоги до самої себе.
Сукупність уявлень про себе залежить від адекватності чи неадекватності, реалістичності чи не реалістичності уявлень особистості про себе. Одні люди оцінюють себе набагато краще, ніж вони є насправді, інші – занижують свою самооцінку. Таке заниження чи завищення самооцінки є для особистості бажаною поправкою до своєї концепції-Я [18,c.89].
Домагання особистості є не лише ознакою самооцінки та ставлення до себе. Вони виражають ставлення людини до світу, до людей, і головне, до життя на основі того чи іншого ставлення до себе. Домагання є узагальненим уявленням про себе, про те, на що претендує, сподівається, чого очікує людина від життя, те чого вона хоче і вважає гідною отримати в житті. Домагання виражають ціннісну характеристику і самого суб’єкта, і його життя, відповідають її смислу.
Домагання особистості складаються з індивідуалізованого, типового для неї комплексу та профілю потреб. Основним є втілене в них уявлення про те, як людина хоче виразити, втілити себе в житті. Тобто, домагання формуються на основі ідеального-Я людини. Саме завдяки цій складовій Я-концепції для однієї людини цінними, значимими є одні сфери життя, для іншої - інші.
Домагання є досить стійкою характеристикою особистості, але вони зростають чи знижуються в залежності від реальних життєвих досягнень, від розв’язання чи нерозв’язання тих внутрішніх протиріч, які виникають в процесі життя, в залежності від задоволеності чи незадоволеності своїми досягненнями. Перші життєві поразки чи відсутність досягнень в житті на ранніх її етапах, неможливість виразити себе призводять інколи до заниження домагань, виникає установка на легке життя, що складається з окремих подій, відмова від серйозних життєвих планів та перспектив. Тобто, формується пасивне ставлення до життя, яке не може сприяти повноцінному розвитку особистості як творця власної долі. [26,c.99].
З всього вище сказаного ми можемо судити про важливість формування у людини адекватного, реалістичного образу самого себе. Велике значення у формуванні образу-Я відіграє бачення себе в очах оточуючих. В такому випадку людина не усвідомлює що вона може жити більш самостійно, цікаво, не орієнтуючись лише на готові еталони.
Гармонійне поєднання цих двох механізмів - тенденції до завищення чи заниження ролі «Я» та орієнтації на оцінку оточуючих - веде до формування реалістичного образу-Я. Я-ідеальне, яким би ми хотіли себе бачити, та Я-реальне, не співпадаючи, все ж наближуються одне до одного. Дивлячись на себе очима оточуючих, ми не просто приписуємо собі їх оцінки, а починаємо чіткіше усвідомлювати, яке «Я» є нашим справжнім. Це дозволяє робити не лише зовнішні, але й внутрішні поправки, вносити деякі корективи. Різні оцінки та судження про нас різних людей нами більш-менш об’єктивно узагальнюються. Щось у цих оцінках ми відкидаємо, визнаємо необ’єктивним, а щось є поводом задуматись про своє справжнє «Я».
Домагання стають більш реалістичними, коли у особистості виникає вимогливість до себе, відповідальність за спосіб досягнення цих домагань. Важливо формувати не раз і назавжди фіксовану Я-концепцію, а активізовувати роботу самосвідомості для розв’язання життєвих задач.
Концепція-Я стає нестійкою та протирічною коли людина не може одночасно брати до уваги свої оцінки себе та оцінки оточуючих. В таких випадках відбувається або відмова від орієнтації на ці оцінки взагалі, або вибір тих оцінок, які є ближчими до самооцінки. Це відбувається через несформованість концепції-Я, стійких домагань, відсутність усвідомлення свого права на певне життя та впевненості у своїх домаганнях. Якщо таке узагальнення так і не відбувається, людина залишається психологічно незрілою.
Отже, формування адекватної Я-концепції особистості, гармонійне поєднання таких її компонентів, як Я-реальне та Я-ідеальне, є запорукою активної життєвої позиції людини в процесі життєдіяльності [18,c.91].
1.2Психологічні особливості особистості
Проблеми особистості є центральними в сучасній психології. Вони відносяться до числа самих складних та багаточисельних. Це і вікові проблеми формування особистості, і проблеми міжособистісного спілкування, в якому вона формується та проявляється, і проблеми глибинної основи особистості та закономірностей розвитку її самосвідомості. Адже проблема «Я» для кожного з нас не лише науково-пізнавальна, а й особиста. Кожного з нас турбують питання чи є особистість даною від народження, чи виникає на певних стадіях розвитку суспільства та індивіда? Як людина усвідомлює свої відмінності від інших людей та оцінює своє «Я»? наскільки воно є постійним чи змінним? Чи можливо об’єктивно пізнати самого себе та в чому полягають життєві функції самопізнання? Які передумови та межі самостійності індивіда та механізми взаємодії «Я» та «Ми»?
Наукова постановка цих питань відрізняється від тої, в якій вони виникають в буденній свідомості. Наука про людину та суспільство звикла мати справу перш за все з об’єктивною реальністю, яка описується та пояснюється об’єктивними методами. Між тим «Я» особистості при всій своїй об’єктивній суті, має ще й особливу суб’єктивну реальність, яка породжує певні труднощі у її дослідженні [31,c.69].
Дослідження становлення людської «самості» прояснює деякі загальні закономірності розвитку внутрішніх механізмів самоконтролю та саморегуляції, а також умов сходження особистості від індивідуально-випадкового до загального. Допомагає зрозуміти психологічні витоки та мотиви моральності людини. Все це є суттєвим для розв’язання практичних задач виховання, психологічної допомоги та особливо для самовиховання особистості.
Особистість - це за життя сформована система індивідуально-своєрідних рис, якими визначається своєрідне для людини мислення та поведінка. Формується особистість в складній системі взаємних стосунків, які виникають між індивідами в процесі суспільного життя.