Практично важливе питання — вдосконалення системи соціальної допомоги. Нестабільна економічна ситуація створює труднощі для забезпечення законодавче установлених виплат і пільг. Невідповідність бюджетних можливостей потребам різних груп населення у соціальній допомозі стає очевидною. За обмеженої бюджетної бази ця допомога може бути реальною, якщо надаватиметься справді соціально незахищеним громадянам. До антикризових заходів уряду належать проекти постанов про перегляд розміру соціальних норм, що дають право на одержання державної допомоги, і про запровадження адресної соціальної допомоги малозабезпеченим сім'ям.
Нині одним з найактуальніших питань є фінансування соціальних програм. Торік на утримання стаціонарних установ було профінансовано лише дві третини видатків від потреби. Останніми роками заборгованість із соціальних виплат інвалідам, невідкладних витрат установ і закладів, що їх обслуговують, надмірно зросла. Нині вона становить близько 94 млн.грн., у тому числі за виготовлені та отримані інвалідами протезно-ортопедичні вироби і засоби протезування — 14,5 млн.грн. Ця заборгованість, по-перше, є наслідком того, що видатки, передбачені Законом "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", щороку не враховуються повним обсягом у Законі про бюджет.
Зміна підходів у системі соціальної допомоги із загальнодоступних на вибірковий за критерієм сукупного доходу на члена сім'ї вимагає ретельного обгрунтування методів вимірювання бідності, визначення понять сім'ї, сімейного бюджету, сімейних відносин і зобов'язань. При сьогоденних доходах курс на підвищення Індивідуальної відповідальності громадян за власний добробут має поєднуватися з розширенням можливостей для громадян забезпечувати свої матеріальні потреби і потреби утриманців, враховувати власність майна та споживчу вартість.
Нині майже 4,5 млн. сімей одержують державну підтримку на дітей. Виявлено і взято на облік 2,7 млн. малозабезпечених громадян похилого віку та інвалідів, яким надають допомогу у вигляді продуктів харчування, медикаментів, одягу, взуття, палива тощо. Серед них понад 600 тис.чол. — одинокі пенсіонери, які одержують від держави постійну допомогу через будинки-інтернати, територіальні центри та відділення соціальної допомоги вдома.
З 1995 р. діє Програма житлових субсидій, яка забезпечила захист 3.5 млн. найбідніших сімей і громадян за умов зростання цін і тарифів на житло, комунальні послуги і енергоносії.
Програма житлових субсидій водночас дозволила за 1996—1998 рр. зменшити витрати бюджету на дотації житлово-комунального господарства бюджету на суму понад 5 млрд.грн. Проте реалізація Програми житлових субсидій викликає багато нарікань особливо з боку сільського населення. В окремих районах деякі сім'ї вже третій рік поспіль не можуть реалізувати отримані субсидії на придбання палива.
За ініціативою Мінпраці Кабмін з 1 квітня п.р. запровадив адресну соціальну допомогу малозабезпеченим сім'ям. У березні п.р. ухвалено Закон про передачу функції призначення і виплати державної допомоги сім'ям з дітьми підприємств та організацій органам соціального захисту населення України. Важливу роль під час надання соціальної допомоги та послуг малозабезпеченим сім'ям відіграватиме інститут соціальних інспекторів місцевих органів соціального захисту населення. Водночас ситуацію ускладнює постійне зростання демографічного навантаження. Нині 100 працездатних громадян утримують у середньому 71 непрацездатного, а в деяких, особливо сільськогосподарських регіонах, це співвідношення становить 90 на 100 чол. Є регіони, де непрацюючих уже більше, ніж працюючих. Така тенденція буде зберігатися і надалі. Держава має реально допомагати конкретній людині, саме в цьому напрямі зосереджує свої зусилля Міністерство.
Політика зайнятості на ринку праці має відповідати раціональній структурі суспільних потреб і вирішувати завдання щодо працевлаштування громадян, підвищення Їхньої мобільності й конкурентоздатності. За дорученням Президента України розробляють схему створення і збереження робочих місць. Запропонований захід— практична спроба збалансувати інтереси політики зайнятості пріоритетами Інвестиційної й структурної політики. Однак вона наштовхується на невизначеність економічної діяльності підприємств у середньорічній перспективі.
Між тим розроблення превентивних заходів для працевлаштування надлишкових трудових ресурсів слід активізувати. Разом із експертами МВФ, інших міжнародних організацій варто передбачити заходи щодо встановлення пріоритетного фінансування галузей економіки, які є ємними з точки зору акумулювання робочої сили.
Інвестиційну політику корисно спрямовувати на підвищення рівня зайнятості, першочергову підтримку програм, що вирішують гострі соціальні проблеми, зокрема житлові, й мають мультиплікаційний народногосподарський ефект.
Однією з гострих проблем у соціальній сфері є поширення бідності, що має тенденцію до перетворення на хронічну бідність. Для її подолання на вимогу Президенті! України завершується розроблення проекту Державної програми боротьби з бідністю, яка має бути внесена на розгляд Верховної Ради України. Така програма, як жодна інша, повинна мати реальне матеріальне підгрунтя, оскільки завдання з пом'якшення бідності відкладати неможливо. Природно, що в умовах бюджетного дефіциту вирішення проблеми бідності зумовлює постановку питання про грошову емісію. З приводу її проведення існують різні думки, але гарантовані результати передбачити важко. Розрахунки про те, як "поведе" себе економіка за додаткової емісії, не наводяться. Водночас ігнорувати методи емісійного впливу на подолання бідності не варто.
Необхідні нетрадиційні схеми погашення боргів населенню (заробітної плати, грошових вкладів) на основі розрахунково-інвестиційних схем.
Треба вдосконалити структуру грошової маси. поступово збільшити безготівкові розрахунки. Комплекс заходів такої спрямованості є альтернативним до пропозицій штучного збільшення грошової маси, зростання внутрішнього боргу.
Соціальну політику важко уявити без налагодження фінансово-кредитних механізмів. Саме кредитування населення може успішнопротистояти спаду в економіці. Нині воно стримується економічними ризиками, розбалансованістю платіжної системи, високими ставками рефінансування, відсутністю дієспроможної законодавчої бази, нерозвинутістю таких фінансових інструментів, як іпотека, застава неефективною роботою страхових, заощаджувальних, житлово-будівельних установ.
Однак гострота соціальних проблем примушує наполегливо віднаходити перспективний вихід із обмежених можливостей фінансово-кредитної сфери. Можна виокремити три напрями кредитування: державне субсидування населення і допомога підприємств; кредит, заснований на дольовій участі держави і власних коштів громадян; власні кошти населення.
Величезним стимулом для реалізації цих стратегічних напрямів може слугувати земля і нерухомість, якими володіє населення; комунальна власність, власність підприємств.
У суспільстві перехідного типу, яке існує в Україні, інституціональні форми соціально-трудових відносин ще недостатньо структуризувались. Соціальне партнерство як громадянська інституція, у межах якої поєднуються стосунки роботодавців І працівників, лише формується.
У розвинутих країнах склались різні моделі соціального партнерства за єдиних принципів і загальних умов. По-перше, за наявності сильних профспілок або трудових колективів, представники яких підготовлені для обстоювання своїх соціально-трудових прав; по-друге, за регулювання державою організаційно-правових процедур діяльності соціальних партнерів; по-третє. за прийняття роботодавцями на себе відповідальності за виконання узгоджених соціальних гарантій.
На противагу профспілковим об'єднанням роботодавці менш структуровані як за цілями, так і професійними. галузевими й територіальними ознаками.
Для становлення і підвищення ефективності сучасної моделі соціального партнерства як перспективне може розглядатися питання про створення Координаційного комітету об'єднань роботодавців як перехідної структури до Всеукраїнської організації роботодавців.
Інтеграційний характер сучасних економічних процесів потребує комплексного, міжгалузевого підходу у вирішенні складних соціально-економічних проблем. Із огляду на це значно посилюється роль програмно-цільового методу планування як стимулюючого чинника формування розвитку і проведення соціальної політики.
Саморегулюючий механізм ринкової рівноваги попиту і пропонування не забезпечує взаїмоузгодженості загальнодер-жавних та індивідуальних інтересів і відносин. Як свідчить досвід, середньо- або довготермінові програми не спроможні належним чином поліпшити соціальну обстановку, оскільки не мають необхідного фінансового забезпечення й ефективних механізмів реалізації.
Нині в Україні реалізується шість великомасштабних соціальних програм, що мають загальнонаціональний характер. Дві з них затверджено указами Президента України: "Діти України'1' — у 1996 р., "Здоров'я літніх людей"— у 1997 р. Решту — постановами Кабінету Міністрів України: Національну програму планування сім'ї затверджено в 1995 р„ Довгострокову програму поліпшення становища жінок, сім'ї, охорони материнства і дитинства— у 1992 р.. Комплексну програму вирішення проблем інвалідності — у 1991 р., програму зайнятості населення на 1997—2000 рр. — у 1997 р.[2]
Зазначені програми розроблялись і затверджувались у різні терміни, тому найбільший відтинок часу між ними становить шість років. Проте реалізовуватись вони мають у комплексі за відповідними напрямами. На це особливо зверталась увага в Указі Президента України від 18 січня 1996 р.