Моделі розрізняють не тільки за цінностями, а й за використанням інструментів соціальної політики, тяжінням до універсальних (поширюваних на всіх членів суспільства, соціальної групи) чи вибіркових (поширюваних на певну частину населення чи визначену частину соціальної групи) соціальних програм, рівнем витрат на соціальну сферу і джерелами фінансування соціальних програм (податки, страхові внески, штрафи, спеціальні стягнення, благодійна допомога тощо), інс-титуційною системою надання соціальних послуг. У скандинавських країнах більшість соціальних служб є державними, у Німеччині цією роботою за дорученням і за підтримки держави переймаються недержавні — релігійні, етнічні, благодійні організації; у СПІА та Великобританії відбулися часткове роздержавлення соціальної сфери, диверсифікація надання соціальних послуг, значна увага приділяється взаємодопомозі, залученню громад і неприбуткових організацій до розв'язання соціальних проблем. Тут співіснують муніципальні, волонтерські та прибуткові соціальні служби, взаємодіють державні, благодійні і комерційні соціальні програми.
Соціальна політика, визначаючи зміст, спрямованість, нормативно-правову базу соціальної роботи, є її методологічною, теоретичною і практичною передумовою. Водночас вона — один із напрямів внутрішньої політики держави, втіленої в соціальних програмах і в практиці. Соціальна політика регулює відносини в суспільстві в інтересах і завдяки інтересам основних соціальних груп. Іноді про неї ведуть мову як про організаторську, виконавчу діяльність з реалізації соціальної політики держави, теорію і практику соціальної політики або як про позадержавний феномен, який певною мірою відображає культурні традиції країни. Та оскільки у багатьох країнах значна кількість соціальних працівників є співробітниками державних соціальних служб, а отже провідниками соціальної політики, спрямованість і зміст їхньої фахової діяльності, їхні власні установки залежать від ставлення суспільства до людей, які є клієнтами соціальної роботи. Однак це не дає підстав ототожнювати соціальну політику й соціальну роботу, адже соціальні працівники можуть бути й порушниками суспільного спокою, борючись за права клієнтів, лобіюючи впровадження соціальних програм, виділення ресурсів на розв'язання конкретних соціальних проблем. Крім того, як зауважує Т. Шанін, вони нерідко працюють у державних установах, цілі яких не завжди збігаються з цінностями професії. Саме з боку соціальних працівників лунає критика на адресу державної політики.
Не тільки соціально-політичний контекст впливає на соціальну роботу, а й соціальні працівники можуть впливати на нього. Наприклад, результати досліджень певних соціальних проблем можуть бути використані при ухваленні відповідних політичних рішень, а нові соціальні послуги, апробовані в соціальних службах, можуть стати частиною державної соціальної програми, державних нормативів. Експериментальні соціальні служби, що довели свою корисність, ефективність і перспективність, часто отримують державні ресурси для своєї діяльності, а інколи входять до державних інституцій, що займаються соціальним обслуговуванням. Наприклад, організаційну модель створеного у Миколаєві експериментального центру ранньої реабілітації дітей-інвалідів згодом було використано по всій Україні як складову державної системи соціального захисту населення.
З метою впливу на соціальну політику держави соціальні працівники можуть: лобіювати інтереси груп клієнтів і власні фахові інтереси; заохочувати клієнтів до представництва власних інтересів, впливу на органи влади при розгляді питань, які їх стосуються; організовувати кампанії зі збирання підписів під зверненнями, написання листів до органів влади, формулювання певних соціальних проблем і пропозицій щодо їх подолання тощо.
Водночас побутує думка, що соціальна робота як професія повинна бути політично нейтральною, хоч це не заперечує активної позиції соціальних працівників у формуванні загальнодержавної та місцевої соціальної політики.
Отже, соціальна робота тісно пов'язана із соціальною політикою як на науковому, так і на практичному рівнях. Зміст діяльності соціальних працівників значною мірою обумовлений концептуальними підходами до організації системи соціального захисту населення в країні, поєднанням індивідуальних і суспільних (виражених через відповідні соціально-політичні концепції та політичні рішення) інтересів до соціальної роботи. Соціальна політика легітимізує форми і методи соціальної роботи, надає діям соціальних працівників законності і справедливості.
Використана література
1. АрнольдовА. И., БочароваВ. Г., ВульфовБ. 3. идр. Социальная педагогика: вопросытеорииипрактики. Методическиематериалы. — М.: ЦентрсоциальнойпедагогикиРАОиАСОП.РРФ, 1994.
2. ГригорьевС. И., ГусляковаЛ. Г., ЕльчаниновВ. А. Теорияиметодологиясоциальнойработы. —М.: Наука, 1994.
3. ГусляковаЛ. Г., ХолостоваЕ. И. Основытеориисоциальнойработы. —М.: Ин-тсоциальнойработы, 1997.
4. КапськаА. Й. Соціальнаробота: деякіаспектироботиздітьмита молоддю. —К.: УДЦССМ, 2001.
5. ЛукашевичМ. П., Мигович 1.1. Теоріяіметодисоціальноїроботи. — К.: МАУП, 2002.
6. РябовС. Г. Громадянськесуспільствоіполітичнежиття // Політологія / Заред. О. В. Бабкіної, В. П. Горбатенка. —К.: Академія, 2002.
7. СемигінаТ. Соціальнаполітикауглобальномувимірі. —К.: Пульсари, 2003.
8. ШанинТ. Социальнаяработакаккультурныйфеноменсовременности // Взаимосвязьсоциальнойработыисоциальнойполитики / Подред. Ш. Рамон. —М.: АспектПресс, 1997.