Можна визначити три класи завдань, що розв’язує соціальний працівник у сім’ї: сприяння виживанню сім’ї, допомога в підтримці її функціонування, а також сприяння розвитку сім’ї. Обсяг кожного виду діяльності, розв’язуваних завдань залежить від стану й типу суспільства, його соціокультурних характеристик.
Соціальний працівник спирається на ресурси самоі сім’ї, залучає її до активної участі, організації й спонукає до розв’язання її власних проблем.
Активність сім’ї як суб’єкта соціальної роботи виходить із принципу її суверенності:
- сім’я, що перебуває у важкій життєвій ситуації, має право шукати допомоги й приймати її; вона також має право не приймати запропоновану їй допомогу;
- сім’я може вибрати з наявних варіантів той вид сприяння, який вона визначає найбільш прийнятним для себе, навіть у тих особливих випадках, коли їй підійшов би інший (на думку соціального працівника) вид допомоги;
- втручатися в особисте життя сім’ї можна лише за її згоди (за винятком випадків, обумовлених законом); [№9]
- ніяка сім’я і ні в якій ситуації не може бути залишена без підтримки під приводом «безнадійності», «марності» й т. Ін.
Робота з сім’єю з об’єктивною необхідністю містить у собі врахування ознак таких понять, як «проблемна ситуація» і «важка життєва ситуація».
Проблемна ситуація означає такий стан соціокультурного життя на всіх її рівнях, за якого раніше сталі процеси способу життя, взаємодії людей, їх динамічні зв’язки з оточенням видаються порушеннями, а механізми відновлення балансу відсутні. Виникає необхідність перегляду (аж до відмови від них) звичних соціокультурних зразків, цінностей, звичних норм, оскільки за обставин, що змінилися, вони втрачають функції засобів підтримки соціокультурного порядку, надійних орієнтирів в організації дій і взаємодій, що приводять до бажаних результатів.
Важка життєва ситуація – ситуація, за якої об’єктивно порушується життєдіяльність громадянина (інвалідність, нездатність до самообслуговування у зв’язку з похилим віком, хворобою; сирітство, бездоглядність, малозабезпеченість, безробіття, відсутність визначенного місця проживання, конфлікти й жорстоке поводження в сім’ї, самотність і т.ін.), і він не може здолати її самостійно.
Об’єктивна наявність «проблемного поля» соціальної роботи з сім’єю, детермінована суперечностями самої соціальної дійсності, зумовлює той факт, що наявністьтих чи інших видів та інструментів соціальної допомоги сім’ї не означає автоматичної можливості розв’язання всіх проблем, що виникають. Так, в умовах масштабного ресурсного дефіциту держави важко поліпшити ситуацію кожної визначеної сім’ї, що її потребує, ми ризикуємо збудити в ній утриманські настрої, прагнення до пасивного отримання допомоги. Тут особливо слід зазначати, що розуміння проблемного поля соціальної роботи з сім’єю у вітчизняній теорії практиці соціальної роботи певною мірою є адекватним зарубіжному досвіду щодо розуміння соціальної роботи, «орієнтованої на розв’язання завдань соціальної роботи з сім’єю».
Сучасним інститутом поліпшення соціального статусу сім’ї в межах соціально-педагогічної роботи є застосування соціальних технологій.
Робота з сім’єю на основі технологічного підходу містить одну фундаментальну суперечність. З одного боку, в умовах обмежених соціальних ресурсів і величезної кількості соціальних проблем сім’ї ефективність соціальної роботи з нею може бути досягнута лише завдяки послідовному й фаховому застосуванню технологічного підходу. З іншого боку, ніякий технологічний підхід не гарантує повної ефективності соціальної роботи з сім’єю.
Як ми уже зазначали, призначення соціально-педагогічної роботи – надати сім’ї можливість соціального функціонування або посилити її чи відновити у випадку втрати. Тут проглядаються два взаємозалежних і взаємодоповнюючих процеси – адаптація і трансформація, що, з огляду на їх загальність можна назвати соціальними метатехнологіями.
У роботі з сім’єю надзвичайно важливо розуміти ті процеси, що відбуваються на метатехнологічному рівні. Так, адаптація сім’ї до суспільних реалій потребує трансформації певних її конкретних характеристик. Але й суспільство не тільки може, а й повинно в ряді випадків трансформувати себе таким чином, щоб мати змогу адаптуватися до потреб сім’ї. Це можна сказати по відношенню, наприклад, до дезадаптованої сім’ї, для якої асоціальна поведінка її членів нерідко є єдиною формою адаптації до суспільства.
Мета технологій соціальної роботи є вищим рівнем у системі її технологій. Розрізняють загальні технології, міждисциплінарні технології й методику соціальної роботи, а також конкретні технології й методи соціальної роботи.
У контексті технологічного підходу соціальна робота з сім’єю будується на основі визначених принципів, що відбивають її особливості як управлінської, комунікативної діяльності, де основні функції (діагностичні, медіаторські, фасилітативні, диспетчерські, посередницькі й ін.) залежать від сфери застосування й характеру розв’язування завдань.
Таким чином, соціальна робота з сім’єю є найбільш повним полем докладання зусиль фахівців із соціальної роботи, оскільки універсальність сімейного способу життя перетворює кожну прблему індивіда, особистості на проблему сім’ї. У соціальній роботі з сім’єю виявляються всі закономірності цього виду професійно-практичної діяльності, проте також існують певні риси, що за своєю специфікою належать лише до галузі соціальної роботи з сім’єю.
Соціальна робота з сім’єю регулюється поєднанням загальних і специфічних принципів соціальної роботи.
До таких принципів насамперед відносять принцип об’єктивності в широкому (соціальному) і вузькому (на рівні практики соціальної роботи)значеннях.
У широкому соціологічному аспекті принцип об’єктивності припускає об’єктивний підхід до проблем сім’ї на теоретичному й державноорганізаційному рівнях. Нині соціальна робота в країні характеризується відсутністю об’єктивного підходу до офіційної фіксації кризи сім’ї як соціальної проблеми, що у свою чергу, заважає мобілізації суспільно-державних ресурсів на її розв’язання.
У вузькому розумінні принцип об’єктивності вимагає від фахівця, який надає допомогу сім’ї, подолання всіх проявів аберації (перекручувань у результатах соціального спостереження й технологічного вибору), що виявляються в результаті дії чинників, унесених самим соціальним працівником.
При взаємодії з сім’єю це здолати непросто: кожний має певний досвід власної сім’ї своїх батьків, близьких, знайомих тощо. Саме через його соціальну первинність, нативність існує спокуса вважати цей свій досвід загальнозначущим, поширити його на життєдіяльність і спілкування всіх інших сімей. З іншого боку, щось нове, чого не було в індивідуальному досвіді соціального працівника, може викликати певну реакцію: «цього не може бути» або ще гірше – «цього не повинно бути».
Таке використання власного життєвого знання в практиці соціальної роботи з сім’єю є серйозною методологічною помилкою, що може спонукати соціального працівника, який не володіє навичками постійної саморефлексії, надавати своїм уявленням про сім’ю нормативної значущості й нав’язувати їх сім’ї клієнтів.
Принцип системності. За цим принципом, сім’я – це органічна єдність, що становить складну систему структурних елементів і функціональних взаємодій. Тому вичленовувати для розв’язання того чи іншого спеціального завдання щодо впливу на сім’ю той або інший відокремлений елемент цієї ситеми, варто пам’ятати, що таке вичленовування є умовним і тимчасовим і служить для конкретних цілей згідно з визначеною потребою.
Цілісність сім’ї не є статичною вона динамічна. Активність сім’ї залежить від типу її структуроутворюючих зв’язків, що мусить знати і враховувати практичний соціальний працівник у своїй діяльності з сім’єю. Так, солідарна сім’я, що володіє високим рівнем організації, як правило, гнучко реагує на супільні сплески й переструктурується відповідно до нових вимог, не втрачаючи глибини та якості зв’язків. Дезорганізована сім’я має зв’язки «на межі розриву», що при слабкій зміні залишаються конфліктними, а при сильній розриваються. Псевдосолідарна сім’я відрізняється ригідною жорсткістю своїх стосунків, за яких члени сім’ї «липнуть» одне до одного, хоча це функціонально неефективно й психологічно болісно. Потенціал адаптивності такої сім’ї відносно невисокий.
Сім’я – це також система по задоволенню вітальних та емоційних потреб (у захисті, визнанні, належності тощо) своїх членів. Якщо істотні потреби сім’ї систематично не задовольняються, відбувається дезорієнтація сім’ї або хоча б деяких її зв’язків. За винятком екстремальних ситуацій, зовнішні чинники впливу на сім’ю здійснюють непрямий вплив на її стабільність порівняно з внутрішніми причинами. Соціальний працівник має враховувати той факт, що зміна в статусі, характері, засобі взаємозв’язку в одному елементі сім’ї викликає відповідну трансформацію в інших. Тому сама методика впливу на сім’ю має бути системною, тобто містити сукупність системних методів і дослідницьких процедур, адекватних визначеним сторонам і звязкам процесу життєдіяльності сім’ї та її конкретних проблем.
Фамілієцентриський принцип (або принцип фамілієцентризму) потребує, щоб у процесі організації соціальної роботи на всіх її рівнях права та інтереси сім’ї стояли на першому місці, маючи пріоритет перед правами та інтересами держави, товариства і т. ін. Ті або інші політичні, економічні, соціальні заходи й рішення позначаються на житті сім’ї опосередковано. Соціальна ж робота з сім’єю – це система безпосередньої допомоги, коли суспільний ефект її позначається, насамперед, на зміні соціального самопочуття сім’ї й лише опосередковано – на демографічних, економічних і тому подібних наслідках.