Кінець XX століття й початок XXI століття в соціології як науці - і ширше - у соціологічному аналізі історичного життя з'являється в досить заплутаному й навіть парадоксальному виді. Ця парадоксальність і заплутаність обговорення проблем рубежу XX - XXI століть виникає із внутрішньої суперечливості двох базових інтерпретацій тези глобалізації, що існує як головна теза для опису фундаментальних процесів сучасності. Теза глобалізації існує у двох варіантах: у теоріях сучасності як пізнього модерну, що розвиває "нормальну" (у змісті Т. Куна) соціологію, з одного боку, і в теоріях постмодерна - з іншої. Для теорій пізнього модерну глобалізація - це повсюдна реалізація соціальних принципів, закладених у суспільствах модерну, у культурі епохи Просвіщення; це процес уніфікації територій і взаємодій. Завдяки цьому сучасність з'являється як зрілий модерн, не позбавлений, однак, фрагментів його тенденцій. Для постмодерністських теорій сучасність - це кінець модерну, кінець епістемології й соціального порядку модерну, це оформлення мережних комунікативних систем, на основі яких оформляються глобальні системи взаємодії. І саме вони стають предметом соціологічного аналізу.
Теорії глобалізації "нормальної" соціології - це теорії, які у всіх своїх варіантах і при всіх розходженнях усередині себе, розглядають сучасність як етап загальної епохи модерну. І це не дивно. Становлення суспільств модерну й процес глобалізації споконвічно були зв'язані один з одним. Починаючи з епохи Великих географічних відкриттів, колонізація й включення заокеанських територій в орбіту європейських економік і політичної системи відносин стали фундаментальною умовою становлення самих цих економік і національних держав. Початок XX століття було сполучено з новим етапом у розвитку процесу глобалізації - з імперіалізмом. Імперіалізм означав уже не простий використання колоній в інтересах суспільств, що стають, модерну, він означав експорт організаційних, економічних і політичних принципів у колонії, він означав територіальне, людське, ресурсне розширення метрополій, затребуване принципами організованого капіталізму.
Сучасний етап процесу глобалізації самим найтіснішим образом пов'язаний з мікроелектронною революцією, впровадженням комп'ютерних систем виробництва, нових систем транспорту й зв'язку, а також з обумовленим цими факторами зміною відносини до простору й об'єктивного протікання соціального часу. Глобалізація означає стиск як простору, так і часу.
Глобалізація означає посилення зв'язаності, ущільнення територій, ослаблення границь, що історично зложилися між різними територіями. Посилення зв'язаності, взаємозалежності, ущільнення взаємодії здійснюється на всіх соціальних рівнях і в різних сферах - економіці, політику, культурі, науці, утворенні.
Процес глобалізації здійснюється через створення глобальної мережі культурних кодів і повідомлень. Мода, кінематограф, політичні події, природні катастрофи, терористичні акти, курси валют, проривні наукові технології - всі ці події, знаки й повідомлення існують одночасно, відразу для всіх, будучи всім однаково зрозумілі. Завдяки глобальним засобам масової інформації, глобальному мережному суспільству всі живуть в одній системі подій і єдиній системі змістів.
Глобалізація здійснюється як процес універсалізації, гомогенізації й уніфікації соціальних, політичних і економічних інститутів і процесів. Створюються формально схожі системи державного керування, політичних партій; системи права; фінансового контролю й керування; соціального й пенсійного забезпечення; аналогічні системи охорони здоров'я, утворення, підтримки науки й культури, спорту й т.д. Виникають загальні форми соціального протесту, соціальних почуттів і подань. Типізуються соціальні позиції, робочі місця й функції, системи соціальної стратифікації й споживання, оформляються транснаціональні еліти.
Глобалізація сполучена з оформленням наднаціонально-державних, у повному розумінні слова глобальних, соціальних інститутів, що володіють авторитетом і навіть певною владою, таких як, наприклад, ООН, ВТО, спортивні організації й союзи, різного роду регіональні економічні, політичні, культурні союзи й організації. Мова йде не просто про угоди, основу яких становлять інтереси або взаємне визнання принципів, норм і систем міжнародного права. Мова йде про інститути й організації, що володіють своїм регламентом, штатом міжнародних чиновників і повноваженнями, що включають можливість примуса й покарання учасників у випадку порушення ними угод і зобов'язань.
Оформлення наднаціональних організацій кидає виклик національним державам, порушує питання про повноту їхніх повноважень і прерогативах. Але не тільки наднаціональні організації натискають і звужують сферу повноважень національної держави. Не менш значимої виявляється друга сторона загального процесу глобалізації. Мова йде про процес регіоналізації й мультікультурності, що "розмиває" сформовану систему національних держав "знизу".
Секуляризована культура модерну, демократична система цінностей, політична толерантність, з одного боку, і можливість фізичного переміщення для величезної кількості людей, зв'язку територій в on-line режимі, надавані сучасними технічними коштами, з іншого боку, створюють зовсім нову картину культурно територіального розподілу. Опираючись на декларацію модерном цінності толерантності й створені їм технічні можливості, різні культурні, релігійні, етнічні групи й меншостей вимагають перегляду сформованого глобального національно-державного порядку й заявляють про свою особисту участь у глобальних процесах, інститутах і організаціях. Фактично ці вимоги спрямовані на "реконсервацію" національно-державних утворень, на "перекрій" політичного простору.
Процес мультікультури виявляється небезпечним для національної держави й ще у двох моментах. Опираючись на права людини, насамперед, на право волі пересування, різні національні групи вимагають установлення прозорих границь і права бути присутнім і жити в рамках будь-яких національно-державних утворень. Крім того, мультікультурність і як принцип, і як практика чреватий своїми наслідками для універсального й гомогенного соціально-культурного простору національної держави. Іммігрантських релігійних і етнічних меншостей, зберігаючи групову організацію, зберігають і відповідну релігійну й етнічну ідентичність, що не дозволяє їм до кінця проходити процеси асиміляції. Більше того, як свідчить соціологічна теорія, іммігрантські меншості здійснюють активний опір процесу асиміляції й "розчинення" у великому суспільстві. Їхня взаємодія з більшим суспільством носить складний характер. Іммігрантські групи, взаємодіючи з більшим суспільством, приймають його "повідомлення", але виявляються не схильними до його адекватних, відповідних установлених норм і правил, прочитанню. Вони інтерпретують це "послання" по-своєму. Культурно-нормативній системі великого суспільства вони протиставляють свою нормативно-культурну систему й свої способи прочитання культурних норм і кодів і змушують кожне нормативно-культурне послання великого суспільства циркулювати в їхній власній системі норм і кодів. У результаті універсальний культурно-нормативний простір національно-державної території розривається, у ньому утворяться інокультурні групи, розривається єдина система значеннєвих комунікацій. Все це прямо "уривається" у політичний процес, породжуючи нові протиріччя й конфлікти, ставлячи під питання єдність національно державного утворення.
Сказане дозволяє вказати на фундаментальну проблему, що породжує процес глобалізації. Цією проблемою є колосальний тиск, що випробовує сучасний національно-державний порядок як "зверху", з боку "наддержавних" структур і процесів, так і "знизу", з боку процесів регіоналізації й мультікультурності.
Виникає питання - що ж відбувається із суспільством? Адже суспільства модерну зложилися й існували у формі національних держав. Деякі сучасні дослідники глобалізації - Дж. Уррі, І. Валлерстайн і ін. - заговорили у зв'язку із цим про "кінець "суспільства". "Спостережувана, нібито, неадекватність базових соціологічних категорій сучасним соціальним реаліям дозволяє порушити питання й про адекватність самої соціології як науки й запропонувати їй заміну у вигляді дисципліни під ім'ям "історична соціальна наука" (І. Валлерстайн).
На думку, наприклад, Джона Уррі, сучасність, характерна як "виникаючий глобальний порядок - це порядок постійного безладдя й порушення рівноваги". Розвиток різних "мереж і потоків", різних "переміщень розмиває ендогенні соціальні структури" суспільства. Завданням соціології у зв'язку із цим повинне стать вивчення мобільності - народів, предметів, образів, інформації й відходів, а також надскладних взаємодій між цими різними мобільностями і їхніми соціальними наслідками. Мова, фактично, іде про нову "порядку денному" для соціології як "науки" і, головним чином, про характер і природу її предмета. Соціологія повинна стати, на думку Уррі, "дисципліною, організованої навколо мереж, і горизонтальних потоків". "Соціологія мобільності" повинна замістити "соціологію соціального як суспільства".
У такий спосіб теза "кінця соціального" постмодерністської соціології 80-х - 90-х років трансформується в теорію "мережного суспільства" у М. Кастельса й в "соціологію мобільності" у Дж. Уррі. Нове бачення "соціального", як затверджує Уррі, може бути реалізовано тільки за допомогою нового методу, що складає у використанні метафор, на яких базується й у які знаходить висвітлення наше розуміння соціального життя. Більше того, Уррі вважає, що "соціологічна думка, так само як і будь-якій іншій формі мислення, не може реалізовуватися " не-метафорично". Такі метафори як "мережа", "потік", "мобільність" і покликані сприяти розробці теорій "глобалізації" і "глобального". Саме ці метафори покликані створити нову соціальну топологію й метафорику "територій", навколо яких, нібито, було організоване поняття "суспільство".