Виховну функцію освіти інколи трактують гіперболізовано, вважаючи її інструментом тоталітарного контролю, що певною мірою було притаманне, наприклад, радянському суспільству.
Система освіти виконує і функцію загальноосвітньої підготовки. Деякі дослідники розглядають цю функцію як аспект виховної функції, називаючи її гуманістичною, розвиваючою». Саме в ній виявляються відмінності між спеціальною і загальною освітою. Загальноосвітня підготовка допомагає розширити межі професіоналізму, розкриває простір ерудиції та кругозору. Крім того, професійна підготовка, засвоєння спеціальних знань неможливі без попередньої загальноосвітньої підготовки. Вона є основою підготовки до професійної діяльності, перекваліфікації, розвитку здібностей до професійної мобільності, професійної адаптації. З точки зору теорії людського капіталу, освіта не є фактором, який одразу споживається. Скоріше, це капіталовкладення, яке у майбутньому принесе прибуток. Цей капітал збільшується в процесі навчання. Система безперервної освіти не дає змоги йому знецінитись. А одержана в юності загальноосвітня підготовка є основою для подальшої безперервної освіти.
Ще однією важливою, але недостатньо дослідженою є науково-дослідна функція системи освіти. Творення нового знання постійно відбувалося в структурі системи освіти, оскільки певна частина вчителів і викладачів завжди цим займалася. Свідома орієнтація на продукування нового наукового знання постала в Стародавній Греції з виникненням прототипів майбутніх вищих навчальних закладів: Академії Платона, Ліцею Аристотеля, Піфагорійського союзу.
Тривалий час ця функція була побічною, другорядною для системи освіти. До XIX ст. у системі освіти в кращому разі розвивалися гуманістичні та схоластичні науки. Природничо-наукове знання розвивалося не тільки поза системою освіти, а часто і поза межами офіційної науки. Інституційного оформлення науково-дослідна функція набула в епоху промислової революції наприкінці XVIII — на початку XIX ст. Саме в цей час було розпочато інтенсивні дослідження в галузі природничих наук, свідоме формулювання соціальних замовлень системі освіти. При вузах створено дос-
лідницькі лабораторії, науково-дослідні центри. Як і раніше, ця функція зосереджена у вищій ланці системи освіти. Уже наприкінці XIX ст. в обов'язки викладацького складу вузів увійшло одночасне виконання двох ролей: дослідника і педагога. Вузи стають найзручнішим місцем проведення фундаментальних, а згодом — і прикладних досліджень [31, 57].
Основні функції системи освіти у різних країнах і в різні історичні періоди виявляються не однаково. Це залежить від стану і потреб суспільства, від окреслених державою соціальної мети і принципів освіти.
Освіта як суспільне явище завжди більш-менш повно відображає об’єктивну реальність, необхідність тісної взаємодії з суспільством, відповідності його завданням. Її формування, розвиток і функціонування є закономірним процесом, детермінованим всією системою суспільних відносин. Причому ця закономірність не діє автоматично. Вона реалізується через цілеспрямовану діяльність працівників системи освіти на всіх рівнях та в значній мірі залежить від засвоєння ними завдань, що стоять перед суспільством, і не тільки в сфері освіти.
Сутність ролі освіти як соціального інституту полягає передусім в її соціальних функціях, які в різних країнах і в різні періоди проявляються неоднаково. На її особливості впливають рівень розвитку, потреби суспільства. Кожний державний лад прагне підготувати віддану йому молодь, необхідні кадри для всіх сфер життя. У свій час французький просвітитель Гельвецій відмічав, що в кожній країні мистецтво формувати людей настільки зв’язане з формою правління, що якась значна зміна в суспільному вихованні навряд чи можлива без зміни в самому державному устрої. Природно, що кожний державний лад висуває передсистемою освіти свої вимоги [11, 5].
Сучасна освіта стає визначальним чинником у соціалізації особистості, формуванні її соціального статусу, досягненні життєвого успіху. Визнання цього факту є домінуючим серед мотивів отримання вищої освіти у сьогоднішніх студентів. На нинішньому етапі розвитку людської цивілізації як загальноосвітня підготовка, що складає базу для набуття спеціальних знань, розвитку здібностей та професійної адаптації, так і вища школа є визначальними чинниками у формуванні здатності особистості до успішного функціонування в складних умовах сучасного суспільства.
Розглянемо взаємодію освіти з соціальною структуроюсуспільства. В соціологічній науці існують різні погляди на цей процес.Прибічники концепції меритократії (влади найбільш обдарованих)вважають, що система освіти формує і визначає соціально-класовуструктуру суспільства. З функціоналістської точки зору, освіта – цераціональний спосіб розподілу людей відповідно до їх здібностей, колинайактивніші і найталановитіші займають вищі посади. А сама системаосвіти сприяє створенню рівних можливостей, оскільки в закладах освітиоцінюють людей за їх досягненнями, незважаючи на расу, стать, класовуналежність тощо. Отже, функціоналісти акцентують увагу на позитивномузначенні взаємодії освіти з соціальною структурою. Прибічники жконфліктологічної точки зору вважають цю взаємодію суспільнонегативною, оскільки освіта приховує в собі небезпеку конфліктнихситуацій, сприяє пригнобленню груп, які перебувають у несприятливихумовах. Наприклад, у США, незважаючи на те, що негри сьогодні маютьбільше, ніж будь-коли можливостей одержати освіту, рівеньнеписьменності серед них майже у 5 разів вищий, ніж серед білих [11, 5-6].
Сучасна соціологія освіти у центр своїх досліджень поклалапроблему кризи освіти, яка набула глобального (світового) масштабу,починаючи із середини ХХ ст. В 60-ті роки вийшла книга відомого вченогоекономіста, директора Міжнародного інституту планування освітиФ.Кумбса «Світова криза освіти». Згодом відбулися конференції на цюж тему, вийшли книги і статті з такими багатозначними заголовками як«Криза в класних кімнатах», «Шкільні пустелі». Спираючись навеличезний обсяг даних, світове наукове співтовариство було одностайнев постановці діагнозу: сучасна освіта перебуває в стані кризи.
Загальносвітова криза освіти зумовила активні пошуки виходуз неї. В різних країнах світу розробляються національні і міжнародніпрограми типу: «Освіта майбутнього» (Франція), «Освіта американцівХХІ ст.», «Нація в небезпеці» (США), «Модель освіти для ХХІ ст.» (Японія),в т.ч. і «Україна ХХІ ст. Державна національна програма «Освіта» та ін. Вусіх цих програмах можна помітити спільні тенденції пошуку шляхівприведення своїх національних систем освіти у відповідність з вимогамичасу. Основні з них: демократизація всієї системи навчання і виховання;підвищення фундаментальності освіти; гуманізація і гуманітаризаціяосвіти; використання найновіших технологій навчання; інтеграція різнихформ і систем освіти як на національному, так і на світовому рівнях [11, 8].
Провідна ідея реформування освіти – розвиток її за принципомбезперервності, що передбачає постійне поповнення та оновлення знаньлюдини, її духовне вдосконалення від раннього дитинства до старості.Саме цього вимагають потреби сучасного суспільного розвитку.
Виникнення ідеї безперервної освіти пов’язують з науково-технічним прогресом, який потребує широкоосвіченого працівника, спонукає до постійного оволодіння новими знаннями. На думку футурологів,наприклад, професійні вимоги до фахівців будуть змінюватись кожні 5-10 років. Тому фахівець повинен мати готовність, здатність іможливість до перенавчання.
Сучасному працівникові необхідна також грунтовна гуманітарнапідготовка – розвинуте логічне мислення, мовна культура тощо. Протесуть не тільки у вимогах науково-технічного прогресу. Безперервна освітапов’язана з вирішенням складних соціальних проблем, зумовленихновим становищем людини у світі, який швидко змінюється. За цихумов освіта перетворюється на елемент повсякденного способу життядедалі більшого числа людей. Освічена людина може перетворитися внеука, якщо не буде постійно поповнювати свої знання. Тому змінюєтьсязараз і саме розуміння того, хто така освічена людина. Якщо впопередній парадигмі освіти це була «людина, яка багато знає», то внинішній – це «індивід, що орієнтується на цінності освіти як провідноговиду діяльності в структурі власного способу життя» [3, 256].
Виходячи із всього сказаного, підкреслимо, що взаємодія освіти і суспільства на сучасному етапі набуває нового змісту. ХХІ століття – це час переходу до високотехнологічного інформаційного суспільства, в якому якість людського потенціалу, рівень освіченості і культури всього населення набувають вирішального значення для економічного і соціального поступу країни. Стрижнем освіти в Україні зараз, як підкреслюється в «Концепції загальної середньої школи», є «розвиваюча культуротворча домінанта, виховання відповідальності особистості, яка здатна до самоосвіти і саморозвитку, вміє критично мислити, опрацьовувати різноманітну інформацію, використовувати набуті знання і вміння для творчого розв’язання проблем, прагне змінити на краще своє життя і життя своєї країни». Практичне здійснення цієї ідеї, на жаль, гальмується багатьманесприятливими чинниками. Освіту, як нам відомо, в Україні знецінено.Про це свідчить хоча б оплата праці. По суті, зникла її диференціація(донедавна професор отримував меншу зарплату, ніж державнийслужбовець із середньою освітою). А в США, наприклад, навіть рядовийпрацівник із вищою освітою, отримує зарплату на 70 % вищу, ніж той,хто її не має [3, 257].