Найбільш істотно впливає на оцінку потреби у тих чи інших об'єктах соціальної інфраструктури тип поселення. Саме від розміру населеного пункту залежить бачення найбільш потрібних для його мешканців об'єктів.75-90% опитаних у найменших населених пунктах потребують асфальтованих доріг, школи, фельдшерсько-акушерського пункту, громадського транспортного сполучення з іншими населеними пунктами.
У селах з населенням від 500 до 1000 мешканців понад 90% населення вважають найнеобхіднішими школу, фельдшерсько-акушерський пункт, громадське транспортне сполучення з іншими населеними пунктами, церкву. Від 75% до 90% вказали на потребу в асфальтованих дорогах та дитячому садку [16; 17].
У селах із населенням понад 3000 мешканців більше 90% респондентів хочуть мати школу, лікарню, дитячий садок, асфальтовані дороги, церкву, громадський транспорт в інші населені пункти, організований базар та ветеринарний пункт.75% хочуть мати централізований водогін, 60% - вивезення сміття та прибирання території, централізовану каналізацію.
Як видно з наведеного вище, всі респонденти, незалежно від типу населеного пункту, хочуть мати транспортне сполучення з іншими населеними пунктами. Зважаючи на результати опитування щодо додаткової зайнятості, можна зробити висновок, що люди готові й хочуть мати можливість одержувати додатковий доход, і це прийнятніше, якщо буде можливість вільно пересуватися поза межі свого населеного пункту.
Отже, істотною є потреба у соціальному облаштуванні сільських населених пунктів і створенні належних умов для їх життєдіяльності, оскільки стан соціальної інфраструктури значною мірою впливає на самовідчуття сільського населення.
Співставлення відповідей на запитання щодо наявних об'єктів і нагальних потреб дозволяє стверджувати нераціональність суто лінійного підходу до вирішення питань забезпеченості об'єктами соціальної інфраструктури. Необхідно враховувати всі чинники, які так чи інакше впливають чи можуть впливати на потребу і, скоріше всього, на доступ до необхідних послуг.
У значної частини населення, яке звикло до постійної опіки з боку держави, ще відчуваються проблеми із активністю. Тому особливі сподівання покладаються на розвиток самоврядних засад діяльності сільської громади. І тут дуже актуальним є питання спроможності громади діяти в загальних інтересах - громадських, а не приватних.
Проте спроможність громади діяти в загальних інтересах ставиться під сумнів. Лише 46% опитаних вважають, що односельці дбатимуть за підвищення добробуту мешканців громади, 32% опитаних частково підтримують таку думку, частково - ні. Якщо подивитися на регіональний зріз, то можна побачити, що тільки 33% респондентів у Донбасі, 29% - у північних областях і 24% - у північно-східних вважають своїх земляків такими, що виявляють турботу про громадський добробут. У південно-західних областях 60% опитаних дотримуються думки, що односельці дбають про добробут села, і 60% такої ж думки дотримуються у центральних областях, а також 64% мешканців населених пунктів з населенням понад 5000 жителів [18; 32].
Лише 45% респондентів схильні вважати односельців такими, що можуть прийти на допомогу тим, хто її потребує. 20% респондентів з такою думкою не погоджуються, а ще 32% частково згодні з таким твердженням, частково - ні. Вищим рівень взаємодопомоги вважають респонденти у центральних областях (62%) і південно-західних (59%). Так вважають 50% опитаних у селах з населенням від 3000 до 5000 жителів. Про наявність допомоги стверджують 36% респондентів з дуже низьким рівнем доходів і 35% - з низьким.
Значно скептичніше респонденти ставляться до діяльності органів місцевого самоврядування щодо розвитку громадських ініціатив. Лише 34% опитаних вважають ймовірною підтримку таких ініціатив, 29% респондентів тільки частково погоджуються з такою думкою. Найбільш чутливими вважають органи самоврядування Поділля (52% опитаних), південно-західних (48%) і центральних (47%) областей.31% респондентів вважають центром ухвалення рішень сільську раду. Помітніше впливає на прийняття рішень щодо вирішення справ громади депутатський корпус у південно-східних областях (62%), південних і на Галичині (37%). Із збільшенням рівня освіти опитаних збільшується і рівень авторитету представницьких органів (15% - з початковою освітою і 38% - з повною вищою).
Значною є роль виконавчих структур органів місцевого самоврядування та сільського голови. Про це сказали 22% опитаних. Більш активно виконавчі органи впливають на прийняття рішень у Донбасі (37%), північних (36%) та південних (30%) областях. І лише на третьому місці - загальні збори громади. Помітнішою роль громади є в Галичині (22%), південно-західних областях (20%) та на Поділлі (19%). Слід звернути увагу, що не всі мешканці сільської місцевості володіють такою інформацією. Про це сказали по 25% опитаних серед молоді та пенсіонерів.42% опитаних вказали, що вони не відвідували зборів сільської ради, а ще 23% ухилилися від відповіді. Особливо це помітно в Донбасі (84% опитаних), у північно-східних (81%) та південних (80%) і центральних (76%) областях. З цього можна зробити висновок, що такі заходи не є формою участі громадян у вирішенні власних справ та справ громади і не є місцем одержання інформації [17; 8].
Люди ще не зовсім готові спільно вирішувати проблеми громади. Тому сьогодні особливо важливими є практична допомога у створенні й підтримці механізмів підвищення активності населення, знаходження шляхів переконання сільського населення у тому, що деякі проблемні питання місцевого значення можна вирішувати і без участі центральних органів влади.
Одним з найважливіших завдань є поступове формування у свідомості сільського населення потреби у зміні сфери діяльності. Спільно з місцевими службами зайнятості можна розглядати різні підходи до диверсифікації зайнятості: для безробітних проводити цикл семінарів на тему "Як розпочати та вдало вести власний бізнес у сільській місцевості", при цьому наголос робиться на розвитку і залученні населення до формування мережі так званого несільськогосподарського бізнесу в сільській місцевості. Сільські безробітні повинні мати можливість навчатися і повірити в те, що в ринкових умовах можна заробляти гроші на життя й бути соціально успішною людиною, одержати стартовий капітал у кредитній спілці, стати соціально захищеним членом суспільства.
Найбільші сподівання покладають селяни на державну підтримку, особливо у царині соціальної політики.
На перше місце при ранжуванні заходів, які можуть вплинути на зростання добробуту сільського населення, віднесено створення умов для роботи і проживання молодих спеціалістів у сільській місцевості (так вважають 80% працівників соціальної сфери, при цьому зростання цієї цифри відбувається з підвищенням рівня освіти).
Отже, істотною є потреба у соціальному облаштуванні сільських населених пунктів і створенні належних умов для їх життєдіяльності, оскільки стан соціальної інфраструктури значною мірою впливає на самовідчуття сільського населення. Багато сільських населених пунктів не мають найнеобхіднішого: дитячих садків, шкіл, сфери послуг, спостерігаються транспортні проблеми і навіть перебої у постачанні хліба.
Земельні відносини посідають домінуюче місце в системі аграрних відносин. Від їх стану залежить рівень сільського господарства в цілому. Тому цілком зрозуміло, що найважливішим елементом аграрної реформи, яка проводиться в Україні з початку 1990-х років, є реформування земельних відносин.
Монополія виключної державної власності на землю, безоплатність землекористування, вилучення земель з цивільно-правового обігу та інші засади, на яких базувалися земельні відносини у радянський період, є неприйнятними в умовах розвитку ринкових відносин. Сьогодні необхідним є формування земельних відносин принципово нового змісту та якості з урахуванням нових форм власності та господарювання, які базувалися б на вимогах сучасної економічної науки та законодавства [17; 68].
Головним завданням земельної реформи в Україні, яка є комплексом економічних, організаційних, соціальних та правових заходів, спрямованих на перетворення земельних відносин, є перерозподіл земель з метою розвитку ефективного сільськогосподарського виробництва на основі реорганізації старих і створення нових організаційно-правових форм сільськогосподарської діяльності.
Початком проведення земельної реформи в Україні вважають 15 березня 1991 року, коли набрали чинності Земельний кодекс України та постанова Верховної Ради України “Про земельну реформу" [35; 9]. З цього часу всі землі України, у тому числі і сільськогосподарські, були оголошені об’єктом державної земельної реформи [19; 74].
На перших етапах відбулися позитивні зміни у земельному законодавстві. З прийняттям нової редакції Земельного кодексу України від 13 березня 1992 р. відбулася юридична демонополізація власності на землю в Україні шляхом проголошення трьох форм власності на землю: приватної, колективної та державної. Земельна власність набула чітко вираженого аграрного характеру, оскільки переважно земельні ділянки сільськогосподарського призначення визнавалися об’єктами права колективної та приватної власності. Серед суб’єктів права власності на землю домінуючу роль почали відігравати громадяни. Землекористування землею стало платним - у формі земельного податку або орендної плати. Ці та багато інших новел земельного законодавства були покликані якісно змінити структуру земельних відносин, пристосувати її до сучасних умов ринкової економіки.