Намітимо основні риси нашого критерію в його об'єктивній частині. По-перше, він повинен представляти «ядерний» елемент релігійної культури - такий, котрий визначає спрямованість її розвитку й утворить її значеннєвий «епіцентр», на розкриття, посилення й зміцнення якого повинне бути в ідеалі спрямоване функціонування всіх елементів, що інтегруються довкола нього. Інакше кажучи, даний елемент повинен являти собою якийсь «стрижень» воцерковлення людини, без якого ця остання губить зміст, стаючи, за словами А.Дж. Тойнбі, історичним псевдоморфозом.
На наш погляд, такий елемент варто шукати в сфері цінностей. Про фундаментальну, визначальну роль у культурі написано багато, перерахування навіть основних робіт із цієї теми зайняло б кілька сторінок. «Узагальнені подання людей щодо цілей і норм свого поводження, що втілюють історичний досвід і концентровано виказуючи зміст культури», як визначає цінності Н.И. Лапін, задають основний паттерн культурних змістів, що дуже повільно змінюється згодом. Інші елементи культури так чи інакше несуть на собі відбиток її базисних цінностей, виражають і транслюють їх й у тім або іншому ступені співвідносяться з ними.
По-друге, цей елемент повинен мати високий потенціал домінування серед інших подібних йому елементів. Відповідно, якщо це цінність (група цінностей), те їй повинен бути властивий термінальний характер. Термінальні цінності, по визначенню К. Касьянової, «є первинні або - що ті ж саме - кінцеві крапки орієнтації всієї системи поводження людини». Це - «те, що може задати сенс існування людини», ті орієнтири, які «значимі як критерії при оцінці й виборі як цілей діяльності, так і припустимих способів їхнього досягнення».
По-третє, даний елемент повинен бути у своєму роді універсальний - він повинен виражати саму сутність релігії й релігійності, те «загальне» у ній, що поєднує інші її елементи, у тому числі ціннісні.
На наш погляд, всім цим вимогам відповідає орієнтація на цінність релігійної віри. Саме релігійна віра, зведена в ранг цінності, є тим універсальним індикатором, що дозволяє відрізнити релігійного (віруючого) людини від людини арелігійної (невіруючого). Євангельська фраза «Вірую, Господи, допоможи моєму невір'ю!», що стала крилатої, виражає цю ціннісну орієнтацію як не можна більш точно. Вона означає, що цінність релігійної віри має для людини термінальний характер: він не відчуває себе достиглим належного стану віри, але прагне до неї як дуже важливої, якщо не найважливішої мети свого життя. Така тяга до віри - це та константа релігійності й одночасно той мінімум воцерковлення, які характеризують людини як «уже приналежного» релігії (у всякому разі, це вірно для християнських традицій).
Саме присутня у свідомості людини й у тім або іншому ступені визначального його подання й учинки цінність релігійної віри і є реальний «перший крок у напрямку до Церкви», у якості якого прихильники другої методологічної позиції схильні розглядати відповідну самоназву. Причина такого зсуву, на наш погляд, полягає в тому, що в поданні цієї групи дослідників ідентифікація людиною себе як «віруючого» й одночасно приналежного до певної конфесії (наприклад, православ'ю) неявно припускає наявність такої віри, але теоретично це не есплікується. На наш погляд, самоідентифікація як така ще не припускає «автоматичного» наявності віри й, отже, не може служити досить надійним «рубіконом» релігійності. Вона цілком може виявитися свого роду пустоцвітом на древі релігії, коли людина через релігію задовольняє свою потребу в інших ідентичностях - національної, політичної або груповий. У такому разі релігія (точніше, її «ім'я» й її символічний капітал) використається як засіб, а не як ціль, або, говорячи в термінах соціологічної теорії цінностей, як цінність інструментального, а не термінального характеру.
Що ж стосується показників релігійної й конфесіональної самоідентифікації, те їхня функція (у випадку позитивних відповідей на відповідні питання) полягає в конкретизації тієї релігійної культури, «зерно» якої, що проявляється у формі цінності релігійної віри, проростає в серці й голові віруючої людини. Обоє ці моменту пов'язані із самореференцією культури. Так, визнання себе «віруючої» свідчить у цьому випадку про свідомість релігійного вибору, а співвіднесення себе з певною конфесією вказує на конкретний релігійно-культурний «генотип», що, в остаточному підсумку, буде визначати специфіку сакрального відношення й шлях розвитку релігійної культури даного суб'єкта. Якщо людина, для якого релігійна віра є цінністю термінального характеру, у той же час суб'єктивно вважає себе віруючої й ідентифікує себе, наприклад, із православною традицією, то можна говорити про присутність у його свідомості мінімального репрезентанта православної релігійної культури. Такий репрезентант, найчастіше непомітний для «неозброєного ока», характеризується основними системними ознаками - цілісністю, самореференцією й потенціалом самоорганізації - і має шанси розвитися згодом у повноцінну церковну культуру.
Таким чином, соціологічним релевантним критерієм релігійності людини є релігійна культура, що вкоренилася в його свідомості й має істотний реальний або потенційний вплив на його напрям думок і спосіб життя. У своєму розвиненому виді ця культура проявляється у формі, що у традиційному християнстві позначається терміном «воцерковлення». У субмінімальному виді вона виражається в термінальному характері цінності релігійної віри, що сполучається з позитивною релігійною й конфесіональною самоідентифікацією. У випадку такого сполучення висока ймовірність того, що у свідомості людини (групи) зложилося системне ядро релігійної культури, що тяжіє до створення в ньому релігійної домінанти, здатної трансформувати вихідний світський культурний паттерн.
Література
1. Белл Д. Від священного до світського // Релігія й суспільство: Хрестоматія по соціології релігії / Сост. В.І. Гараджа, Е.Д. Руткевич. – К, 1996.
2. Сінеліна Ю.Ю. Про критерії визначення релігійності населення. –К., 2006.
3. Угринович Д.М. Введення в релігознавство. – К., 2003.
4. Філатов С.Б., Лункін Р.Н. Статистика релігійності: магія цифр і неоднозначна реальність. - К., 2005.