Підіймаючись вгору по щаблях ієрархії структур, створених процесами самоорганізації, відзначається зростання автономії частин по відношенню до цілого, а водночас ускладнення, збагачення поведінки цілого. По відношенню до людини така ситуація характеризується спеціальною філософською категорією – свободою.
Об’єктивною передумовою свободи є можливість вибору різних способів поведінки чи еволюції складної системи. Ці можливі шляхи подальшого розвитку закладені потенційно самою природою речей, хоча фактично реалізується лише один. В більш простих системах розгалуження трапляються відносно рідко, а вибір з множини потенційно можливих варіантів визначається випадковими зовнішніми впливами. В системах високої складності, які мають пам’ять, систему пріорітетів, мету, рішення про вибів визначається комбінацією як випадкових впливів, так і усвідомлених мотивацій, а самі розгалуження трапляються значно частіше, на межі – безперервно.
Свобода особи стає передумовою ефективного функціонування різноманітних людських спільнот, передусім етносів, а також держави. Необхідна для цього узгодженість дій окремих людей забезпечується вільним обміном інформацією, колективним виробленням надперсональних цінностей і самообмеженням поведінки людей внаслідок свідомого сприйняття законів соціального надорганізму. Маються на увазі не лише явно сформульовані правові норми, але й моральні максими, які засвоюються людиною в процесі суспільного виховання і стверджує цінність понять добра, справедливості, честі, обов’язку а також засуджують їх протилежності. Нині в нашому суспільстві є тенденція до абсолютизації принципу свободи особи.
Проблема співвідношення частини і цілого на рівні людських спільнот може бути розв’язана досить гармонійно, якщо уникати обох крайнощів: індивідуалізму, що веде до анархізму, та тоталітаризму. Останній є завжди наслідком гіпертрофії інтересів цілого, до того ж дуже погано усвідомлених. Він суперечить вже самій природі людини, незалежно від того, яка їдея закладається в його підгрунтя: релігійна, етнічна чи будь-яка інша.
Етнічна ідея має величезну внутрішню силу, і об’єднююча цінність її усвідомлюється значною частиною етносу, незважаючи на спроби дискредитації її як тоталітарною, так і ідеалістичною ідеологією. Так само піддавалися дискредитації інші важливі надперсональні ідеї, зокрема релігійна, яка протистоїть як тоталітарній, так і індивідуалістичній ідеології. У ставленні до цих двох фундаментальних ідей тоталітаризм та індуалізм фактично змикалися, бо і та, і інша ідеологія грунтується на потрактуванні людських спільнот як сукупності окремих індивідуумів. При цьому тоталітаризм розглядає їх як “гвинтики”, функціонування яких цілком підпорядковане нав’язаній суспільству єдиній утопічній ідеї, а індивідуалізм -–як ізольованих від світового процесу замкнених у собі одиниць.
Але суспільство, етнос не можуть бути зведені, як зазначає Л.Карсавін, ані до “множинності індивідів”, ані до них єдності. Він описує реальну ситуацію терміном багатоєдність, що означає: “конкретна соціальна група складається з багатьох індивідів, які відрізняються один від одного своїми особливими рисами, своїми особистостями. Воля такої групи виявляється у спільній діяльності індивідів, в узгодженні їх індивідуальних дій”. Спільна діяльність відбувається передусім в духовній сфері і породжує фундаментальні надперсональні цінності та ідеї, серед яких ідея етнічна є чи не найважливішою. Послаблення переконаності індивідів у цінності надперсональних ідей веде до послаблення етносу, дезорганізації його структур і до фатальних втрат не тільки для етносу в цілому. Але й для кожного його члена.
Можна подумати, що служіння національній ідеї, особливо у скрутних для нації умовах, є актом чистого альтруїзму, отже вимагає високої свідомості і шляхетності, на що не кожна людина здатна. Однак дані сучасної етології говорять про існування біологічних механізмів адекватної соціальної поведінки, кінцево генетичних передумов для розвитку цих механізмів в процесі формування особи. Отже, усвідомлення цінності для особи надперсональних ідей, які, на перший погляд, не відповідають егоїстичним інстинктам самозбереження, зовсім не суперечить природі, навпаки, за умов нормального розвитку особи ці здібності стають для її поведінки визначальними.
Отже, можна сказати, що:
¨ Процес етногенезу є процесом самоорганізації, він є проявом цієї фундаментальної властивості нашого світу, яку спостерігаємо в усіх фазах і на всіх рівнях. Етноси є, таким чином, природним продуктом загальносвітового процесу, їх існування не потребує виправдання.
¨ Процес етногенезу якнайтісніше пов’язаний з процесом самоорганізації ноосфери, який називаємо культурою. По суті, етногенез і культура являють собою різні аспекти єдиного процесу самоорганізації людства.
¨ Розмаїття етносів є найзагальнішим аспектом самоорганізації – зламом симетрії. Внаслідок чого неминуче виникає множинність створюваних самоорганізацією структур; розмаїття етнічних культур є іншим аспектом множинності етносів.
¨ Етнос формується чинниками як матеріальними, так і духовними (об’єктивними та суб’єктивними). Духовний аспект є вирішальним.
¨ Тенденція до панміксії веде до змішування генотипів, але це не тільки не призводить до етнічної однорідності антропосфери, а навпаки, за умов інтенсивної самоорганізації стає передумовою для створення нових етнічних структур на основі старих.
¨ Перехід етносу до вищої форми свого існування – нації пов’язаний із розвитком капіталістичної формації з притаманною власністю, особистою ініціативою і вільним ринком. Цей розвиток породжує ліберальну форму суспільної організації, отже несумісний з жодною формою тоталітарних режимів.
¨ Будь-яка система елементів є цілісність, тобто має якості, які відсутні в умоглядній моделі, коли ці елементи між собою не взаємодіють. Наявність таких колективних якостей виявляється у виникненні більш складної і ефективної поведінки цілісності, у збагаченні її реакції на зміну навколишніх умов і збільшенні шансів на виживання.
¨ Формування цілісності неминуче пов’язане з певним обмеженням поведінки елементів системи, однак законом самоорганізації є підвищення автономії елементів при переході до вищих щаблів в ієрархії самоорганізованих систем.
¨ В антропосфері проблема узгодження поведінки особи з інтересами спільноти (суспільства, етносу) набирає форми проблеми співвідношення прав людини і прав нації. Це співвідношення формулюється і розв’язується не в категоріях вищості чи нижчості, а в категоріях необхідності і достатності. Забезпечення права нації на самовизначення і на розбудову власної держави є необхідною передумовою забезпечення прав людини (хоч і недостатньою).
1. А. Свідзинський. Це складне національне питання. К.: Вид-во ім.О.Теліги, 1994.
2. А. Свідзинський. Культура як феномен самоорганізації. К.: Сучасність, ч.4, 1992.
3. Л. Гумилев. География этноса в исторический период. Л., 1990.
4. Л. Гумилев. Этногенез и биосфера Земли. К., 1990.
5. О. Тоффлер. Новая технократическая волна на Западе. М., 1986.