Інституціональна єдність світової цивілізації закріплена спочатку в створенні Ліги Націй, а потім Організації Об'єднаних Націй як всесвітнього форуму з розгалуженою мережею організацій і установ економічного, політичного, гуманітарного спрямування. І навпаки, відмінною рисою традиційної цивілізації (залишки якої спостерігаються і у наш час) є відсутність у переважної більшості населення усвідомлення приналежності до цивілізації (цивілізаційна відрубність), коли вона лише фрагментарно взаємодіє з іншими елементами системи (норми, звичаї, релігія).
Значного поширення набула класифікація всесвітніх цивілізацій за домінуючими економічними ознаками, такими як вид виробництва, характер праці, провідний тип власності.
Аграрна цивілізація за своєю часовою тривалістю охоплює найбільший період, початок якого поклала неолітична (аграрна) революція (ІV-ІІІ тис. до н.е.), що ознаменувала перехід від привласнюючого до виробляючого (відтворюючого) господарства. У цей час аграрна економіка становила ядро цивілізації. Останні півтисячоліття промислова структура стала визначати закономірності та тенденції всесвітньо-історичного процесу. Індустріальна цивілізація продемонструвала небачені темпи економічного зростання та залучення до виробництва величезної маси ресурсів. Так, за період з 1715 по 1971 рр. обсяг світового промислового виробництва зріс у 1730 разів, а більше половини даного приросту здійснювалося з 1948 р. Проте подальше нарощування виробництва такими темпами має природні та економічні обмеження. За експертними оцінками при збереженні нинішніх темпів приросту додаткової темпової енергії межі буде досягнуто у 2075 р., а запасів палива залишилося на 130-150 рр. (рабуючи з 2000 р.). Підраховано, що нині на земній кулі споживається у тисячу разів більше їжі і сировини порівняно з ресурсами незайманої природи планети, тобто продуктивність біосфери збільшилась на три математичних порядки.
Таким чином, індустріальна модель розвитку - в стадії глибокої всеосяжної кризи, що проявляється, по-перше, в безмежній, безсистемній і безконтрольній утилізації речовини природи, максимізації економічного зростання, а не його оптимізації, по-друге, у підпорядкуванні живої праці „машинній”, тобто у повній залежності людини від мережі машин, у домінуванні технократичних підходів у соціально-економічному розвитку; по-третє, накладанні, взаємопереплетенні цивілізаційних суперечностей різного рівня, в умовах яких державні, регіональні суперечності не в змозі подолати вплив глобальних проблем без радикальної перебудови глобальної системи політичних і економічних відносин. Внаслідок цього нині дедалі виразніше проявляються обриси постіндустріальної, ноосферо-космічної цивілізації. її головними ознаками є передусім широка інтелектуалізація виробництва, пріоритетний розвиток науки, складної розумової праці. Якісні особливості економіки періоду зародження і становлення постіндустріальної цивілізації полягають, з одного боку, у вирішальній ролі людського розуму в формуванні та відтворенні засадних умов життя суспільства, з другого - в поступовому освоєнні космічного простору та простору Світового океану. Розкріпачення інтелектуального потенціалу суспільства, прийдешня психологічна революція визначатимуть інтенсивні шляхи становлення та зміцнення нової цивілізації.
Однією з визначальних особливостей постіндустріальної цивілізації – поступовий перехід від енергетичних до інформаційних джерел життєдіяльності людини. Інформаційно-технологічний спосіб виробництва супроводжується широкою його інформатизацією, переважанням високих технологій і науково-технічних розробок у системі виробничих чинників. Електронізація виробництва й побуту, їх широка комп'ютеризація, роботизація, з одного боку, вивільняють людину безпосередньо з виробничого процесу, ставлять її поруч з ним. З другого, на цій основі підвищуються вимоги до освітньо-кваліфікаційного рівня зайнятих, зростає інтелектомісткість виробництва, праці й продукту. Йдеться про формування досить гнучких і динамічних економічних систем, що визначають ходу соціального часу у XX ст. і вирішують основне завдання виробництва та обігу – ефективне використання ресурсів, гармонізацію відносин „людина-природа” та „людина-людина” на всіх рівнях мікро- і макроекономічного розвитку.
Системотвірними чинниками локальних цивілізацій є насамперед релігійні (ідеологічні), економічні, культурні та національні. Важливе значення мають також географічне та навколишнє природне середовище, структура державно-політичних інституцій. Часто-густо за основу локальних цивілізацій береться культурна спадщина.
Американський політолог С. Хантінгтон розрізняє такі локальні цивілізації: західна, конфуціанська, японська, ісламська, індуїстська, правослвно-християнська, латиноамериканська, і, можливо, африканська. Найбільш важливі відмінності між ними лежать в сфері релігії (за С.Хантінгтоном). Хантінгтон вважає, що зіткнення цивілізацій стане домінуючим фактором світової політики. Лінії розлому між цивілізаціями – це і є лінії майбутніх фронтів. У ХVП-ХVПІ ст. в західному ареалі планети конфлікти розгорталися головним чином між государями, королями, імператорами, абсолютними і конституційними монархами, які прагнули приєднати нові землі до своїх володінь. Починаючи з Великої Французької революції (1733 р.), основні лінії конфліктів стали пролягати не стільки між правителями, скільки між націями. Дана модель зберігалася і протягом XIX ст., кінець їй поклала Перша світова війна. В результаті Російської жовтневої революції 1917 року конфлікт націй поступився конфлікту ідеологій. Сторонами цього конфлікту спочатку були комунізм, нацизм і ліберальна демократія, а потім – ліберальна демократія і комунізм. Поразка комунізму, на думку, Хантінгтона, стала кінцем конфлікту ідеологій. Істотні відмінності між цивілізаціями, взаємодія між представниками різних цивілізацій супроводжується поглибленням суперечностей, посиленням фундаменталістських рухів. Зіткнення Заходу з незахідними країнами вестимуть до конфлікту цивілізацій як на мікрорівні (етнічні групи, що проживають упродовж ліній розлому, ведуть боротьбу за землі і владу), так і на макрорівні (країни, що відносяться до різних цивілізацій, суперничають за вплив у військовій і економічній сферах, прагнуть нав'язати іншим народам власні політичні і релігійні цінності).
Із завершенням „холодної війни” і зникненням протистояння між „Сходом” і „Заходом” з'явились есхатологічні концепції, що віщують кінець історії (Ф.Фукуяма). Ряд дослідників наголошують на способах вестернізації цивілізації (Ю.Пахомов, С.Кримський, Ю.Павленко), що викликає гостре протистояння, особливо з боку ісламської цивілізації. В деяких теоріях фігурують буддійська, південноазійська, далекосхідна та євразійська цивілізації, в яких розглядаються інші культурні, політико-економічні та етносоціальні ареали міжнародних цінностей. Широке уявлення про роль і значення локальних цивілізацій дають показники, що характеризують питому вагу окремих з них у народонаселенні світу та валовому світовому продукті.
Стан і перспективи сучасних цивілізацій
Види цивілізацій Питома вага у населенні світу (%) Частка у світовому валовому
продукті(%)
1995 2010 2025 1995 2010 2025
Західна
(США, Європа) 13 11 10 47 46 43
Конфуціанська (Китай) 25 24 23 11 14 17
Ісламська 14 18 21 11 12 15
Індуїстська (Індія) 15 16 17 2 1,5 3
Латиноамериканська 9 10 9 8 8 9
Православно-слов'янська
(Україна, Росія) 8 7 6 4 4 5
Японська 2 1,5 1 8 8 8
Африканська 9 11 14 1 1 1
Заслуговують на увагу визначення цивілізацій, логіка функціонування і розвиток яких визначаються не лише сучасними структурами онтологічно, а й культурними інваріантами та історичною пам'яттю, що дістались у спадок від попередніх періодів (генетична основа). Тому кожна цивілізація має два плани діяльності, дві іпостасі. З одного боку, це актуальна цивілізація – існуючі суспільства та сукупності з домінуючим центром; з другого – меморіальна цивілізація, що символізує зв'язок з минулим чи з колишнім домінуючим центром (Київська Русь – православно-слов'янська цивілізація).
Ще один різновид світових цивілізацій розглядається у комплексі аналізу „типу розвитку”, що формується на основі таких чотирьох головних ознак, як:
– спільність засад ментальності;
– спільність і взаємозалежність історично-політичної долі та економічного розвитку;
– взаємопереплетення культур;
– наявність сфери спільних інтересів та спільних завдань з точки зору перспектив розвитку.
Вищеназвані ознаки є основою тлумачення природної, східної та західної цивілізацій.
До природних спільностей належить та частина людства, яка перебуває в межах природного річного циклу в єдності та гармонії з природою. Це аборигени Австралії, американські індіанці, багато африканських племен, малі народи Сибіру та півночі Європи. Природні цивілізації, що беруть свій початок в епоху привласнюючого господарства, передбачають невіддільність людини від природи, підпорядкування людської поведінки її законам, а отже, відзначаються практичною відсутністю розвитку, статичністю суспільства.