Отже, для Вебера предмет соціології є цілісна сукупність сенсів соціальних дій, значень соціальних стосунків і їх структур для суб'єктів дій. Ці значення виявляються за допомогою процедур типізації емпіричної реальності (її зіставлення з ідеальними типами) і іншими способами. Дослідження Вебером ролі протестантизму і його етики в розвитку капіталізму продемонструвало високу продуктивність такого підходу.
Одночасно в німецькій соціології сформувався і крайній варіант методологізма: метод соціології як заміна її предмету, або формальна соціологія Георга Зіммеля (1858-1918). Він ввів в науковий ужиток поняття взаємодії, ролі і конфлікту.
Зіммель був противникомпозитивізму взагалі і як основи соціології зокрема. Тому його стали вважати за основоположника т.з. формальної соціології, в якій центральнуроль грають логічні зв'язки і структури. Форми соціалізації, що залишаються незмінними з часом, були предметом його «чистої», формальної соціології.Різні форми соціалізації, як і обществов цілому, пронизані взаєминами людей[12,15].
Суспільствозсильно диференційованим розділомпраці пропонує індивідам все більше можливостейбути членами різних соціальних спілок, на тлі на фоні чого можливістьчлена суспільствамати індивідуальне життя також зростає.
Зіммель вважається за один із засновниківсоціологічноїтеорії конфлікту і розробки понятиявідчуження. Він включив в цю проблематику також такі поняття, як опозиція, конкуренція, ревнощі і заздрість.
На думку Зіммеля, ритм життя в сільській спільнотіє з'являється сповільненим, плотськісприйняттястійкими, взаємини людей глибшими і емоційнонаправленими. Життя ж в крупному місті передбачаєзовсім інший типлюдини. В основі такого типуособиє форсуруваннянервової системи, обумовлене сильнимиі постійно зовнішнімиподразниками. В умовах інтенсивного міського життя враження втрачаютьсвою стійкість, регулярність і передбаченість. За Зіммелем, вони замінюються мінливими подразниками. З цієї причини особастворює для свого захисту щит, за допомогою якого вона зберігається єдиною в дійсності постійно зміннихвражень. Розум домінує над емоціями. При цьому необхідно удаватися до маски зовнішньої байдужості, оскільки тому що людина не може реагуватина все без виключення.
Для Зіммеля сучасний спосіб життя - це нове етичне і естетичне розуміння світу. У своєму аналізі сучасного способу життя він розглядувавфеномен крупних міст, гроші і навіть моду, все це — як складові соціальних стосунків.
Отже, за предмет соціології Зіммеля вважав чисті форми становлення соціального, або усуспільнення (Vergesellschaftung), що утворюються при взаємодії індивідів в будь-якій сфері суспільства. Це цілком реальні форми: панування, підпорядкування, суперництво і ін. Але, за Зіммелем, вивчення специфічного змісту цих форм - справа приватних суспільних наук. Соціологію ж вони повинні цікавити як такі, в чистому вигляді. Більш того, соціологія повинна зосередитися на процесі абстрагування чистих форм. Але це, по суті, справа не соціологічної, а філософської методології. Такий неминучий результат спроб звести предмет соціології до методології.
Третій етап розвитку соціології предстає як зріла теоретико-методологическая класика (від першої світової війни до 70-х років XX ст). На цьому етапі досягає своєї зрілості взаємозв'язок предмету і методології соціології. Це відбувається як унаслідок початку зрілої фази найбільш ліберальних суспільств (США, Англія), так і завдяки інтенсивному розвитку самих соціологічних теорій, методик, техніки і процедур емпіричних досліджень. Ключовими суб'єктами цього етапу стали американські, західноєвропейські і російські соціологи.
Іззатвердженням радянської влади було насильницький перервано розвиток емпірично обгрунтованої соціології. Емпіричні дані тепер були зведені до офіційної статистики, а соціологічна теорія - до історичного матеріалізму. Лише з середини 50-х років XX ст.ст. радянським ученим було дозволено збирати емпіричні дані для підтвердження політики партії і уряду. Алевже в першій половині 60-х років з'являютьсядекілька професійновиконаних емпіричних досліджень, орієнтованих на розробку фундаментальних проблем соціального розвитку радянського суспільства. Їх результати отрималивіддзеркаленняв книгах: «Шлюбі сім'я в СРСР» (1964, А.Г.Харчев), «Робочий клас і технічний прогрес» (1965, гол.ред. Г.В.Осипов), «Людина і його робота» (1967, гол. ред. А.Г.Здравомислов, В.А.Ядов) і багатоінших. З'явилисянавчальні посібники за методологією і методами соціологічних досліджень. Зачавсязрілийтеоретико-методологічнийетап в розвитку російської та української соціології. Це було підтверджено активною участю її представників в VI (Франція, р. Евіан, 1966) і VII (Болгарія, м. Варна, 1970) конгресах Міжнародної соціологічної асоціації[24,117].
У цьому етапі можна виділити три форми.
Перша з них - фундаментально-теоретична спадкоємиця ранньої класики — виходить від реально існуючого об'єкту і теоретично вичленяє предмет під чітким контролем розвиненої методології. Сюди перш за все відноситься російсько-американський соціолог Пітірім Сорокін (1889-1968). На крутому переломі російської історії і свого особистого життя П.Сорокін створив двотомну «Систему соціології» (1920 р.). Потім, на початку американського періоду своєї творчості, Сорокін розробив теорію і методологію виміру соціальної мобільності. Цей його досвід став зразком зрілої єдності предмету і методології соціологічної науки.
За основу соціологічного аналізу Сорокін вважав соціальну поведінку, соціальну взаємодію. Взаємодію індивідів він визначає як родову модель соціальної групи і суспільствав цілому. Соціальні групи діляться ним на організовані і неорганізовані, причому особлива увага приділяється аналізу ієрархічної структури організованої соціальної групи. Усерединігруп існують страти(шари), що виділяються за економічними, політичними і професійними ознаками. Сорокін стверджував, що суспільствобез розшарування і нерівності – міф. Мінятися можуть форми і пропорції розшарування, алесуть його постійна. Стратифікація існує і в недемократичному суспільстві, і в товаристві “процвітаючої демократії”[22,35].
Разом і поряд з з стратифікацією Сорокін визнає наявність в суспільствіі соціальній мобільності два типи – вертикальний і горизонтальний. Соціальна мобільність означає перехід зоднієї соціальної позиції в іншу, своєрідний “ліфт” для переміщення як усерединісоціальної групи, так і між групами. Соціальна стратифікація і мобільність в суспільствізумовлені тим, що люди не рівні за своми фізичними силами, розумовими здібностями, схильностями, смаками і так далі, а крім того, самим фактом їх спільної діяльності. Спільна діяльність знеобхідністю вимагає організації, а організація немислима без керівників і підлеглих. Оскільки суспільствозавжди стратифіковане, то йому властива нерівність, алеця нерівність має бути розумною.
Суспільствоповинне прагнути до такого стану, при якому людина може розвивати свої здібності, і допомогти суспільствув цьому можуть наука і чуття мас, а не революції. У роботі “Соціологія революції” (1925) Сорокин називає революцію великою трагедією. Революція супроводитьсянасильством і жорстокістю, скороченням свободи, а не її приростом. Вона деформує соціальну структуру суспільства, погіршує економічний і культурний стан робочого класу. Єдиним способом поліпшенняі реконструкції соціального життя можуть бути тількиреформи, що проводяться правовими і конституційними засобами. Кожній реформі повинне передувати наукове дослідження конкретних соціальних умов, і кожна реформа повинна заздалегідь “тестуватися” в малому соціальному масштабі[23,46].
Таким чином, за Сорокіним, предметом соціології є суспільство як реальна сукупність взаємодіючих людей, в якій положення (статус) соціального суб'єкта залежить від його дій в інститутах соціальної мобільності.
Класик американської соціології XX ст Талкотт Парсонс (1902-1979) довго розробляв свою «теорію соціальної дії», на яку зробили вплив ідеї Вебера, Зіммеля і Дюркгейма, і прагнув застосовувати її в різних галузях науки. Його теорія описує основи індивідуальної і соціальної дій, які Парсонс об'єднує в теоретично єдину систематичну рамку взаємодії. Він розробив модель соціальної системи, в якій суб'єкт дії поводиться координування відповідно до своїх індивідуальних потреб і очікувань, враховуючи при цьому потреби і очікування суб'єктів, що взаємодіють з ним.
Соціальна дія містить в собі: 1) суб'єкт дії (агент), 2) метадії, 3) ситуацію дії, до якої відносяться умовиі контрольовані суб'єктом засоби, 4) нормативнаорієнтація суб'єкта, тобто вибір між тими засобами, які придатні по відношеннюдо метив кожній даній ситуації. Згідно Парсонса, всі ці чотири структурні елементи необхідні для того, щобвзагалі раціонально описувати дію як такову[20,19].
За основною концепцією Парсонса, людськадія завжди утворює системи. Парсонс вважає, що соціальні науки можуть бути науковими лише в тій мірі, в якій вони враховують аналіз систем. Дія завжди взаємозв'язана зіншими діями і складає разом з ними ширшу сукупність дій. Наприклад, роль батькав сім’їє тількиодин елементом тієї сукупності дій, яка утворює сім'ю. Сім'я, у свою чергу в свою чергу, є з'являється часткоюв широкій рамці спорідненості і так далі. Кожна дія можна ряк комплекс одиниць дій, а також як елемент цілий.
У своїх теоретико-методологических дослідженнях Парсонс вважав, що предмет соціології складають системи соціальної дії, що специфічні для кожного суспільства і виявляються за допомогою структурно-функционального підходу. У цьому визначенні, що не належить самому Парсонсу, а отриманому з його характеристики власних досліджень, предмет соціології замикається на методологію структурно-функционального аналізу. А сама ця методологія спирається на початкове положення про таке співвідношення теорії і емпіричних фактів, в якому дійсна теорія відповідає фактам, а факт є твердження, що емпірично перевіряється, про явища в термінах концептуальної схеми. Концептуальна ж схема будувалася Парсонсом як максимально універсальна.