Прийомна сім’я як об’єкт соціальної роботи (стр. 8 из 19)

Таким чином, з приводу більшості хвороб, пов’язаних з генетикою, прийомні діти «не гірші» за інших. При необхідності за порадою чи конкретною допомогою прийомні батьки можуть звернутись до лікаря – генетика.

Як відомо, окрім спадковості на становлення особистості впливає соціальне середовище. Тому важливе значення для розвитку дитини мають умови її проживання та виховання її до того часу, як вона потрапила в прийомну сім’ю. Як правило, до влаштування в прийомну сім’ю діти перебувають в дитячих закладах інтернатного типу чи притулках.

Дітей, що виховуються в дитячих закладах інтернатного типу, можна розділити на дві групи: ті, які деякий період проживали у сім’ї, і ті, які ніколи не жили у сім’ї. Психологи стверджують, що інтернатні діти відрізняються за своєю поведінкою уже залежно від того, проживали вони в родині чи ні. Досвід проживання в сім’ї можуть мати ті вихованці дитячих закладів, які з різних причин втратили батьків.

Діти з соціально благополучних сімей зазвичай втрачають батьків в силу якихось трагічних обставин (батьки померли, перебувають у місцях позбавлення волі тощо). Такі діти мали досвід сімейної взаємодії, в них сформовані необхідні соціальні навички. Але вони пережили сильний стрес у результаті втрати батьків, що призводить до підвищеного почуття тривоги, неповноцінності, іноді – до психічних та емоційних відхилень. Тому їм так необхідна емоційна підтримка з боку дорослої людини, яка допомогла б повернути почуття захищеності. Такі діти не створюють особливих проблем для прийомних батьків.

Діти в неблагополучних сім’ях проживали в умовах, що загрожували їх нормальному розвитку та здоров’ю. Батьки зловживали алкоголем, наркотиками, займалися жебратством і т. п., не займалися вихованням власної дитини, за що були позбавлені батьківських прав. У таких дітей не рідко спостерігається психічна тривожність, нерозвиненість емоційно – вольових характеристик, педагогічна занедбаність, гострі хронічні захворювання. Незважаючи на ці проблеми, діти з неблагополучних сімей мають уявлення про сімейні стосунки, досвід спілкування з навколишнім світом. Це робить процес їхнього входження в прийомну сім’ю значно легшим, ніж в дітей, у яких такого досвіду немає.

Особливо в складній ситуації опиняються діти, які ніколи не знали досвіду сімейної взаємодії. Хоч співробітники різного типу дитячих будинків та притулків турбуються про своїх вихованців, все ж ці заклади мають ієрархію, відміну від сімейної. Навіть коли умови утримання оптимальні: на кожного дорослого припадає декілька малюків, забезпечується чистота та правильний догляд, - як правило, виходить схема, коли не один конкретний вихователь піклується про конкретну дитину, а співробітники закладу, змінюючи один одного, турбуються про всіх відразу.

Вихователі можуть любити дітей, доглядати за кожним індивідуально, але незважаючи на це, малюки не вчаться залежати від конкретної людини, яка б задовольняла всі їх потреби.

Усі проблеми, що виникають у дітей, які виховувались в інтернатних закладах, можна умовно розподілити на три групи:

Сенсорні порушення;

Труднощі з форсуванням прихильності;

Проблеми, пов’язані з неправильним харчуванням;

Для багатьох малюків, що не отримали нормального виховання та догляду, характерна «сенсорна захищеність». Новоспечені прийомні батьки часто бувають шоковані, коли їх любов зустрічає опір з сторони дитини. Це пов’язано з тим, що навіть дуже маленькі діти, привезені з інтернатних закладів, можуть займати захисну позицію і уникати сенсорних і тактильних контактів з людьми, оскільки їх довербальний і сенсорно – моторний досвід не дозволяє їм з готовністю їм прийняти материнський догляд і ласку. Прийомним батькам потрібно бути надзвичайно чуйними і належним чином підготуватися до цього потенційно можливого явища ще до того, як вони всиновлять дитину. Для батьків, що опинились в такій ситуації, буде корисною організація різноманітної розвиваючої ігрової діяльності, в якій беруть участь і малюк, і батьки. Фахівці пропонують батькам частіше гратися з дитиною в ладунки чи в хованки, співати йому пісні і розповідати дитячі віршики; гойдати і легенько підкидати його; обнімати і цілувати його, оточувати тривогою і ласкою – тобто робити те , чого малюк ніколи не отримував в дитячому будинку. Результати досліджень свідчать, що діти, які перебували в інтернатних закладах, мали більш невпевнену прихильність до батьків, ніж діти, що були усиновлені немовлятами. Вчені припускають, що це результат взаємодії таких факторів:

Прихильність між батьками та дітьми почала формуватися пізніше, ніж це відбувається зазвичай.

Малюки, що жили в дитячих будинках та притулках, не були навчені поведінці яка б сприяла виникненню прихильності, наприклад, вони не вміли посміхатися, не знали навіть, що коли боляче, потрібно плакати – сильна занедбаність гальмувала природні реакції.

Деякі сім’ї беруть на виховання дітей старшого віку, оскільки здається, що вони зможуть більш точно оцінити її фізичні, розумові й особистісні риси та особливості. Усиновлення старшої дитини, що перебувала в інтернаті, ще більш ризиковане, ніж усиновлення малюка менше двох років. Адже, чим старша дитина, тим більше часу вона була позбавлена нормальних стосунків «дитина - батьки». У таких дітей часто передчасно розвивається почуття незалежності та автономності, оскільки вони надані самі собі: самостійно влаштовують своє життя в світі дитячого закладу, самостійно вчаться розмовляти; самостійно намагаються будувати взаємостосунки. Більшу частину цього досвіду дитина набуває без належної уваги, іноді перебуваючи в умовах ізоляції в ліжечку або манежі. Варто відмітити особливо, що всі діти старшого віку, що виховувались в інтернатних закладах, в тій чи іншій мірі мають проблеми з прихильністю, посттравматичний стрес і депресію покинутого. [8]

Є багато дітей, які прекрасно реагують на обстановку нової прийомної сім’ї, але це часто говорить про те, що вони мали деякий досвід прихильності й відносин з батьками. Проте, прогрес у розвитку дитини, що потрапила в сім’ю після тяжких і тривалих марнувань, буде спостерігатися так довго, наскільки у батьків вистачить сил займатися дитиною і забезпечувати психологічне й розвиваюче втручання. Такі діти можуть потребувати консультації кваліфікованих спеціалістів, особливих технік виховання. Допомогти дитині у подоланні розладів сенсорного сприйняття, проблем з прихильністю, відставання в розвитку можуть психіатр, дитячий психолог, логопед і дефектолог. Значно покращився стан дітей у тих сім’ях, які зверталися за допомогою спеціалістів відразу після усиновлення. Також покращення відмічені у тих дітей, які провели менше часу в закладах інтернатного типу. А також тих, кого всиновили в віці до трьох років.

Звичайно, не всі проблеми відпадуть в той момент, коли дитина потрапить прийомну сім’ю, де в неї будуть люблячі батьки. Виховання прийомної дитини потребує тривалого часу і терпіння. Але вчені схильні робити оптимістичні прогнози.

Висновок до розділу I

Потреба змін існуючої опіки та піклування над дітьми в Україні є визнаною широким колом фахівців та державою. Свідченням того є створення та розвиток прийомної сім’ї та ДБСТ, подальше вдосконалення діяльності мережі центрів соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді.

Запровадження в Україні інституту влаштування дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківських прав у прийомні сім’ї зумовило потребу розробки відповідних технологій соціальної роботи. На сьогодні, функціонування цього інституту закріплено законодавчо, а практика влаштування цих дітей у формах ПС в країні щорічно поширюється.

Соціальна підтримка дітей-сиріт та дітей, які залишилися без батьківської опіки в сучасних умовах набуває особливої значущості. Її реалізація залежить не тільки від сім’ї, а й від діяльності суспільних інститутів, які сприяють соціалізації, беруть участь у вихованні та навчанні дітей. Важливою умовою успіху на шляху реформування системи опіки та піклування, охорони дитинства є державна соціальна підтримка стосовно сім’ї та дітей.

Розділ II. Соціальний супровід

2.1Соціально – педагогічна модель «ведення випадку»

В основному методики соціального супроводження прийомних сімей закладено модель «ведення випадку», що широко використовуються в практиці соціальної роботи різних країн.

Для розуміння сутності технології реалізації соціального супроводження сім’ї, яка виховує дитину, позбавлену батьківського піклування, пропонуємо розглянути концептуальні основи соціально – педагогічної моделі «ведення випадку». За даною технологією робота з клієнтом передбачає послідовне здійснення етапів: вивчення та оцінка ситуації, подальша розробка можливого вирішення проблеми, узгодження запропонованого плану з клієнтом, реалізація певних дій, спрямованих на покращення ситуації. Необхідною позицією завершення роботи є аналіз реалізації плану дії та визначення результативності вжитих заходів. [8]

Суть соціально – педагогічної моделі реалізації соціального супроводження полягає в тому, щоб організувати умови для:

Задоволення вимог клієнта, яким у даному випадку є прийомна родина, шляхом найефективнішого використання всіх можливостей.

Надання такої допомоги клієнтам, щоб вони могли існувати якомога більше, не потребуючи зовнішньої допомоги.