Підхід Е. Еріксона до питання ідентичності як основного моменту в розвиткові особистості та її становленні в суспільстві виводить на проблему загальнолюдського (розуміється як усвідомлення себе представником біологічного виду, людства, осмислення його глобальних проблем), групового (усвідомлення своєї належності до певних груп) та індивідуального (усвідомлення власної неповторності, намагання розвивати свої здібності) рівня ідентичності. Вчені по-різному ставляться до думки про те, розвиток якого рівня ідентичності є найважливішим для успішної соціалізації особистості. Відоме твердження, що актуалізація особистості, домінування певного рівня її ідентичності, успішне становлення індивіда в соціумі визначаються часом, який розуміється двояко: як суспільний (історичний розвиток даного суспільства та його специфіка) та індивідуальний (життєвий цикл особистості). Вивчення проблеми історичного розвитку суспільства та його впливу на соціалізацію особистості здійснюється по-різному залежно від підходів. Так, Л. Гумільов розробив теорію етногенезу, згідно з якою діє своєрідний "життєвий цикл" будь-якого етносу, що охоплює часовий відрізок у 1200-1500 років. Період бурхливого розвитку етносу породжує домінування цінностей, які акцентують значення особистого успіху, ризику та активності в різних сферах життєдіяльності льодини, що стимулює прогрес етносу. За таких умов найбільш вдало соціалізованими стають люди з яскраво вираженою індивідуальністю, з особистісним і загальнолюдським рівнем ідентичності.
Інший підхід до проблеми взаємодії індивіда та макросоціальних структур запропонував Б. Поршнєв. Він стверджує, що етнос у статичному стані намагається законсервувати стосунки, які склалися між його членами. Коли ж створюється нова етнічна цілісність, то висувається й нова форма поведінки: якщо раніше суспільний стан індивіда жорстко диктувався традицією й залежав від його віку, то тепер формулюється нова вимога до людини: бути такою, якою вона має бути. Отже, на перший план висуваються обов'язки індивіда перед групою. Водночас наступний етап розвитку етносу приводить до вимоги, згідно з якою людина має бути самою собою, що породжує суперництво між індивідами. Однак пасивна більшість, яка втомилася від зіткнення індивідів, формує новий імператив і задає нову норму поведінки: "Ми стомилися від великих", "Всі мають бути схожі на ідеал, що здобув перемогу". Подальший поступ етносу призводить до розвитку пріоритетності інтересів групи над особистістю. На завершення етнос помирає або, об'єднавшись з іншими етносами, породжує новий. Загалом, за концепцією Б. Поршнева, у стабільні ("тихі") фази розвитку етносу особистість нівелюється, підкоряється груповим інтересам і нормам, у неї розвивається групова ідентичність на шкоду її індивідуальності.
Різне розуміння першоджерел соціалізації, різні механізми залучення людини до соціально-політичного життя спричинюють виокремлення двох моделей соціалізації: підкорення та інтересу. За умов дії моделі підкорення (першоджерело соціалізації - суспільна необхідність) важливими є механізми добору, пропозиції, рекомендації, контролю. За допомогою наявних у суспільстві норм, цінностей на ту чи іншу соціальну роль добираються люди, які володіють певними здібностями, вміннями, індивідуальними якостями, рівнем готовності. Дана модель характерна для суспільств, або спільнот з досить високим ступенем регламентації. Модель інтересу (першоджерело соціалізації - інтереси конкретної особи) активізує значення в суспільстві механізмів: вибору особою соціальної ролі (на основі наявності в неї потреб, інтересів, цінностей); рефлексії (аналізу соціальних вимог); активності (прояв творчості, самостійне оволодіння необхідними якостями); самоконтролю (добросовісність у виконанні зобов'язань). Названа модель проявляється в суспільствах, де діють ідеали лібералізму, демократизму. Ті економічні, політичні, соціально-психологічні та інші перетворення, які відбуваються на сьогодні в Україні, неможливі без зміни моделі соціалізації. Соціологи, політологи, соціальні психологи вирізняють труднощі на етапі переходу від моделі підкорення до моделі інтересу, які пов'язані: з небажанням певних суспільних прошарків відмовитися від наявних широких можливостей розпоряджень та соціального контролю; неготовністю більшості людей до виявлення самостійності, творчості, активності (ми й надалі в житті натрапляємо на тип особи-виконавця, а не творця); з недостатнім урахуванням соціокультурних та етнопсихологічних особливостей соціальних груп і людей, що проживають в Україні; зі складною соціально-психологічною ситуацією (вагомим залишається настрій розчарування, негативізму, тривоги, невпевненості, когнітивного дисонансу; тяжко відбувається процес адаптації у людей середнього й похилого віку, адже їхні претензії здебільшого залишаються орієнтованими на систему ролей і цінностей тих суспільних відносин, що відходять, зникають).
Усі описані вище підходи виводять на проблему стабільності й напруження в розвитку суспільства і впливу названих констант на соціалізацію особистості. Стабільність - нестабільність виступає як характеристика стану соціального життя всередині держави, а також у системі міжнародних відносин. Створення умов для нормального функціонування соціальних інституцій передбачає стабільний стан у суспільстві (спроможність до динамічності, адаптації до змін; здатність відтворювати й підтримувати у стані інтенсивності внутрішні зв'язки; автономність, високий рівень саморегуляції суспільства - здатність створювати необхідні умови для задоволення потреб індивідів і надання їм широких можливостей для самоутвердження й самореалізації тощо). Нестабільність суспільства, соціальна криза характеризуються порушенням "ідеологічної цінності" суспільства (Е. Еріксон), розхитуванням попередньої системи цінностей або її повною заміною на іншу, конфліктними ситуаціями, незадоволеністю значної частини населення, ознаками соціального, економічного, соціально-психологічного, політичного та інших напружень, зникненням відчуттів безпеки, захищеності, ажіотажним попитом, активізацією суспільно-політичних блоків і рухів, протистоянням інтересів, які трансформуються у відповідну позицію й поведінку, тощо. З погляду соціальної психології стабільність - нестабільність передусім стосується тих сфер життя людини, які пов'язані із спілкуванням і взаємодією людей, із механізмами та способами соціально-психологічного відображення явищ соціальної дійсності. Саме соціально-психологічне відображення індивідом і соціальною групою соціуму є відправною точкою соціально-психологічної стабільності - нестабільності. Соціально-психологічна стабільність - одна із сторін соціальної стабільності, вона визначається як такий стан відображення соціально-психологічних явищ, взаємозв'язку спільності й особистості, за якого жоден із них не може суттєво змінити соціальну систему у своїх інтересах. Отже, передбачається стан відносної рівноваги, збалансованості дій соціальних груп та індивідів як суб'єктів соціальних і міжособистісних стосунків, який характеризується відчуттям безпеки, спокою, комфортним становищем, впевненістю, сукупністю відносин, за допомогою яких забезпечуються оптимальні умови нормального спілкування та взаємодії. Якщо соціальні групи та окремі індивіди відносно безболісно пристосовуються до змін у внутрішньому і зовнішньому соціальному середовищі, то стабільність можна вважати динамічною. Стабільність замкнутої системи (стосовно, наприклад, держави - авторитарно-тоталітарний режим, стосовно міжособистісних стосунків у малій групі - авторитарний стиль відносин) зорієнтована на формування "соціально однорідних гвинтиків". Така стабільність, зокрема у групі, досягається за рахунок суб'єкт-об'єктних стосунків, повчання, залякування тощо і призводить як у суспільстві, так і в окремій соціальній групі до стану застою, стагнації. Водночас дуже високий рівень соціально-психологічної стабільності будь-якої соціальної спільноти може зменшити її життєздатність; вона не завжди здатна швидко адаптуватися до змін у соціальному середовищі.
Соціально-психологічна стабільність (так само як і соціальна, політична, економічна та ІНШІ види стабільності) взаємопов'язана із суспільним прогресом, тобто таким напрямом розвитку суспільства, Що характеризується прогресивними змінами окремих соціальних спільнот та індивідів, переходом від менш досконалого становища до більш досконалого тощо. Джерелом цього прогресу виступають людські потреби та інтереси, їх задоволення. Відсутність можливості для задоволення наявних потреб та розвитку нових інтересів і цінностей призводить до регресу, занепаду, стагнації. Історія дає приклади соціального регресу, занепаду культур та цивілізацій, що свідчить на користь зигзагоподібного суспільного поступу. Водночас відбуваються не лише кількісні, але й якісні зміни в цьому процесі. Соціологи зазначають, що в наш час змінюється й саме поняття соціального прогресу. Його основним критерієм стає одночасне приведення суспільного устрою у відповідність з вимогами розвитку техніки та звичайною природою людини. У зв'язку з цим важливою ознакою нової цивілізації стають якісні зміни ролі людини в усіх сферах суспільного життя, що не може не позначитися на соціалізації особистості.
Вивчення впливу певного етапу життєвого циклу особистості на успішність ЇЇ соціалізації із урахуванням факту стабільності - нестабільності розвитку суспільства дало змогу психологам висловити припущення про те, що с підстава будувати не одну, а дві моделі соціалізації особистості й тільки потім переходити до їх узагальнення в єдиній моделі. Перша з них розрахована на відносно стабільне соціальне середовище, а друга модель передбачає становлення особистості у швидкозмінному соціумі. Водночас життєвий шлях особи, як зазначалося вище, також складається з періодів творчості, активності й перехідних, критичних періодів. Отже, можна вести мову про такі особливості соціалізації особистості: