3. Громадська думка не завжди корелює із реальним станом речей. Якщо, наприклад, послуговуватися виключно уявленнями населення, то складеться враження, що АРК в аспекті наявності міжконфесійної напруги та державно церковних непорозумінь - найбільш стабільний регіон. Але це зовсім не відповідає дійсності. Також потрібно зауважити, що масова свідомість недооцінює дестабілізуючого впливу міжконфесійних суперечностей.
4. Окремі пункти соцопитувань підтверджують висновки, зроблені фахівцями з питань суспільно-релігійних та державно церковних відносин. Зокрема, це стосується визнання: 1) високого рівня толерантності і терпимості українців; 2) не безпроблемності міжконфесійних взаємин в Україні; 3) поступового зменшення кількості конфліктів на конфесійній карті нашої держави; 4) превалювання політичної складової та почасти особистих амбіцій ієрархів у якості джерела міжрелігійних та міжцерковних непорозумінь.
5. Соцдослідження розкрили доволі значиму проблему українського суспільства - недостатню поінформованість громадськості стосовно перипетій релігійно-церковного життя. В силу відсутності належної уваги з боку ЗМІ до царини міжконфесійних відносин відчутно послаблюється зацікавленість громадян відповідною сферою суспільних взаємин, нівелюється їхня можливість реально впливати на гармонізацію стосунків між церквами і деномінаціями.
6. З метою підвищення якості науково-інформаційної презентації міжконфесійних та міжцерковних відносин необхідно провести ряд комплексних тематичних досліджень, покликаних з'ясувати основоположні інтенції, уподобання широких кіл громадськості, розуміння ними ключових проблем, тенденцій, процесів тощо у сфері міжконфесійної взаємодії.
Відділ гуманітарної політики
(В. Токман)
ДОДАТОК 3
МОЖЛИВОСТІ ОБ'ЄДНАННЯ ПРАВОСЛАВНИХ ЦЕРКОВ
(НА БАЗІ СОЦОПИТУВАНЬ)
Анотація
В аналітичній записці розглядається відношення українських громадян до проблеми консолідації українського православ'я з чотирьох позицій: 1) чи має церква бути національно орієнтованою; 2) чи потрібна Україні Помісна Православна Церква; 3) яка з нині діючих православних юрисдикцій і церков найвірогідніше може вважатися правонаступницею давньої Української церкви; 4) чи є серед предстоятелів православних церков, функціонуючих в Україні, особа, котра користується беззаперечним авторитетом у суспільстві. Автори аналітичної записки дійшли висновку, що попри позитивні зрушення у масовій свідомості впродовж останніх років українське суспільство ще остаточно не визначилося стосовно інструментарію подолання міжправославних колізій та утвердження УППЦ.
При роботі над матеріалом використовувалися опитування, Українського центру економічних і політичних досліджень імені Олександра Разумкова, Київського міжнародного інституту соціології, фонду "Демократичні ініціативи", фірма "Юкрейніан соціолоджі сервіс" тощо.
МОЖЛИВОСТІ ОБ'ЄДНАННЯ ПРАВОСЛАВНИХ ЦЕРКОВ
(НА БАЗІ СОЦОПИТУВАНЬ)
Питання щодо об'єднання православних церков впродовж доби незалежності України перейшло у розряд стратегічно важливих. Адже розкол національного православ'я на три юрисдикції - УПЦ МП, УПЦ КП та УАПЦ, - що відбувся ще на початку 90-х рр. минулого століття, не додає іміджу Української Держави на світовому рівні, продовжує залишатися серйозним чинником внутрішньосуспільної дестабілізації та перешкодою на шляху утвердження єдиної Української Помісної Православної Церкви. Конституювання останньої невід'ємний атрибут зміцнення політичного суверенітету та ідентичності Української нації. Невипадково окремі європейські спільноти, формування державності яких нерозривно проходило під визначальним впливом православної традиції, не одне століття боролися за помісний статус власних церков.
Українське вище державне керівництво деякою мірою враховувало необхідність врегулювання міжправославних колізій. Певні зусилля у напрямку об'єднання УПЦ МП, УПЦ КП, УАПЦ мали місце як за часів президентства Л. Кравчука, так і його наступника - Л. Кучми. Але саме за роки президентської каденції Віктора Ющенка намітилися істотні зрушення у "просуванні ідеї помісності" українського православ'я порівняно з попереднім періодом. Питання утвердження та визнання самостійної Української Православної Церкви стало пріоритетом гуманітарної політики чинного Глави Держави, який безпосередньо долучився до цього процесу, виступивши одночасно і посередником, і дипломатом у міжправославному діалозі як на внутрішній, так і міжнародній аренах. Саме В. Ющенко презентував ідею "утворення єдиної Помісної Православної Церкви" у якості одного "з найважливіших факторів самоозначення нашої нації, утвердження її ідентичності і єдності", символу "соборності нашої держави".
Проте ідея конституювання Помісної Церкви та подолання внутрішньоправославного розколу, аби бути успішно реалізованою, має віднаходити підтримку і сприяння не тільки серед патріотично налаштованої національної світської й духовної еліти, але й виглядати привабливою в очах переважної більшості українських громадян.
Тому метою аналітичної записки є аналіз громадської думки стосовно перебігу процесів у лоні вітчизняного православ'я.
В роботі над аналітичною запискою використовувалися наступні матеріали:
1. Загальнонаціональне опитування "Громадська думка про релігію і церкву в Україні", проведене соціологічною службою Українського центру економічних і політичних досліджень імені Олександра Разумкова з серпня 2000 р. по червень 2004 року.
2.Соціологічне опитування Українського центру економічних і політичних досліджень імені Олександра Разумкова "Релігійність українського суспільства: окремі тенденції 2000-2007 рр.".
3. Опитування центру "Українське демократичне коло", проведене з 30 січня по 5 лютого 2009 року.
4. Всеукраїнське опитування громадської думки, проведене протягом 11 15 липня 2008 р. Київським міжнародним інститутом соціології.
5.Опитування киян, проведені у першому півріччі 2008 р. фірмою "Юкрейніан соціолоджі сервіс" та фондом "Громадська думка - Україна", фондом "Демократичні ініціативи" та Київським міжнародним інститутом соціології.
6.Соціологічне опитування стосовно визначення рівня довіри до релігійних лідерів, проведене у грудні 2007 р. фірмою "Юкрейніан соціолоджі сервіс" та фондом "Демократичні ініціативи".
Жодне із перерахованих досліджень не дає прямої відповіді на питання щодо перспектив об'єднання православних юрисдикцій в Україні. Натомість дані соцопитувань містять низку позицій, що так чи інакше відтворюють сприйняття респондентами ситуації у православному середовищі країни, а тому є цікавими для нас з огляду на мету аналітичної записки. Цих позицій власне чотири - 1) чи має церква бути національно орієнтованою; 2) чи потрібна Україні Помісна Православна Церква; 3) яка з нині діючих православних юрисдикцій і церков найвірогідніше може вважатися правонаступницею давньої Української церкви; 4) чи є серед предстоятелів православних церков, функціонуючих в Україні, особа, яка користується беззаперечним авторитетом у суспільстві.
Позиція перша. Фахівці Українського центру економічних і політичних досліджень імені Олександра Разумкова спробували з'ясувати ставлення громадськості до ідеї національно орієнтованої церкви. Результати опитування показали, що за сім років суспільна думка зазнала певних змін. Якщо у 2000 р. "за" національно орієнтовану церкву у цілому в Україні висловилися 29,2 % респондентів, то у 2007р. - тільки 27,6 %. Одночасно зменшилася кількість тих, хто виступає "проти" такої церковної структури: з 52,9 % у 2000 р. до 46,2 % у 2007 році.
Привертає також увагу той факт, що на Заході країни (відомому високим рівнем релігійності населення, глибокою укоріненістю релігійних традицій у культурний ландшафт, активною участю конфесій у суспільно-громадському житті) за окреслений період відчутно поменшало прибічників національно орієнтованої церкви, тоді як у Східному регіоні відбулося, хоча й незначне, їх збільшення (див. табл. 1). Правда, цю ситуацію можна пояснити відсутністю в опитувальниках визначення "національно орієнтована церква". Респонденти у своїх відповідях на запропоноване запитання послуговувалися не чіткою дефініцією, а власним, скоріше за все, інтуїтивним і розмитим розумінням того, що являє із себе національно орієнтована церковна інституція. Відтак, не виключається варіативність подібних розумінь: від патріотичної налаштованості релігійної організації до її одержавленого статусу.
Позиція друга. Суспільні уподобання щодо створення Української Помісної Православної Церкви аналізувалися різними соціологічними службами.
Дані УЦЕПД імені Олександра Разумкова віддзеркалюють наступну динамічну картину: у 2000 р. ідею конституювання УППЦ підтримувало 39,9 % опитаних, у 2003 р. - 17,4 %, у 2007 р. - 20,7 %; противників УППЦ відповідно виявилося 42,8 % (2000 р.), 21,7 % (2003 р.), 22,6 % (2007 р.).
Найбільше прихильників помісності українського православ'я (і це природно) проживає в західних областях України. Далі у порядку зменшення їхньої чисельності йдуть центральний, східний та південний ареали. Показово, що за чотири роки у всіх регіонах України стався приріст тих, хто обстоює утвердження Української Помісної Православної Церкви. Разом з тим не може не бентежити високий відсоток опитаних, які не мають жодного уявлення про УППЦ. Особливо вражаючим він є на Півдні країни, де понад 50 % населення далеке від розуміння процесів творення Помісної Церкви
Що стосується чинників утвердження УППЦ, то, за індикаторами 2007 р., 23,3 % респондентів вважає, що воно має відбуватися лише зусиллями представників релігійних організацій; 11,2 % - зусиллями представників церков і громадськості; 10,3 % - зусиллями представників конфесій і державної влади; 2,6 % - лише зусиллями органів влади. Знову таки питомий відсоток опитаних виявився не в змозі запропонувати відповідь з означеної проблеми. Чисельність такого контингенту громадськості коливається в межах від 39,6 % на Заході до 54,7 % на Сході. Цікаво також й те, що, за винятком Західного регіону, зросла частка респондентів, які переконані у недостатності для конституювання УППЦ намірів суб'єктів церковного життя: до цього процесу мають долучитися обов'язково владні структури (див. табл. 3).