Також зазначено, що соціальна диференціація жіноцтва продовжує зберігатися, причому найгіршим є становище жінок у сільській місцевості, самітних, вдів, жінок, які знаходилися на утриманні родичів або сім’ї, але втратили її підтримку. Вихід зі стану соціально-економічної та культурної маргіналізації цих категорій набуває першочерговості для соціальної політики держави.
Реалізація будь-якої концепції подолання бідності спирається на підвищенні ефективності економічної поведінки жінок, забезпечення можливостей впливу на свій добробут. Але більшість жіночого населення не може активно здійснювати такий вплив, оскільки їх участь у суспільному виробництві вимірюється лише 12-15% жіночого міського населення, що є також свідченням фактичної залежності жінок від традиційної сімейної структури з пануванням чоловіків та переважанням домогосподарської жіночої праці. Слабка присутність жінок на ринку праці має наслідком відсутність у їх переважній частині власного доходу. А в перспективі це позначиться на відсутності або недостатності соціального забезпечення.
Доведено, що вкрай малою є кількість професій, в яких задіяні жінки. Переважно вони працюють у сфері освіти, охорони здоров’я, сільського господарства. Не заохочується професійна кар’єра жінок, вони не залучені до високооплачуваних галузей та посад. Внаслідок такої політики сформувалися галузі з переважанням жіночої праці, яка оплачується значно нижче, ніж чоловіча. Так, в сільському господарстві жінкам за аналогічну роботу можуть сплачувати лише половину від заробітної плати чоловіків, а на відміну від останніх, в державних організаціях жінки не мають жодних надбавок чи заохочень. Недостатня присутність у престижних професіях та у високостатусних групах свідчить про соціальну нерівність та соціальну незахищеність жіноцтва. Такий стан, у свою чергу, гальмує суспільний розвиток.
У цьому же розділі визначена роль освіти як індикатора розвитку особистості та її самосвідомості і стверджується, що відмінність у сфері освіти між статями за останнє десятиріччя значно зменшилася, що можна розглядати як позитив соціальної політики держави. Хоча, насправді, можливості чоловіків і жінок залишаються ще досить різними. Відмічена недостатня увага до рівних можливостей для представників обох статей при отриманні повноцінних медичних послуг, що позначається негативно на репродуктивному здоров’ї жінок.
Вивчення інституціональної складової соціальної політики по відношенню до жінок Ірану, показало відсутність гендерної складової у стратегії розвитку існуючої інституційної системи. В інституціональній складовій соціальної політики стосовно жінок Ірану виявлені національні механізми – комісії по роботі з жінками, тобто Іран не відстає від таких європейських країн як Бельгія, Франція, Португалія на вищому державному рівні – президентському та парламентському, де створені подібні комісії. Разом з тим констатується, що у виконавчій владі Ірану – в усіх міністерствах також існують структури, що відповідають за роботу з жінками, однак на всіх означених рівнях відсутні служби з питань рівних можливостей статей, як це має місце у згаданих європейських країнах.
У третьому розділі – “Державна сімейна політика як провідний напрям розвитку соціальної політики по відношенню до жінок Ірану” констатовано, що в іранському суспільстві панують усталені уявлення щодо соціальної значущості інституту сім’ї та ролі в ньому жінок. Проте і цей інститут не залишається незмінним, бо відбувається перехід від розширеної до нуклеарної сім’ї, зменшення кількості дітей тощо. Вона й надалі залишається дієвим інститутом спадкоємності і трансляції соціальних норм, цінностей, традицій. Під впливом глобалізаційних процесів вони також певною мірою трансформуються, однак вкрай повільно, оскільки дає про себе знати існуюча в суспільстві релігійна система табу на ті чи інші моделі поведінки жінок.
Відмічено, що сім’я в Ірані функціонує як соціальний інститут відповідно до специфічних східних соціокультурних умов і його інституціональні норми й цінності визначають діяльність й поведінку членів суспільства у сфері шлюбно-сімейних стосунків, зберігаючи в ньому гендерну нерівність.
В цілому статусно-рольові позиції жінок в сім’ї характеризуються амбівалентністю та зазначають вплив різних процесів. З одного боку, притаманні іранському суспільству значущість шлюбу, достатньо велика тривалість подружнього життя (більше 30 років) є соціально-психологічними факторами, які визначають соціальне самопочуття жінок. А з іншого, зберігається гендерний дисбаланс у розподілі домашніх обов’язків, що є наслідком укорінених стереотипів щодо ролі жінки як домогосподарки та чоловіка як голови сім’ї. Це означає, що законодавство про рівні права чоловіків та жінок в цій сфері суспільних відносин практично не діє, хоча останнім часом у міському середовищі спостерігаються деякі зміни в системі сімейної влади в напрямку відходу від однозначно чоловічоцентристської моделі. А це відкриває можливості рівної участі шлюбних партнерів у прийнятті сімейних рішень.
Розглянуто основні тенденції розвитку державної сімейної політики та констатується вдосконалення її законодавчих засад і разом з тим їх непослідовний характер через суперечливість положень світських та релігійних законів. В соціально-економічній сфері спостерігається тенденція посилення підтримки сім’ї, що проявлялося у наданні допомоги сім’ям сільських районів та малозабезпеченим міським сім’ям. Ця допомога включає субсидії на харчування та охорону здоров’я.
У галузі народжуваності державна політика спочатку була спрямована на її обмеження. Однією з засад прийняття двох п’ятирічних програм(планів) соціального розвитку в останнє десятиліття минулого століття був висновок про те, що збалансоване економічне зростання не може відбуватися в умовах неконтрольованого збільшення чисельності населення. Тому державна політика була спрямована на її обмеження, зокрема, були запропоновані безкоштовні консультації з проблем народжуваності, дозволені контрацептиви тощо. Однак в останні роки при зниженні рівня народжуваності відпала потреба в її державному регулюванні.
ВИСНОВКИ
У висновках, відповідно до поставленої мети та завдань роботи сформульовано основні результати дисертаційної роботи та окреслено напрямки подальших досліджень проблем соціальної політики стосовно жіноцтва.
1. У зв’язку з недостатнім висвітленням в системі соціологічного знання теоретичних засад щодо розгляду соціальної політики по відношенню до жінок, обґрунтована необхідність такого підходу, який враховував би сучасний стан статусно-рольових позицій даної соціальної групи та фокусував би увагу на першочергових функціональних її аспектах, що зорієнтовані на розкриття особистісного та особистісного потенціалу жінок. У дослідженні використані як усталені підходи до аналізу соціальної політики, так і новітні, як українських, так і закордонних авторів, що були напрацьовані в економічній соціології, соціології політики, соціальній філософії. Завдяки використанню соціологічних та міждисциплінарних підходів, доведено, що жінки Ірану є досить диференційованою соціальною спільнотою з певним набором статусно-рольових позицій, які можуть бути не ідентичними. Це обумовлює багаторівневість завдань соціальної політики по відношенню до жінок, включаючи першочерговість надання соціальної допомоги найуразливішим категоріям цієї спільноти.
2. Внаслідок всебічного вивчення соціальної політики щодо жінок Ірану зроблено висновок про те, що реальними показниками її розвитку можуть бути статусні характеристики жінок в іранському суспільстві, який визначає структурні диспозиції цієї соціальної групи і її стратифікаційну нерівність. Такими показниками є рівень доходів, освіта, професійна зайнятість, місце в структурі влади, що відбивають наявність чи відсутність соціальних умов для нормальної життєдіяльності жіночого населення.
3. Констатовано, що за останні десятиріччя після революції в статусі жінок Ірану по основним соціальним показникам, якщо і спостерігались зрушення, то вони не мали істотного характеру. Так, на шкалі кожного з вимірів соціального статусу жінки як і раніше посідають більш низькі, порівняно з чоловіками, позиції. Тобто, їхній статус особливо досяжний, поки що поступається статусу чоловіків. Виявлена неоднозначність динаміки щодо основних вимірів соціального статусу жінок. Так, коло законодавчо зафіксованих соціально-економічних та політичних прав є достатньо широким. Однак їхня реалізація наштовхується на обмеження, що закладені в релігійних законах й традиціях. Найбільш помітними є зміни в рівні освіти. Не дивлячись на те, що через інститути освіти відтворюються гендерні стереотипи та підтримується гендерна стратифікація іранського суспільства, останнім часом показники освіченості й кількості іранських жінок, які навчаються, збільшується. Утім розрив між положенням чоловіків та жінок у галузі вищої освіти ще зберігається.
4. Зафіксовано, що за такою статусною ознакою, як місце в структурі влади зміни є менш помітними, ніж у галузі освіти. Це обумовлено в першу чергу соціально-політичними та культурними чинниками, серед яких особливо виокремлюється патріархальний характер політичної культури, яка переважає в іранському суспільстві. У системі державного управління на вищих посадах управлінської ієрархії, що передбачає участь у прийнятті політичних й соціально значущих рішень, жінки практично відсутні. Їхня присутність спостерігається в основному на нижчих рівнях управління. Цей фактор значною мірою обумовлює низький Індекс інституціональних засад демократії, який фіксує ступінь розвиненості умов для демократичного залучення громадян у суспільно-політичні процеси (за цим показником Іран серед 192 країн-членів ООН займає 161 місце).