Стикання різних етносів — українців і росіян, як і багатоетапність формування їхньої культури, позначилося на утворенні серед росіян українсько-російського прикордоння низки етнографічних груп, генетичне пов'язаних із давньоруським населенням. Серед них — «поляхи», власне, мешканці Полісся у межиріччі Десни та Сейму, котрі мають давні спільні етнокультурні коріння з білорусами; «саяни» Курщини, з'єднані з білорусами й литовцями, як і «горюни» Сумщини, «цукани» Воронежчини. Особливу етнографічну групу російських мігрантів утворили козаки, зокрема кубанські. У їх складі були й українські козаки — вихідці із Запорізької Січі, скасованої наприкінці XVIII ст. урядом Катерини ІІ.
На етнічному грунті України в XVII—XVIII ст. склалася надзвичайно своєрідна етнографічна група росіян-старовірів — різна за історично-етнічною долею, але єдина за природою: духобори, молокани, липовани, пилипівці, некрасівці. Вона сформувалася на хвилі протесту як проти церковної реформи, що у XVII ст. запровадив патріарх Росії Никон, так і проти посилення кріпосницького гноблення, особливо відчутного за часів царювання Олексія Михайловича. Після низки поразок розкольників вони були оголошені поза законом і змушені були тікати на окраїни Російської держави та в околичні країни — Річ Посполиту, Румунію, Болгарію тощо [8, 342].
У етнічній історії України чільне місце посідає національна група білорусів — різнопланова в етнографічному відношенні й неоднорідна — за формою розселення. Білоруси, компактно розселені в Українському Поліссі та на Слобожанщині, являють собою три історичних шари й, власне, три етнографічних групи: поліщуків («палещуків»), литвинів та пінчуків. Пінчуки, як і більшість дисперсних білоруських груп (Новоросії, Бессарабії, Запоріжжя), — найбільш пізня хвиля переселень білорусів і переважно пов'язана з першим поділом Польщі. Саме тоді велика кількість селян з Пінської землі переселилася в українські землі, нерідко водночас із білоруськими старообрядцями. Білоруські литвини пов'язані з історією XIII—XVI ст., коли Білорусь опинилася в складі Великого князівства Литовського, — тоді українці й росіяни стали називати білоруське населення України «литвинами». Щодо поліщуків («палещуків», «полісян»), то ця етнографічна група білорусів формувалася в міру зародження білоруського етносу. Його етногенетичним ядром були давні східнослов'янські племена дреговичів, радимичів і кривичів, представлених археологічною культурою курганних поховань VII—IX ст. Найхарактернішими її ознаками були великі металеві намистини, прикрашені зерню, притаманні дреговичам; семипроменеві скроневі кільця радимичів і браслетоподібні скроневі кільця кривичів.
Регіон Полісся як основна територія розселення білоруської національної групи в Україні був певною мірою перехідною (зоною від власне української до білоруської культури, від південного до північного етнографічного масиву. Разом з тим традиційно-побутова культура білорусів, насамперед поліщуків, мала риси регіональної своєрідності: в їхній матеріальній, уховній і етикетній культурі, як і в сімейному укладі, залишиюся багато архаїчних, а в своїй основі давньоруських рис. Склався традиційно білоруський комплекс як одягу — поньова, фартух, андарак, саян, так і традиційного планування поселень — вуличне планування та усталене розміщення селянського двору — одно- або дворядний «погонний двір». Саме північних районах України утворився «українсько-білоруський» тип житла і відповідний інтер'єр хати [8, 351].
Великий пласт у етнічній історії України являє собою Єврейство, відоме в Україні ще за часів Київської Русі. Тоді воно в основному розселялося в Києві окремими кенаанимами — етнорелігійними громадами. Проте масове переселення євреїв у Україну відбувається пізніше, у XV—XVI ст., коли Західна Україна та Правобережжя були підпорядковані Речі Посполитій — саме тоді і відкрився шлях в Україну західноєвропейським євреям — ашкеназі. Цей процес тривав майже чотири століття, втягуючи різні регіони України, і, по суті, все українство.
Роль єврейського компонента в етнічності України вагома. І це при тому, що традиційно єврейство функціонувало як замкнена група, майже не втручаючись у громадське життя суспільства. Для цього були серйозні підстави — усунення євреїв від землеволодіння та постійні на них гоніння. Спираючись на матеріали актів XV—XVII ст., Володимир Антонович так описував цю ситуацію: «...євреї не тільки не користувалися заступництвом з боку уряду та володарів міст, а навпаки, завжди виключалися з числа тих, хто користувався пільгами, як, наприклад, міщани-християни, а іноді вони навіть зазнавали гонінь з боку влади».
Традиційно усталена замкненість єврейської общини сприяла певній архаїзації їхньої традиційно-побутової культури, зокрема одягу, житла, обрядів. Майже до XIX ст. євреї одягали традиційне вбрання: чоловіки — довгий чорний шовковий сюртук з чорним поясом, міхові шапки й панчохи з черевиками, а хасиди — чотирикутну накладку з вирізом для шиї білого кольору з синіми смугами; жінки — сорочку із спідницею, турецьку головну пов'язку та туфлі із панчохами, молоді єврейки нерідко одягали перуки. Згідно із звичаями жінки, особливо заміжні, не мали права з'являтися на людях з непокритою головою, як і чоловіки — під час читання молитов. З цією метою вони одягали «кіпи», оскільки вважалося, що не можна згадувати ім'я Бога з непокритою головою. Біблійські звичаї приписували іудеям також носити довге волосся, бороди й «пейси».
Проте адаптація євреїв до системи української культури, яка грунтувалася саме на цінностях землеробської праці, все ж відбувалася, як і усвідомлення ними власної причетності до української землі, що ставала для них етнічною землею. Одним із показників цього явища можуть бути шлюби, що беруться євреями з людьми інших національностей України.
Значний вплив на українську етніку мала польська національна група, розселення якої в українських землях пов'язане із агресією Речі Посполитої, розпочатої ще у XIV ст. Його дієвість зумовлювалася двома головними чинниками: тривалістю полонізації (в окремих регіонах України — понад чотири сторіччя) та тим, що вона була складовою державної політики Польщі. Нарешті, мали значення й релігійні чинники — покатоличення українського населення, етнокультурним наслідком якого стало утворення своєрідної історично-культурної зони в західному регіоні України [10, 609].
Відповідно до такої етнокультурної основи, близької й українському населенню, взаємини між поляками і українцями, започатковані у XIV—XV ст., розвивалися спокійно. Не дуже ускладнювала цей процес і розбіжність у релігійних поглядах місцевого українського населення та поляків, котрі розселялися на території України. Навіть Люблінська унія 1569 р. не надто на ньому позначилася.
Власне, спольщення й покатоличення розпочалося в міру зростання антифеодального руху в Україні, спрямованого не тільки проти польських панів, а й українських. Саме тоді українська шляхта, шукаючи покровительства польського уряду, переходила в католицизм або унію, спольщуючись. Цьому сприяло і пізніше законодавство Польщі, початок якому поклав король Ян Казимир, давши урочисту присягу «не надавати жодного місця в Сенаті, жодної посади, жодного староства некатоликам». Природно, що головним сенсом козацьких повстань, а згодом гайдамаччини стала боротьба за незалежність нації та чистоту віри. Окрему групу серед польського населення утворила околична шляхта, що здебільшого сповідувала православ'я. Певну частину околичної шляхти становили поляки, що розселилися в Україні ще до Люблінської унії, — індеферентні до польських цінностей; в основному вона складалася з українців — нащадків знатних фамілій, спольщених у ті часи (XVII—XVIII ст.), коли все громадське життя зосереджувалося в руках поляків. Католицька релігія не була, однак, для них світоглядом, а свого роду засобом пристосування до умов, коли відбувалося покатоличення.
Етнічна історія України переконливо довела, що духовне відродження, як і національно-духовний розвиток взагалі, можуть відбуватися тільки на національному грунті і лише за допомогою внутрішніх потенцій нації.
Те саме стосується і творення такої національної групи, як кримські татари. Кримські татари як етнос надзвичайно цікаві насамперед з огляду на те, що вони акумулюють у собі розмаїття етногенетичних процесів, що відбувалися на рубежі Східної Європи та Великого Степу. Кримські татари стали витвором тих процесів, увібравши компоненти всіх тих народів, шляхи яких перехрещувалися в Північному Причорномор'ї та Криму.
Незважаючи на спільну тюркську основу, населення Криму, що пізніше одержало назву «кримські татари», етнічно неоднорідне, включає три групи. До першої належать мешканці південного узбережжя Криму, в етногенезі яких взяли участь кіммерійці, греки, римляни, генуезці, турки і які, по суті, дали назву всім кримським татарам. Адже саме їх називали «татами» — «своєвільними людьми». Щоправда, і гірське населення Криму називали «татарами», тобто «людьми гір» (тат — гора, ар — людина). Другу групу складає населення передгір'я й Кримських гір, в етногенезі якого брали участь таври, скіфи, алани, готи, гуни, хозари, генуезці й частково кипчаки. Третю групу становлять передкримські степовики, сформовані переважно на кипчацько-половецькій основі: кипчаки, хозари, печеніги, гузи, частково татаро-монголи та ногайці [10, 621].
Отже, з етнічного й антропологічного поглядів кримські татари різні: населення узбережжя належить до середземноморського типу, близького до населення Греції, Риму й Степової України; горяни — до готського типу, а кримські степняки наближені до монголоїдного типу.
Своєрідність культури та побуту будь-якої національної групи зумовлена насамперед специфічністю етнічної історії, що для кожної із них складалася по-своєму. Але разом з тим вона у певні часи історії впліталася в етнічну історію українського народу: для євреїв, скажімо, цей час припав на X—XI ст., караїмів — на XI—XII ст., циган — XIV—XV ст., молдаван — XV—XVI ст., росіян — XVI—XVII ст., поляків, болгар, сербів — на XVII—XVIII ст. тощо. Об'єднані історично, всі національні групи становили не просто громадянство України, вони формували новий тип етнічності — розмаїтої за культурними характеристиками і єдиної за історичною долею. Історичне їх єднання стає ознакою такої етносоціальної спільності, котру сьогодні можна визначити як український народ.