Вступ. 2
Розділ 1. Теоретичні основи розвитку української етнонаціональної спільноти 5
1.1 Підходи до розуміння етнічності та етнічної ідентифікації в соцологічному дискурсі 5
1.2 Становлення людини в націотворчому аспекті 7
1.3 Етнос — різновид природної історичної самоорганізації людства і передумова формування нації 9
Розділ 2. Українська етнонаціональна спільнота – особливості та характерні риси 17
2.1 Етнонаціональна група як компонент етнонаціональної структури українського суспільства. 17
2.2 Історія етнічності національних культур. 20
Висновки. 28
Список використаної літератури. 31
Актуальність теми. Нині в соціогуманітарних науках спостерігається ренесанс проблематики ідентичності, що зумовлено, з одного боку, сучасними глобалізаційними процесами, з іншого, зростанням значення культурних відмінностей.
Невід’ємною складовою загальної соціальної ідентичності людини є етнічність. Cучасна соціальна думка в поясненні феномену етнічної ідентичності використовує як примордиалістські моделі, згідно з якими етнічна приналежність перетворюється на дещо не менш тісно пов’язане з людиною, ніж її шкіра, так і конструктивістські, які розглядають етнічні характеристики, як і більшість соціальних ознак, подібними до одягу, котрий можна обирати та міняти. Етнічна ідентичність, котру ми звикли визначати на основі культурних традицій, історичної пам’яті, мови знаходиться під впливом сучасних соціальних змін, конфліктів та пошуку визначень. Етнічна група, як і етнічна ідентичність, виступає предметом соціального конструювання, а не чимось незмінним та несуперечливим.
Посилена увага до феномену етнічного пов’язана з утвердженням принципу мультикультуралізму в сучасних суспільствах. Етнічний ренесанс, що характерний для розвитку не лише посттоталітарних суспільств, а й розвинених країн Заходу, засвідчив зростання ролі етнічного чинника, як такого, що здатен чинити вплив на функціонування соціальних механізмів та розподіл суспільних ресурсів. Україна як і більшість країн Європи є поліетнічним суспільством. Соціальна трансформація українського суспільства супроводжується етнополітичним ренесансом як титульного етносу – українців, так і етнічних меншин, що свідчить про структурування соціального простору не лише за економічною, політичною, а й за етнічною ознакою. Успіх міжетнічної взаємодії в суспільстві в чималій мірі залежить від соціального самовизначення як на індивідуальному рівні, так і на груповому, що в свою чергу впливає на визначення статусних позицій суб’єкта. Вплив етнічного чинника на зміну статусних позицій як індивіда так і групи є тому досить актуальним.
Проблеми етносоціальної нерівності є досить новими для вітчизняної соціології і стають об’єктом теоретичного та емпіричного дослідження лише в період перебудови, оскільки вивчення соціальної структури радянських народів ґрунтувалось на виявленні тенденцій до зближення головних характеристик їх розвитку, що трактувалось як подолання соціальної нерівності. Останнім часом інтерес до способу життя, положення і ролі в українському суспільстві етнічних груп значно зріс. Новий підхід до етнонаціональної сфери полягає у сприянні унезалежненню особи, життєдіяльності української нації, розбудові національної держави, задоволенню специфічних інтересів і потреб усіх громадян України, етнічних груп, повному подоланню будь-яких привілеїв та зверхності на національному ґрунті, втіленню в життя універсальних прав людини, політико-правовому забезпеченню демократичного розвитку етнічних спільнот.
Відтак першочерговою є потреба наукового осмислення проблем етнонаціональної самоорганізації, формування соціальних орієнтирів, розв’язання суперечностей у сфері міжетнічних відносин, власне, подальшого наукового пошуку у сфері етнонаціонального самовизначення та самозбереження.
Мета і завдання дослідження. Мета дослідження полягає в тому, щоб виявити закономірності, тенденції, особливості формування української етнонаціанальної спільноти, трансформації українського суспільства у контексті сучасних цивілізаційних процесів.
Виходячи з мети дослідження поставлені такі завдання:
— виявити сутнісні ознаки етносу та нації з точки зору соціологічного пізнання;
— проаналізувати основні етапи та особливості формування української етнонаціональної спільноти;
— розкрити особливості розвитку етнічних культур на території України;
Об’єктом дослідження є українська етнонаціональна спільнота в історичній ретроспективі та її сучасний стан.
Предмет дослідження — суспільні, етнонаціональні, особистісні чинники та особливості формування української етнонаціональної спільноти, становлення поліетнічного суспільства.
Теоретичне і практичне значення одержаних результатів полягає у тому, що положення і висновки курсової роботи створюють базу для подальшого поглибленого дослідження етнонаціональної царини суспільного буття. Матеріали дослідження можуть бути використані студентами при підготовці до семінарських занять з курсу Соціологія, Етнологія, та при написання курсових та дипломних робіт з даної проблематики.
Структура курсової роботи. Дослідження складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел (31 найменування).
В етносоціології сьогодні домінує думка щодо інтеграції основних теоретичних напрямків – примордиалістського (К.Гірц, Р.Гамбіно, У.Коннора, Е.Сміт, Ю.Бромлей), конструктивістського (Б.Андерсон, Ф.Барт, Е.Геллнер, Е.Хобсбаум, В.Тішков) та інструменталістського (Н.Глейзер, Д.Мойніхан, Л.Дробіжева, Ю.Арутюнян, Г.Солдатова, З.Сікевич), які знаходяться в стані теоретичного конфлікту щодо трактування етнічного феномену [30, 146]. Непорозуміння між представниками даних напрямків ґрунтується на відмінностях теоретичних позицій, з яких вони виходять. Згідно з структуралістсько-об’єктивістським підходом – люди народжуються як члени певної етнічної спільноти, що й визначає спосіб діяльності та поведінку; згідно з конструктивістсько-суб’єктивістським – етнічні спільноти розглядаються як результат свідомої чи несвідомої діяльності людей та їх інститутів з конструювання ідентичності (набору ознак, котрі дозволяють відносити індивіда до певної групи).
Детальний огляд кожного з вищезазначених напрямків дає можливість виявити основні підходи до розуміння етнічного феномену в соціології. Отже, етнічність – це не лише форма організації культурних відмінностей між спільнотами, а ще й соціальний феномен, що містить у собі єдність об’єктивного та суб’єктивного, а також виступає інструментом у досягненні конкретних групових цілей. Етнічна ідентичність – це символічний засіб об’єднання з одними і дистанціювання від інших. Отже, не зважаючи на багатоманіття підходів до її означення слід відмітити три основні аспекти її прояву: атрибутивний, інтеракційний та суб’єктивно-символічний.
Слід зазначити, що ідентифікація розглядається як процес, в ході якого формується ідентичність: індивідуальна та групова, або колективна (соціальна). Соціальна ідентичність є зв’язуючою ланкою між психологією особистості та структурою і процесами в соціальних групах, в яких ця особистість розвивається. Саме це стало причиною того, що дане поняття так активно розробляється психологами та соціологами. Дослідники виділяють три широких контексти, в яких було визначене і розроблене поняття соціальної ідентичності: психологічні теорії розвитку, соціологічні теорії символічної взаємодії та соціально-психологічні теорії соціальної ідентичності.
Різновидом соціальної ідентичності є етнічна ідентичність. Слід зазначити, що поняття “етнічна ідентичність” (еthnic identity) більш поширене в західній антропології, в рядянській етнологічній традиції, як вказує Е.Алєксандрєнков, тотожним йому було поняття “етнічна самосвідомість”, яке використовувалось у вузькому та широкому розумінні [26, 94]. Б.Вінер зазначає, що термін “етнічна самосвідомість” у широкому розумінні відповідає англійському “етнічна ідентичність”, а “етнічна самосвідомість” у вузькому розумінні в багатьох випадках відповідає англійському “етнічна самоідентифікація” (ethnic self-identification). У вітчизняній науці етнічна ідентичність розглядається через поняття “етнічна самосвідомість”, яке з’являється в науковій літературі з 20-их років ХХ століття, хоча теоретичне осмислення його розпочинається лише з 40-их років. Великий внесок у розробку даного поняття внесла радянська етнологічна школа на чолі з Ю.Бромлеєм, котрий визначав етнічну самосвідомість як “обов’язкову умову функціонування етносу” та “невід’ємний компонент етносу” [26, 98].
З 90-их років інтерес до даного феномену почали проявляти історики, психологи, соціологи. Численні дослідження дозволили вченим визначити структуру етнічної самосвідомості, яку в загальному можна подати як усвідомлення належності до етнічної групи та образу “ми”.
Серед найбільш важливих емпіричних індикаторів етнічної самосвідомості дослідники виділяють такі як етноконсолідуючі та етнодиференціюючі ознаки, національний характер, спільність рис зовнішності етнофорів а також елементи традиційної культури (традиції, звичаї) мову, релігію, тощо, Образ “ми”, як зазначають дослідники, є досить мінливим і не завжди включає якийсь певний набір уявлень, тобто етнодиференціюючі ознаки є змінними як для одного етносу в історичній ретроспективі так і для різних етносів у певний історичний момент.
Отже, етнічну ідентичність визначають як результат когнітивно-емоційного процесу усвідомлення себе представником етносу, певний ступінь ототожнення себе з ним і відокремлення від інших етносів. Якщо раніше дослідники констатували, що для етнічної ідентичності характерний високий рівень стійкості, тому що особистість як правило протягом свого життя належить до певної етнічної групи, то сьогодні проблема зміни етнічної ідентичності стає все більш актуальною. Прискорення динаміки розвитку сучасних суспільств призводить до втрати традиційних соціальних ніш, переходу з одних соціальних груп до інших, посиленню міграційних процесів, тощо. Сучасний погляд на етнічність та етнічні процеси певною мірою пов’язаний з дослідженням історичних змін, однак слід визнати й те, що значний інтерес до вивчення етнічної ідентичності відзеркалює й зміни у способі теоретизування.