Згідно з дослідженням Н. Еліаса, процес цивілізації рухається у напрямку повної інтимізації усіх тілесних функцій, замкнення їх у віддалених анклавах. Цей рух приводить до певного розподілу людського життя на два різні боки: один відкрито репрезентується в суспільних відносинах, а другий має залишатися «таємним», інтимним. При цьому такий розподіл сприймається індивідами як певна даність, що існувала завжди [гергилов].
Переміщення сексуальності у сферу приватності значним чином відбилося на сексуальному вихованні. Поступово знання про секс як життєвий феномен і про техніки сексуальних практик та, відповідно, інформаційні розмови про секс набувають статусу непристойностей, таємниць; сексуально-виховний дискурс будується на недосказаностях та евфемізмах. Соціокультурний статус сексу переміщується у масовій свідомості з позиції природного феномена до положення чогось забороненого та брудного, проте необхідного.
Культурні трансформації сексуальності ХХ ст. і пов’язані з цим соціальні проблеми обумовили постановку питання про сексуальну освіту та сексуальне виховання на глобальному рівні. Наприкінці минулого сторіччя більшість західних країн звернулися до створення суспільних систем сексуальної просвіти для дітей та підлітків. Як зазначають дослідники, позитивні зміни вже спостерігаються, особливо стосовно питання зменшення кількості абортів та ІПСШ. При цьому ті держави, в яких секспросвіта почалася з запізнюванням (наприклад США), мають на сьогодні значно тривожніші показники [кон, сб, С. 32].
У нашій країні історія сексуального виховання має цікаві сторінки радянського періоду. С 30-х років ХХ ст. радянська влада звернулася до репресивних методів впливу на сексуальне життя громадян: заборона комерційної еротики, рекриміналізація гомосексуальності, контроль за сімейним життям через обмеження причин до розлучень і т.ін. [кон, С. 41]. Дослідниця А. Роткирх за результатами аналізу біографічних інтерв’ю визначає, що сексуальне виховання на радянському просторі у післявоєнні часи здійснювалося завдяки художній та медичній літературі: «Довідник із гінекології» та твори Боккаччо, Г. де Мопассана, Е. Золя, О. де Бальзака ставали головними джерелами інформації про сексуальний бік життя. Безумовно, інформаційний потік був дещо однобоким, тому дослідження А. Роткирх наповнене описаннями трагічних та трагікомічних біографічних ситуацій, які пояснюються інформантами як наслідок відсутності в них відповідного знання про секс [роткир, С. 141-143].
Приблизно з 90-х років сексуальність у нашій країні стає легітимною областю публічного дискурсу та наукових досліджень. Зрозуміло, що одним з головних питань постає проблематика сексуального виховання молоді та підлітків. У шкільний курс вводиться дисципліна «Валеологія», певні розділи якої присвячуються питанням сексуальної безпеки. Проте у 2001 р. за вимогами громадської думки, яка угледіла в цьому курсі «розбещення чистого покоління», дисципліну було викреслено зі шкільної програми. Зараз подібна ситуація відбувається щодо курсу «Основи безпеки життєдіяльності», на цей раз увагу високоморальної громадськості привернув розділ «Здоровий спосіб життя», деякі положення якого присвячені статевому вихованню. До диспуту щодо доцільності такої виховательної програми залучені батьки, вчителі, священики та журналісти [сайт].
Складається таке враження, що розумні дорослі люди серйозно вважають, що якщо підліток не буде мати науково обґрунтованої інформації стосовно сексу, він знаходитиметься у безпеці. При цьому немов би не існує телепрограм із не зовсім невинним змістом, безлічі Інтернет-сторінок еротичного наповнення, нарешті, скабрезних розповідей однолітків. Так чи інакше, повсякденність підлітка занурена у світ сучасної культури, у якій сексуальність вже не є табуйованою, секс є легітимізованим як невід’ємна складова нормального життя. Тому політика контролю та заборони – зовсім нелогічний і, вважаємо, малопродуктивний шлях.
Сексуальна просвіта, як і навчання, створює певні нормативні обмеження і самообмеження. Існуючі в більшості західноєвропейських країн шкільні курси по цьому предмету не послаблюють підліткову сексуальність, але дещо відтягують сексуальний дебют і, що саме головне, роблять його більш безпечним. Порівняння досвіду Англії і Нідерландів показує, що одним із головних факторів соціального благополуччя в цій сфері життя є шкільна сексуальна просвіта, яка повинна починатися задовго до того, коли підлітки вступають у сексуальні стосунки [кон, С. 41].
Вказані суспільні протиріччя, на нашу думку, викликають необхідність соціологічного виміру проблематики сексуального виховання. Відсутність емпіричної бази стала для нас поштовхом для проведення власного дослідження піднятої проблеми. В рамках дипломної роботи було проведено опитування батьків та педагогів, що у цьому випадку виступили експертами щодо означеної тематики. Нами було опитано 52 експерти, 50% яких становлять батьки підлітків і 50% – вчителі. Серед респондентів 30,8% чоловіків та 69,2% жінок; такий розподіл з урахуванням переважної кількості жінок серед педагогів є цілком зрозумілим. Присутність учителів у вибірковій сукупності обумовила освітню структуру експертів: 25% опитаних мають середню освіту, 32,7% – середню спеціальну і 42,3% – вищу.
Сексуальне виховання – доволі складний і неоднозначний процес. Розуміння його сутності, мабуть, має суто індивідуальний характер. Але для більш глибокого розуміння відповідей експертів ми спочатку запропонували їм дати визначення цього поняття. Дані опитування дали змогу зрозуміти, що для більшості опитаних це виявилося досить складним запитанням, бо відповіді ми від них не отримали. Трохи більше половини, а саме 61,5% респондентів, спробували з’ясувати сутність поняття «сексуальне виховання» (можливо, перш за все для себе особисто). Аналіз показав, що батьки та вчителі вбачають в сексуальному вихованні перш за все профілактику ранніх статевих зв’язків, ранньої вагітності та небезпечних венеричних захворювань. Тобто, на їх думку, треба попередити все перераховане – і можна свій обов’язок щодо сексуального виховання своїх дітей та учнів вважати виконаним. Але нам це поняття здається більш широким, таким, що вміщує в себе саме те, що друга за кількістю група експертів назвала як «передача знань про питання статевих взаємовідносин» та «знання про різницю між статевими партнерами». Оскільки підлітковий вік – це кризова фаза соціалізації, коли фізіологічний розвиток на порядок випереджає психологічне становлення особистості, на нашу думку, сексуальне виховання розпочинається з взаємної довіри дітей та батьків. Яка, в свою чергу, може сприяти результативному дискурсу стосовно сексуальної культури взаємовідносин. Так, наступна група експертів зазначила, що сексуальне виховання – це відверта розмова на підняту тему та ознайомлення підлітків з відповідною літературою. Можна погодитися з цими ствердженнями, але, на нашу думку, сексуальне виховання особистості – це комплекс дій, направлених на ознайомлення тінейджера із психологічною та фізіологічною специфікою його організму та на формування власної лінії поведінки у сексуальних взаємовідносинах, з урахуванням норм і цінностей, для нього прийнятних. Цікавим виявився той факт, що сформулювали визначення сексуального виховання, у своєму розумінні, 75% жінок і лише 25% чоловіків. Це свідчить про гендерний розподіл думок щодо піднятого запитання.
Форма донесення інформації про будь-яке явище або подію іноді має вирішальне значення. Так, на думку респондентів, найефективнішими формами ознайомлення підлітків з сексуальним аспектом життя є бесіди з батьками і родичами (65,4%) та лекції медичних працівників (53,8%). Тобто характер отриманої інформації повинен бути довірливим та мати вагу в очах учнів, оскільки доноситься представниками близького оточення або спеціалістами в зазначеному питанні. Найменша кількість батьків та вчителів (3,8%) вважають прийнятною ту форму інформації про сексуальні відносини, яку їх діти можуть отримати із бесіди з однолітками та друзями. Причому стосовно цього питання опитані жінки та чоловіки продемонстрували небачену солідарність.
Вищезазначена тенденція прослідковується і у відповідях опитаних щодо джерел отримання інформації про сексуальний аспект життя підлітками. 69,2% респондентів зазначили, що пізнавати абетку статевих відносин діти повинні за допомогою батьків та родичів, але при цьому друга за кількістю група експертів (53,8%) назвали основним джерелом спеціалізовану літературу. Можна припуститися думки, що обговорення цього інтимного питання викликає у дорослих певні ускладнення. Чи не свідчить це про деяку малограмотність самих батьків та вчителів щодо методики викладення питання сексуальних взаємовідносин партнерів. Або можна припуститися думки, що батьки хотіли б перекласти цей діалог на освітні заклади, а вони, в свою чергу, підкреслюють, що це батьківський обов’язок. Саме про це свідчать дані кореляційного аналізу щодо питання: хто ж повинен займатися сексуальним вихованням підлітків. 80,2% вчителів обрали варіант відповіді «сім’я», а 78,9% батьків – «школа». Серед тих, хто вважає, що підлітки повинні самі займатися своїм сексуальним вихованням, чоловіки і жінки представлені у рівному співвідношенні (по 50% відповідно). Але слід зазначити, що думка і батьків, і вчителів співпала щодо першоджерела отримання інформації про статеві відносини: це, на думку переважної кількості опитаних (73,1%), друзі та однолітки. Саме від цих агентів соціалізації дитина отримує перші знання про сексуальний аспект життя, причому інколи в перекрученій формі. Хоча слід відмітити, що мають надію на право першого пояснення статевих відносин 70% жінок, а переважна кількість чоловіків не мають ілюзій з цього приводу.