Є деякі специфічні обставини, які спричиняють депривацію ряду соціальних груп суб'єктивно ще більш важкої. По-перше, ще не була зжита успадкована від радянської епохи психологія. В колишньому суспільному устрої держава гарантувала всім людям повну зайнятість і задовільний дохід, забезпечуючи достатній рівень споживання, причому незалежно від трудового внеску і індивідуальних зусиль. На сучасному етапі адаптаційний механізм до ринкових умов формується у людей дуже повільно. Обнадіює, що наголошується схильність у молодих людей до підприємництва і у людей розумових занять — до перепідготовки. По-друге, внаслідок затяжної економічної кризи у людей відсутня переконаність, що ситуація може покращитися. По-третє, немає усвідомлення необхідності жертви у вигляді тимчасового погіршення життєвих стандартів заради майбутнього, як це було в період індустріалізації.
Крім перерахованих безробіття має і інші соціально значущі негативні наслідки. Вчені вважають, що безробіття породжує соціальну агресію і збільшує кримінальність суспільства. В деяких дослідженнях був виявлений зв'язок між безробіттям і вбивствами, насиллям. За даними Американських соціологів, 70% ув'язнених на момент арешту не мали роботи. Таким чином, злочинність може бути пояснена безробіттям в суспільстві. Зниження життєвого рівня, що пов’язано з безробіттям, змушує безробітного і його сім'ю витрачати заощадження і продавати цінні речі, щоб забезпечити достатній рівень життя. Якщо безробіття затягується, то безробітним доводиться жити на допомогу, яку не здатний заощадити через невідповідність прожитковому рівню звичайного способу життя. Прибутки не дозволяють повноцінно харчуватися, що призводить до втрати здоров'я, яке важко відновити. Розмір допомоги з місяця в місяць зменшується, що примушує опускатися нижче межі бідності. Бідність породжує соціальну і політичну апатію [13] .
Труднощі безробітного утруднюються ще і тим, що в службу зайнятості подаються заявки не про всі вакансії, і тому працюючій людині легше отримати інформацію про незаявлені вакансії, ніж безробітному, який вимушений задовольнятися інформацією, одержаною в органах СЗН.
Якщо в перші місяці безробіття звільнена з роботи людина ще може використовувати раніше накопичені заощадження і отримана допомога з безробіття, то через рік вимушеного безробіття вона позбавляється матеріальної підтримки з боку держави. За даними Інституту економіки РАН, у безробітного, зареєстрованого службою зайнятості, через півтора року безробіття дохід зменшується більш ніж на 30%. І це не єдиний вид проблем, з якими стикаються люди, що не мають роботи протягом довгого часу (більше року). Чим більше людина без роботи, тим важче їй знайти нове місце. Це пов’язано з тим, що соціальні зв'язки, за допомогою яких можна отримати інформацію про можливості працевлаштування, порушуються. І до того ж працедавці не поспішають узяти на роботу безробітного. Для працедавця тривале перебування без роботи є негативною характеристикою. Це має раціональне пояснення, оскільки з часом втрачається кваліфікація.
Соціально-економічні наслідки безробіття відображаються у таких моментах: відбувається знецінення, недовикористання трудового потенціалу нації, погіршується якість життя безробітних і членів їх сімей, посилюється тиск на рівень заробітної плати зайнятих з боку конкуруючих на ринку праці, збільшуються затрати суспільства і особи на відновлення або зміну професіонального статусу і рівня продуктивності праці; зростає кількість людей, схильних до дій, що суперечить прийнятим суспільним нормам і цінностям.
Найближчим часом Україна повинна віднайти своє місце у системі міжнародного поділу ринку праці та стати активним продуцентом конкурентоспроможної продукції. Проблеми українського ринку праці неможливо вирішити без впровадження державного регулювання зайнятості, яке містить активну і пасивну складові політики зайнятості.
Основними напрямами активної політики зайнятості є:
¾ створення нових робочих місць;
¾ професійна підготовка і перепідготовка робочої сили;
¾ організація інтервенційних г громадських робіт.
Заходи активної політики зайнятості фінансуються з державного та місцевого бюджетів.
Основним елементом пасивної політики зайнятості є надання відповідної допомоги з безробіття, яка виконує не лише компенсаційну, а й стимулятивну функції. Програми пасивної політики зайнятості фінансуються зі спеціальних страхових фондів [10, c. 288].
Формування соціально орієнтованої економіки в Україні потребує певного державного гарантування щодо зайнятості.
Важливим напрямом державної політики зайнятості має стати розробка превентивних (запобіжних) заходів щодо недопущення формування зон масового безробіття з урахуванням того, що Україна має об'єктивні передумови для цього. Це пов'язано з дуже високим рівнем концентрації та спеціалізації виробництва, що, в свою чергу, зумовило моногалузеву орієнтацію окремих регіонів, наявність цілих населених пунктів, життєдіяльність яких практично повністю залежить від функціонування одного чи дуже обмеженої кількості підприємств. У таких населених пунктах у разі різкого скорочення виробництва працевлаштування вивільнених працівників практично неможливе [6, c. 410] .
Забезпечення зайнятості має спиратися на комплекс державних гарантій, який передбачає:
¾ добровільність праці та вибору виду діяльності;
¾ захист від необґрунтованої відмови у прийомі на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи;
¾ безоплатне сприяння у підборі належної роботи і працевлаштуванні відповідно до покликання, здібностей, професійної підготовки, освіти, з урахуванням суспільних потреб всіма доступними засобами, включаючи професійну орієнтацію і перепідготовку;
¾ відшкодування матеріальних витрат у зв'язку з направленням на роботу до іншої місцевості.
¾ виплату вихідної допомоги і збереження середньої заробітної плати на період працевлаштування працівникам, що втратили постійну роботу на підприємствах, в установах і організаціях у випадках і на умовах, передбачених чинним законодавством;
¾ безоплатне оволодіння безробітними новими професіями, перепідготовка у навчальних закладах або у системі державної служби зайнятості з виплатою стипендій;
¾ виплату безробітним у встановленому порядку допомоги з безробіття, матеріальної допомоги членам сім'ї, що перебувають на їхньому утриманні, та інших видів допомоги;
¾ включення періоду підготовки й оволодіння новими професіями, участі в оплачуваних громадських роботах, а також періоду одержання допомоги з безробіття до загального трудового стажу;
¾ надання роботи за фахом на період не менше ніж 3 роки молодим спеціалістам — випускникам державних закладів освіти, раніше замовлених підприємствами, установами, організаціями [5; 18 ].
Крім загальнодержавної Програми зайнятості населення створюються відповідні територіальні програми. Вони містять такі заходи:
¾ сприяння розвитку і структурній перебудові економіки, створення умов для направлення працівників, що вивільняються, передусім на рентабельні виробництва та до пріоритетних галузей народного господарства;
¾ запобігання розвитку безробіття і його зменшення завдяки підвищенню економічної заінтересованості підприємств і організацій у створенні додаткових робочих місць, переважно з гнучкими формами зайнятості;
¾ поліпшення системи відтворення робочої сили у поєднанні з розвитком робочих місць, професійної орієнтації, підготовки і підвищення кваліфікації населення, ефективне використання трудових ресурсів;
¾ захист безробітних та їхніх сімей від негативних наслідків безробіття і забезпечення зайнятості громадян, що потребують соціального захисту і не здатні на однакових умовах конкурувати на ринку праці (жінки, що мають дітей, інваліди, особи перед пенсійного віку та ін.).
Державною і територіальними програмами зайнятості населення передбачено формування матеріальної, кадрової, фінансової бази державної служби зайнятості в Україні [6, c. 411 ].
У сучасних умовах основним напрямом здійснення державної політики зайнятості є створення оптимальною рівня і структури зайнятості населення завдяки удосконаленню макроекономічного регулювання цих процесів. Це передусім пожвавлення економічної ситуації та інвестиційної активності в країні, створення умов для динамічною руху капіталу, формування нової інфраструктури розвитку системи робочих місць і збільшення потреби в робочій силі в пріоритетних галузях економіки.
Особливого значення набувають інституційні перетворення, розвиток недержавних форм власності.
Держава має стимулювати особисту ініціативу, підприємництво, розвиток малого і середнього бізнесу, особливо у сфері надання послуг, посилюючи роль позабюджетних джерел фінансування та інвестицій у їхній розвиток.