Координація - це приведення у відповідність діяльності різних об’єктів, що перебувають у фарватері реалізації єдиної мети, але безпосередньо не зв’язаних між собою.
Координація має справу з органічною незалежність елементів /об'єктів/ управління, але глибинні, об’єктивні чинники або конкретна мета входять в певну системну якість ,яка має інший, саме факторний тип системності, в якому ця функція має лише заданий організаційний потенціал. Координація як управлінська функція має справу з більш високим рівнем системності, на який згодом переходять /або не переходять/ системи /процеси/, і що регулюються.
Контроль - це слідкування за процесом діяльності, а також встановлення реальних витрат і результатів управлінської діяльності, а також її всебічної ефективності.
Контроль як функція, що є потребою такої властивості управлінського процесу як зворотній зв’язок, має постійно приводити у відповідність систему і методи управління з новими умовами і властивостями об’єкту, що виникають у процесі його функціонування і розвитку. Контроль - це не підсумовування управлінської діяльності /як це часто буває у управлінській практиці/, а постійна профілактична діяльність з нормалізації проходження управлінського процесу .Найсуттєвіша його вада - констатація фактів порушення цього процесу. Запобігання їм - найбільша ефективність контрольної функції, особливо в політиці, де наслідки хибних рішень як правило трагічні .Тому такі адміністративні кроки як зняття з роботи, інші види покарання здебільше свідчать про некомпетентність управлінських кадрів, оскільки саме управлінець, що “розвалив” роботу, не здатний жодною мірою покарання відшкодувати збитки, які він завдав об’єкту управління своєю некомпетентністю або злочинною діяльністю. І чим вищу посаду він обіймав, тим менше можливостей відшкодування, тим трагічніші наслідки такого управління.
У повсякденному житті це відшкодування можливе лише як повне повернення певних матеріальних цінностей, тільки матеріальних, оскільки всі інші види управлінських зловживань не мають матеріального еквіваленту, хоч воно й практикується у світовій управлінській практиці (наприклад, матеріальна компенсація за загиблої під час виробничої аварії, яка сталася з вини адміністрації).
Методичні вказівки до другого питання: " Принципи соціального управління. Управлінські відносини у Збройних Силах".
Звертаю увагу на те, що в науці управління існують дві групи методів, що відрізняються між собою за критерієм примусовості або потенціалу переконання, який сприймає об’єкт управління.
До примусових відносяться правові методи, а до методів переконання - духовно-ідеологічні методи (правове не забезпечені).
До складу перших, тобто правових, входять усі методи управління економічним, політичним і духовним життям суспільства, які мають правове забезпечення, незалежно від рівня правової норми: починаючи з Конституції країни і закінчуючи управлінськими рішеннями місцевого рівня, включаючи і рішення управлінців трудовими колективами.
До складу других, тобто методів переконання, входять правове не забезпечені програми, теоретичні викладки, соціологічні аналізи, різні науково-практичні концепції, якими можуть керуватися об’єкти управління, статутні положення добровільних громадських установ, зокрема партій, спілок, об’єднань за інтересами тощо. До цієї ж групи входять методи морального заохочення, ширше - моральні норми суспільства, які не мають правового закріплення.
Підкреслюю, що використання останніх в управлінні - норма управлінської діяльності, оскільки будь-яке управлінське рішення виходить з урахування існуючих у суспільстві моральних норм, часто не згадуючи їх в управлінському рішенні .Вони, ці норми, в такому випадку е орієнтуючою силою, ігнорування якої призводить до таких самих наслідків, що й ігнорування правових норм .Наприклад, не сприймається як нормальне управлінське рішення, побудоване на асоціальних ідейних принципах або людиноненависницькій психології, включаючи й так званий “голий інтерес” приватноговласника. Певні загальногуманістичні принципи завжди присутні в управлінському рішенні, хоч можливе й декоративне використання їх.
Звертав увагу курсантів, що управління здійснюється у двох основ них Формах: безпосередній і опосередкованій.
Безпосереднє управління - це функціонально забезпечена діяльність на правовій або неправовій, але делегованій основі. Головною його ознакою є право на прийняття і організації управлінського рішення.
Опосередковане управління - це участь об’єкта управління у підготовці, прийнятті й реалізації управлінського рішення. Формою опосередкованого управління є делегування прав, функцій, завдань об’єктом управління управлінським установам або особам і присутність у нього права контролі) за їхньою діяльністю.
Підкреслюю, що в обох формах є елементи першої і другої. .Наприклад, безпосереднє управління державного органу починається з делегування йому певних прав і обов'язків, а за об’єктом управління залишається право контролю за його діяльністю. Опосередковане управління може стати безпосереднім у ферми самоуправління об’єкту на основі загальноприйнятих норм права у державі тощо.
Але управління й самоуправління - це єдине загальноуправлінське явище, що й визначено терміном "форма". Вона, ця форма, своєю чергою, виступає переважно як управління і, знов переважно, як делеговане управління, а самоуправління у своїй структурі є теж управлінням щодо об’єкту, який має таку змогу, й самоуправлінням стосовно іншої управлінської структури, яке теж у такому контексті е самоуправлінням, але вже не як форма, а як зміст. В обох формах є властивість, яка посилює або послаблює змістовий потенціал управління, іноді як несприйняття однієї з форм - це напруга інтересів, що відтворює (реалізує) та чи інша форма.
Принцип управління - це об’єктивні правила управлінської діяльності (поведінки), що випливають з потреб об’єкта управління і повертаються до нього у вигляді наукового знання, за допомогою якого реалізуються ці потреби на основі підвищення ефективності його потенціалу, більш досконалої організації відносин об’єкта з середовищем
Підкреслюю, що в науці управління немає однозначного уявлення про принципи управління: кількість їх коливається від 11до 40. Найбільш поширеними є принципи:
- об’єктивності; - основної ланки;
- відповідності; - повної і правдивої інформації;
- оптимальності; - ієрархічності;
- конкретності; - законності;
- ефективності; - колективності /колегіальності/;
- єдиноначальності;
- врахування потреб і інтересівлюдей;
- контролю;
- індивідуальної і колективної відповідальності;
- прогнозування;
- випереджаючого розвитку теоріїстосовно практики.
Всі принципи поділяються на дві групи: системні, тобто такі, на яких здійснюються самоуправління системи і принципи управління як виду діяльності .Точне віднесення їх до однієї з груп досить складне завдання, оскільки будь-який з них може бути правилом поведінки або умовою функціонування як об’єкта, так і суб’єкта управління, але ефективність їхня рівне.
Системні принципи - це передусім принцип ефективності управління, який передбачає використання на науковій основі об'єктивних потреб суспільного розвитку для управління суспільством як цілісним утвором.
Звертаю увагу на те, що у загальному виді управління і є самоуправління як властивість живої матерії, зокрема людського співжиття. Прете, в соціально-організаційному відношення ці явища дещо різні.
Управління звичайно уявляють як вид діяльності, як відносини “суб’єкт – об’єкт”; в яких управління виступає як прерогатива суб’єкта стосовно об’єкта.
Самоуправління ж - це управлінське забезпечення об’єкта самим об’єктом, без делегування /наділення/ функцій, прав, обов'язків тощо певній частині суспільства або частині власного організму, якщо ця частина не виділяється в автономний елемент цього організму. Але самоуправлінням прийнято вважати й те, що об’єкт виділив таку автономну частину ,яка, проте, реалізує безпосередньо тільки його /об’єкта/ інтереси як певного утворення.
Звертаю увагу курсантів на те, що у Збройних Силах:
- об’єкт соціального управління:
- Збройні Сили та їх підструктури і елементи як соціальна система і їх рівні;
- Соціальні процеси та відносини у Збройних Силах як соціальній системі.
- суб’єкт соціального управління:
- командири, штаби управління, підрозділи; громадські організації.
Сутність соціального управління в Збройних Силах:
- наукове, об'єктивне пізнання закономірностей, тенденцій функціонування і розвитку Збройних Сил;
- аналіз і оцінка стану соціального розвитку структурних підрозділів;
- розробка і впровадження обґрунтованих рекомендацій, критеріїв і заходів для ефективного управління діяльністю Збройних Сил.
Функції соціального управління у Збройних Силах:
- військово-службова ;
- виховна;
- інформаційна;
- комунікативна;
- організаторська.
Рівні соціального управління:
- стратегічний;
- оперативно-тактичний;
- тактичний.
Методи соціального управління в ЗСУ:
- - засідання; - наради; - конференції;
- - збори; - КШН; - військові навчання.
Звертаю увагу курсантів на те, що основних стадій управлінського циклу чотири:
- збирання та аналіз інформації про об’єкт управління, його минуле, сучасне і можливе майбутнє;
- підготовка й прийняття управлінського рішення;
- оцінка результатів управлінських дій у процедурі звіту про виконання управлінського рішення;