Прийняття нового Закону — важливий крок у забезпеченні захисту біженців в Україні відповідно до міжнародних стандартів, проте остаточне усунення законодавчих проблем у цій сфері вимагає комплексного підходу, внесення змін до багатьох інших законодавчих актів.
Порядок відрядження іноземців та осіб без громадянства за межі України регулюється статтею 32 Закону України «Про правовий статус іноземців», до якої з прийняттям згаданого закону щодо боротьби з нелегальною міграцією було внесено зміни. Новою редакцією цієї статті встановлено, що іноземець, який учинив злочин або адміністративне правопорушення, може бути відряджений за межі України. Рішення про видворення приймається також щодо іноземця, дії якого грубо порушують законодавство про статус іноземців, або суперечать інтересам забезпечення безпеки України, охорони громадського порядку. І хоча до статті введено важливу норму, згідно з якою іноземець чи особа без громадянства може оскаржити рішення про відрядження до суду, що зупиняє виконання цього рішення, біженцям не гарантується захист від вислання в країну, де існує загроза їхньому життю або свободі, хоча Законом України «Про біженців» (ст. 3) таке вислання не допускається, а принцип не вислання є основоположним у всій міжнародній системі захисту біженців.
Ще серйознішим є питання щодо забезпечення прав дітей біженців на реєстрацію та ім’я, якщо обоє батьків є біженцями. Відповідно до Конвенції про права дитини, кожна дитина має бути зареєстрованою одразу ж після народження (ст. 7). Однак, у пункті 3 Положення про свідоцтво про народження, затвердженого Постановою Верховної Ради України, зазначається, що свідоцтво про народження видається на дитину, яка є громадянином України або набула громадянства України. Отже, діти біженців фактично позбавляються права на реєстрацію та отримання необхідних документів, а звідси і всіх інших юридичних прав, на тій підставі, що вони не є і не набули громадянства України.
Новий Закон «Про громадянство України» вирішує також і донедавна надзвичайно гостру проблему натуралізації біженців. Біженців, які звертаються за набуттям громадянства, звільнено від необхідності подавати документ про вихід із громадянства країни походження, що було головною перешкодою для вирішення цього питання. Нині достатньо лише задекларувати свою відмову від іноземного громадянства. Не поширюється на біженців також умова набуття громадянства України як наявність законних джерел існування. Якщо набуття громадянства іноземцем можливе після п’яти років його проживання в Україні, то для біженця цей термін скорочується до трьох років [7].
Усунено ще одну перешкоду до набуття громадянства біженцями. Так, за колишнім законом, оформлення документів щодо громадянства мало здійснюватися в органах внутрішніх справ за місцем постійного проживання особи. Однак біженці, відповідно до законодавства, є іноземцями, які проживають в Україні тимчасово, тобто постійного місця проживання мати не можуть. В Указі Президента України, яким затверджено Порядок провадження за заявами й поданнями з питань громадянства України та виконання прийнятих рішень, вказується, що особи, яким надано статус біженця в Україні, подають заяви та інші документи з питань громадянства до органів внутрішніх справ за місцем реєстрації. Тобто, проблему вирішено. Проте вона існуватиме для тих біженців, які реєстрації в органах внутрішніх справ не мають [7].
Ускладнюватиме отримання громадянства біженцями також вимога щодо підтвердження знання державної мови. У новій версії закону її пом’якшено. Для отримання громадянства достатньо володіння державною мовою або її розуміння в обсязі, необхідному для спілкування, тобто знання мови можуть бути мінімальними. Водночас необхідних критеріїв знань не вироблено, чіткої системи тестування та оформлення відповідного документа не існує. Це означає, що посадові особи вирішуватимуть це питання на власний розсуд, отже відкриває певні можливості для зволікання з видачею відповідної довідки, а то й прямих зловживань.
Знання державної мови є, безперечно, цілком виправданою вимогою, що висувається до осіб, які прагнуть набути громадянства, у будь-якій країні світу. Проте вочевидь така вимога щодо біженців має мати певне підґрунтя, зокрема забезпечення можливості вивчення біженцями державної мови. На жаль, сьогодні держава такої можливості їм не надає. Що ж до мовних курсів, які організовуються Представництвом Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців в Україні або неурядовими організаціями, заняття на них є безоплатними, проте недоступними для багатьох біженців. Адже витрата часу на навчання за умови, що матеріальної допомоги біженці не отримують, є неприйнятною розкішшю для тих, хто щоденно мусить дбати про заробіток для забезпечення насущних потреб.
Новий Закон України «Про біженців» 2001 року, прирівнявши біженців у праві на працю до громадян України (ст. 20), створив законодавчі підстави для вирішення цієї проблеми. Виходячи з нього необхідно внести зміни також до постанови Кабінету Міністрів України щодо реалізації Закону України «Про зайнятість населення», якою встановлюється порядок роботи центрів зайнятості, реєстрації безробітних, виплати допомоги тощо. Відповідними послугами та допомогою по безробіттю сьогодні можуть користуватися громадяни України та іноземці, які проживають в Україні постійно, отже, біженці такої можливості не мають. Необхідно законодавчо забезпечити сприяння центрів зайнятості працевлаштуванню біженців, призначення їм за наявності необхідних умов допомоги по безробіттю.
Це має змінити ситуацію, коли роботу, незважаючи на високий рівень освіти та кваліфікації (наприклад, серед біженців працездатного віку у Києві середню й незакінчену вищу освіту мали 36 %, вищу освіту — 40 %, вчений ступінь — 1,6 %, серед них 13,6 % інженерів, 9,2 % вчителів, 6,9 % економістів, 6,9 % медиків [15]) змогли знайти лише поодинокі біженці. Як свідчать соціологічні опитування, головне джерело їхніх доходів це торгівля на ринках, з якою так чи інакше пов’язана зайнятість 85 % біженців. Відсутність пристойної роботи (про роботу за спеціальністю марно й говорити) є головною проблемою, на якій наголошують біженці (інші проблеми, приміром, непридатне житло та погане харчування, матеріальні негаразди для них менш важливі) [2]. По-перше, висококваліфіковані фахівці не можуть реалізувати свій потенціал, втрачають професійні навички; по-друге, біженці розуміють тимчасовість своєї ринкової зайнятості. Уже сьогодні заробітки, матеріальне становище ринкових торговців значно погіршилися. З розвитком цивілізованих форм торгівлі, стихійні ринки, ще доволі популярні, не матимуть перспективи [1].
У зв’язку з неврахуванням у законодавстві ситуації біженців ускладнюється реалізація ними гарантованого Конституцією України права на вільне пересування. Донедавна для іноземців, що проживають в Україні, існував порядок виїзду/в’їзду за межі держави, за яким у разі виїзду за кордон вони повинні були отримати в органах внутрішніх справ так звану виїзну/в’їзну візу, що дозволяла повернутися на територію держави.
Не все гаразд із здійсненням права біженців на вільне пересування і в межах України. Так, непоодинокі випадки, коли органи внутрішніх справ абсолютно безпідставно відмовляють у реєстрації біженцям, які отримали посвідчення біженця в одній області, проте переїхали для проживання в інший регіон. Це перетворює осіб, які мають усі законні підстави для перебування в Україні, що підтверджується наявністю у них посвідчення біженця, на порушників установлених для іноземців правил. Особливо гостро питання стоїть у столиці України, місті Києві. У затверджених Київрадою «Заходах щодо запобігання нелегальній міграції і регулювання міграційних процесів у Києві» міському управлінню Міністерства внутрішніх справ та управлінню у справах національностей та міграції міськдержадміністрації доручається «вжити заходів щодо запобігання проживанню або переселенню у м. Київ іноземців та біженців, які мають посвідки на проживання в інших регіонах (у т.ч. і в Київській області)». Це рішення можна певним чином виправдати тим, що концентрація саме у столиці більшості біженців створює для міста додаткові небажані проблеми (у Києві проживає майже третина всіх іноземців, які мають статус біженця в Україні). Проте навряд чи можна вирішити їх шляхом антиконституційних дій. У правовій державі доти, доки об’єктивно той чи інший регіон є більш привабливим для біженців, інших іноземців, оскільки має ширші можливості працевлаштування, створення доходу, єдиним механізмом перерозподілу цих осіб по території України може бути створення для них в інших регіонах робочих місць, надання житла, допомоги в облаштуванні [13].
Проблеми біженців в Україні пов’язані не лише зі змістом законодавства, а й з труднощами у його реалізації. Так, на жаль, законодавство про біженців, протягом усього періоду застосування, практично не виконувалося у частині стосовно матеріальної допомоги. Незважаючи на наявність постанови Кабінету Міністрів України щодо надання біженцям грошової допомоги та оформлення пенсії, проблему так і не вирішено. Враховуючи мізерний розмір допомоги, яка виділяється лише одноразово (на біженця, що досяг 16-річного віку, один неоподаткований мінімум доходів громадян, тобто 17 грн., а на дитину — 60 % цієї суми), та численні бюрократичні вимоги до її оформлення, біженці нерідко відмовляються клопотатися про її отримання. До того ж, оскільки за встановленим Урядом порядком допомога повинна виплачуватися з місцевих бюджетів із наступною компенсацією з Державного бюджету, коштів у касах облдержадміністрацій для біженців зазвичай не вистачає. У зв’язку з цим більшість біженців в Україні грошової допомоги від держави так і не отримали. Так само незадовільно вирішується питання щодо нарахування біженцям пенсій [22].