Історична пам‘ять народу - це найважливіший компонент його духовної сфери, який дозволяє підтримувати безперервність етнічної еволюції, спадкоємність народного досвіду, передавати накопичене багатство національних цінностей наступним поколінням. Історична пам‘ять особливо актуалізується в переломні, кризові епохи, коли буття етносу зазнає серйозних та суворих випробувань.
Історична пам’ять складається з кількох найголовніших чинників, передусім це свідомість свого походження, витоків і предків. Ці витоки не піддаються і не вимагають датування, бо мають глибоке історичне минуле. Проте спільне походження і кровна спорідненість часто є відносними, можна сказати, міфічними у кращому значенні цього слова. Наступними факторами є уявлення про історичне становлення етносу та персоніфікація історичного процесу, створення національних героїв-символів. До цього треба додати пам’ять про взаємовідносини з оточуючими етносами, найчастіше про війну та конфлікти. Значну роль відіграє мала вітчизна і прив’язаність до певної території, з її просторовими об’єктами-символами, згадуваними вже знаками-кодами.
Можна говорити про субкультуру пограниччя, яку розуміємо, як сукупність норм, що визначають поведінку окремих груп індивідів, що протиставляють себе суспільству в цілому та відрізняються специфічними звичками, стилем буття та поведінки.
Якщо розглядати культуру погранич, то культура спільноти периферії є підкультурою по відношенню до традицій і норм центру. В. Полянский також називає пам‘ять конфесійну, в основі якої міститься уявлення про культові обряди, про прийняття релігії, її долю [22, 38]. Причому, за певних умов цей чинник здатний вийти на перший план. З поняттям історична пам’ять семантично пов’язані: історична традиція, історичний досвід, історична свідомість і, зрештою, етнічна й національна свідомість. Дослідники зазвичай звертають увагу на декілька рівнів історичної пам’яті: загальноетнічний (національний), локальний (окремі етнічні групи) та особистісний. Відповідно їм виділяють колективну, групову та індивідуальну форми історичної пам’яті.
Історична пам’ять є обмеженою в часі, а також розпадається на певні, достатньо протяжні пласти, які самі по собі спроможні забезпечити тяглість свідомості етнічної чи національної спільноти. Але кожний з таких пластів є обмеженим у часі, має певну, хоча й не досить чітку, межу. У реальному функціонуванні колективної свідомості спостерігається явище перекривання одного пласту історичної пам’яті іншим, більш компліментарним для сучасників. У свою чергу, так званий простір історичного досвіду є суб’єктивним явищем, він представлений найвагомішою частиною всього історичного процесу. Можна навіть говорити про своєрідну безкінечність простору історичного досвіду, оскільки є "безкінечною" і сама історія. Схоплений історичною пам’яттю, у межах її обрію, простір історичного досвіду становить історичну традицію. Остання виступає духовним світоглядним оснащенням спільноти, яка намагається себе усвідомити та ідентифікувати.
Для повного розуміння сутності процесів, що відбуваються у середовищі на культурних пограниччях, слід розглянути категорію національної ідентичності, яка є одним з варіантів колективної свідомості.
Проблема дефініції розглядуваного терміну пояснюється широким контекстом, який з’являється при аналізі колективних явищ. Національна ідентичність тісно пов’язана з культурою цілого народу/етносу, ідентичністю індивідуумів. Проаналізувавши низку теорій та визначень, ми розглядаємо націю як певну суспільно-етнічну групу, що в історичному часі виникла, як економічна, політична та культурна спільнота, члени якої усвідомлюють перелічені елементи, тобто мають так звану національну ідентичність.
Наявність спільної території є основним інтегруючим чинником, що визначає процес формування суспільних груп, які є територіальними спільнотами, причому територія є не стільки цінністю матеріальною, скільки емоціональною спадщиною. Відносна етнічна єдність має сприяти формуванню потужної повноцінної нації. Важливим є врахування економічних та суспільних чинників. Перший. забезпечує зв’язок більшості суспільства економічними інтересами. Другий - сприяє перетворенню нестійких суспільних груп у націю як таку. Первинні контакти між членами малих спільнот, таких як племена, переродилися у суспільні стосунки та залежності, консеквенцією яких є виникнення нації. Спільна культура є найважливішим фактором у формування нації, а також є елементом, що відрізняє її від інших.
На нашу думку, історична пам’ять є фундаментом національної ідентичності, основою самоствердження нації. Серед низки чинників, що формують націю, а відповідно її ідентичність, варто згадати:
1. Свідомість спільного походження та спільної історії, що забезпечують єдність і самобутність нації;
2. Наявність та визначеність території, а також зв’язок з історичним процесом, що перетворює її у вітчизну, батьківщину;
3. Спільна культура, традиції та релігія, що зберігаються у суспільній свідомості та переказуються наступним поколінням;
4. Спільна мова як складова культури;
5. Виникнення і функціонування ринку як основи екзистенції та розвитку національної спільноти;
6. Держава як інструмент, що забезпечує вільний розвиток нації та захищай від загрози зовнішніх чинників [21, 188].
Національну ідентичність можемо також визначити як усвідомлення спільності та єдності з народом. О. Антонюк дає подає таке значення терміна ідентичність: у широкому значенні - це емоційно-ціннісний аспект орієнтацій особи, групи, суспільства; тотожність; справжність й самобутність [2, 39]. У соціогуманітарних науках пріоритет надається третьому його значенню. самобутності, коли ідентичність трактують як сукупність специфічних рис, які виділяють певну спільноту з-поміж інших і є для окремої особи або групи підставою для зарахування себе до цієї спільноти за низкою особливих ознак.
Зазначимо, що саме через мову індивідуум ідентифікується зі своєю нацією та протиставляє себе іншим. Спільна мова, як усна так і писемна, є засобом творення та тяглості культури та почуття спільноти. Якщо кілька націй з метою комунікації використовує одну мову, то можна говорити про етнічну мовну спільноту.
Враховуючи перелічені вище чинники можемо стверджувати, що нація - це макрогрупа осіб, яка виникла в результаті функціонування історичної колективної пам’яті. Представники нації мають спільну ідентичність і об’єднані походженням і культурою. Суспільство, зберігаючи етнічну, культурну, регіональну специфіку, набуває ознак нації у процесі самоусвідомлення єдиною спільнотою та утвердження єдиної ідентичності, визначенням національних інтересів тощо. Регіональна неоднорідність, в тому числі пограничність, створює унікальність держави, але, водночас, може бути й фактором уповільнення процесу консолідації суспільства.
Національна ідентичність не є поняттям постійним. Хоча життя кожної національної спільноти має сильні елементи тяглости, воно підлягає водночас змінам. Тому кожне покоління, скажімо, повинно писати історію для себе. Зазначимо, що національна ідентичність є, по суті, центральним елементом структури національної ідеї, стосовно якої в Україні немає уніфікованої і загальноприйнятної методологічної моделі (схеми), яка б слугувала засобом для інтеграції різноманітних теоретичних напрацювань.
Дослідники трактують національну ідею довільно, тому перед нами постає широкий діапазон суперечливих різнотлумачень цього поняття. Як влучно зазначає В. Лісовий, за таких обставин національна ідея набуває ознак, так званих термінів парасольок, тобто термінів, які у різний спосіб (залежно від розуміння того, хто їх застосовує) можуть об’єднати в собі цілий набір понять" [18, 5].
Зауважимо, що національна ідентичність не виключає наявності регіональної, у тому числі й пограничної. У стабільних суспільствах регіональна ідентичність не домінує над національною. Але в умовах трансформації суспільства, в кризових ситуаціях її роль підвищується, вона стає своєрідною захисною реакцією регіонів та індивіда на економічні труднощі, політику центру в економічній, культурній, мовній та іншій сферах. На формування регіональної ідентичності впливають фактори об’єктивного порядку: історія, особливості економіки і культури, а також суб’єктивні фактори, такі, як діяльність регіональної адміністрації, політичних партій, громадських рухів, інститутів освіти, культури, засобів масової інформації.
Найчастіше суб’єктивна ідентифікація має кілька рівнів: місце, де народилася людина, місце, де вона проживає в даний момент, регіон, територія держави. Домінування в суб’єктивній ідентифікації залежить від низки об’єктивних обставин, конкретної ситуації, а також від суб’єктивної характеристики індивіда: етнічної, індивідуально-психологічної тощо.
Регіональна ідентичність корелюється зі згаданим поняттям "малої вітчизни" та бінарною опозицією центр - периферія.
Отже, говорячи про сутність змінного у часі та просторі антропологізованого культурного пограниччя, треба чітко усвідомлювати складеність цього феномену. Урахування відносності антиномій центр - периферія, свій - чужий та особливостей вживання складових понять, таких, як приватна вітчизна, національна ідентичність, колективна свідомість, історична пам’ять тощо, дозволять досліднику зрозуміти, що пограниччя є досвідом різноманітності певної єдності.
Багатогранність явища пограниччя є причиною складнощів, що виникають під час проведення аналізу, а особливо намагань дефініювати цього поняття. До сьогодні точаться суперечки між антропологами, соціологами, істориками, соціолінгвістами, філологами щодо цього терміна. Кожна наукова дисципліна приписує культурним пограниччям свої сенси та бачення проблеми.