У школах навчання здійснюється переважно державними мовами: румунською в Румунії та українською в Україні. Польська мова учнями вивчається на різних рівнях та у різних обсягах у всіх досліджуваних селах, окрім Тереблечі. Польська мова, згідно з мовними традиціями південно-східних Кресів, була і до сьогодні залишається для буковинських горян символом ідентичності, своєрідним sacrum.
Повертаючись до мовних контактів, слід зазначити, що на сьогодні трудно встановити в якому ступені польські прибульці з північної сторони гір опанували словацьку мову, яким був рівень білінгвізму. Про інтенсивність словацько-польських контактів на терені північної Словаччини свідчать чисельні лексичні запозичення, що виступають у діалекті буковинських горян: klobuk (польськ. Kapelusz - капелюх), cesta (польськ. droga - дорога), taniurek (польськ. talerz - тарілка), opraty (польськ. lejce - віжки, gumbik (польськ. guzik - ґудзик), poriez (польськ. nóż z dwoma uchwytami do strugania drzewa - ніж для обробки деревини). Після поселення у гірських районах Буковини польські горяни увійшли у сферу мовних впливів інших народів, зокрема німецького, румунського, російського, українського. Особливо виразні впливи відбувались у лексиці та фонетиці. Мова горян Буковини містить багато румунізмів, наприклад: primar (польськ. burmistrz - бургомістр), gata (польськ. gotowe - готове), saraku (польськ. biedak - бідолаха) [26, 129].
На розглядуваному пограниччі румунізми виступають також в українських говірках. Деякі дослідники вважають, що румунсько-українські мовні контакти посилились у наслідок інтенсивної й насильницької румунізаці місцевого населення у 1918-1940 i 1941-1944 роках, коли вся Буковина була інтегральною частиною Великої Румунії. Мова титульної нації королівства була обов’язковою для вивчення, незалежно від етнічної приналежності, мала статус державної, тобто обслуговувала всю суспільну систему з центром у Бухаресті. Характерно, що румунізація торкнулася тільки українських шкіл. На німецьких, угорських та інших національних школах, які функціонували на Буковині з часів Австро-Угорщини, цей процес не позначився.
Національна асиміляція корінного населення в румунському середовищі здійснювалась методами економічної, політичної, ідеологічної і культурно-освітньої дискримінації українців та інших національних меншин. Послідовно проводячи політику румунізації національних меншин, правлячі кола Румунії намагалися довести, що належність українських земель північної частини Буковини і південної Бессарабії до Румунії забезпечена. Щодо польських горян, то треба згадати, що їхня лексика збагачувалась румунізмами під час волоської колонізації Карпат за рахунок понять і термінів пастухів. На підставі аналізу запозичень можна говорити про наступні мовні контакти говірок польських горян на Буковині:
1. загальнопольська мова - говірки буковинських горян;
2. говірки буковинських горян - словацька мова;
3. говірки буковинських горян - румунська мова/діалект;
4. говірки буковинських горян - німецька мова;
5. говірки буковинських горян i українська мова/діалект;
6. говірки буковинських горян - російська мова, можливо, суржик;
7. говірки буковинських горян - угорська мова, а також, з певними обмеженнями, турецько-татарські впливи [26, 133].
Наведені приклади погранич доводять складність і неоднозначність досліджуваного явища. На Буковині виступають також пограниччя, де мають місце багатомовні контакти, передусім у місцях компактного проживання кількох етнічних груп: німці, євреї, роми, українці, росіяни, старообрядці тощо. Також виникає проблема вибору методів дослідження та опису явища мовного пограниччя. Певні незручності та неточності під час аналізу виникають через появу нових понять і термінів, а також різних трактувань польськими та українськими мовознавцями.
На нашу думку, дуже цінні результати можна було б отримати завдяки спільним міжнародним науково-дослідницьким експедиціям. Якісно нові результати вдалося б досягти, розвиваючи та застосовуючи синкретичний підхід, поєднавши методологію культурознавства, діалектології, етнології, а особливо соціолінгвістики. Такого типу дослідження вже проводяться польськими вченими, зокрема Казимиром Фелешком, Збіґнєвом Ґренем, Ельжбетою Смулковою, Янушом Реґером, Анною Зелинською тощо.
Поєднання теорії мовних контактів і досліджень етнічних і національних меншин відкриває нові перспективи та дозволяє глибше зрозуміти та витлумачити процеси інтерференції.
Однією із специфічних соціокультурних рис пограниччя є особливий спосіб відношення до "чужого". Якщо для культурно однорідних територій Чужий є периферійним явищем, не присутнім в повсякденних соціокультурних практиках, то для соціокультурних спільностей і пограниччя Чужий є чинник, що постійно діє, незалежно від того чи конфліктна взаємодія з ним. У прикордонній культурі "чужий" з "зовнішнього іншого" перетворюється на "внутрішнього іншого". Проте, в результаті адаптації він не втрачає своїй чужості, а набуває менш абстрактного характеру. Він наділяється детальнішими та індивідуалізованими рисами, заявляючи про себе як маргінальна особа з певною мірою орієнтації на здійснення спеціальної ідентичності.
Іншою соціокультурною характеристикою пограниччя є більше, в порівнянні з культурно однорідними територіями, число різних субкультурних груп, високий ступінь субкультурності. Такий розклад обумовлений, як соціокультурними відмінностями в порівнянні з центральними регіонами території, так і в результаті різного роду взаємозв'язку і взаємодії соціокультурних практик, а також міграційних потоків.
Субкультурність пограниччя виражається в соціальних і культурних ознаках, які відносяться як до сфери матеріального і духовного виробництва, так і до соціальної організації. Субкультурність пограниччя зв'язана і з соціально-антропологічною специфікою його населення, яке відрізняється підвищеною активністю в спілкуванні, рішучістю, більшою мірою відвертості, орієнтиром на контакт з іншим (інакшим). Останнє забезпечується не ворожістю і протистоянням, а прагненням до діалогу, компромісу і толерантності [17, 171].
Соціокультурна форма прояву життєдіяльності людей в прикордонному суспільстві виявляється, в першу чергу, в характері соціодинаміки. Соціодинаміку пограниччя можна розглядати в двох вимірюваннях. Перше вимірювання припускає зміни ролі і значущості пограниччя в соціокультурних процесах, а друге бере до уваги внутрішні соціокультурні трансформації того або іншого пограниччя. Перше вимірювання забезпечує можливість аналізу зміни ролі і якісних характеристик пограниччя в ході людської історії. У межах цього процесу можна виділити чотири етапи.
Перший етап охоплює первісне суспільство, коли з'являються інтенсивні контакти між етнокультурними спільностями, виділяються простори цих контактів.
Другий етап охоплює епоху становлення перших держав до XIX ст. У цей період разом з появою і розвитком держав традиційного суспільства народжується кордон як особливий інститут. Проте, для традиційних держав характерна рухливість рубежів і часта відсутність їх зв'язку з етнічними і культурними межами. З одного боку, пограниччя мало глобальний характер, оскільки кордонів було багато, і вони постійно змінювалися. З іншого - говорити про пограниччя як про стабільний і розвинений соціокультурний феномен в цю епоху можна лише стосовно окремих випадків.
Третій етап починається разом з формуванням національної держави, яка прагнула об'єднати економічні, політичні і культурні ідентичності в межах своїх кордонів. З виникненням і розвитком національної держави кордони стають все більш окресленими і менш контактними, а прикордонні території - відстаючими в розвитку. Проте, стабільність державних кордонів і чіткіша вираженість соціокультурних меж в епоху модерна зумовили те, що пограниччя знаходить характер особливої соціальної освіти, яка має в своєму розпорядженні свій спосіб буття, свою форму прояву і здійснення.
Четвертий етап починається з 80-х рр. ХХ ст. Кордони в сучасному світі перестали розглядатися як бар'єри, що перетворило пограниччя на контактні зони, в яких активно йде процес взаємодії суспільств і народження соціокультурних інновацій. Пограничність розглядається не як ознака культурної відсталості, а можливість володіти додатковими ресурсами для свого соціокультурного розвитку [14, 346].
Архетипічний образ кордону складається в результаті взаємодії існуючих архетипів двоїстості і троїстості. Архетип двоїстості має на увазі і щось (дещо), що лежить між протилежними початками. Троїстий архетип визначає самостійність того образу кордону, який виявляється в міфологіях і нормативних системах різних культур. Реальність кордону не є результатом свавілля людської свідомості або продуктом обставин. Кордон як особливий архетип культури виявляє себе через структуризацію соціального і культурного простору, соціокультурних взаємозв'язків і взаємодій.
Пограниччя є не тільки специфічним буттям ойкумени, але і соціально-антропологічним феноменом, оскільки в рамках його специфічних соціокультурних практик формується особливий тип соціального суб'єкта.
Пограниччя - це сталий культурний і соціальний феномен, відповідно, ідентичність людини пограниччя - це не кризовий стан, а комплекс ідентифікацій, відмінний від аналогічних комплексів у індивідів, що належать до якої-небудь однорідної культури [14, 347].
Процесу формування людини пограниччя найбільшою мірою відповідає модель "культурної андрогінізації", яка є ситуацією поєднання в одному суб'єктові соціальної активності елементів різних культур, що дозволяє їх носієві продуктивно взаємодіяти в різнорідному соціокультурному середовищі пограниччя. Якщо маргіналізація має на увазі кризу ідентичності, то андрогінізація означає збагачення наявної ідентичності новими ідентифікаціями і відповідними їй оцінювальними і емоційними складовими.