Положення про специфіку пограничних територій впроваджувались та розроблялись польськими дослідниками Г. Бабінським (G. Babiński), А. Садовським (A. Sadowski), Д. Вояковським (D. Wojakowski), А. Клосковською (A. Kłoskowska). Помітно вирізняються акцентуацією соціального у фізичному праці, присвячені аналізу поняття та явища "кресів", - специфічних історико-культурних регіонів Польщі. Саме при їх вивченні була звернена увага на формування у суспільній свідомості уявлення про своєрідну політично-культурну, економічну та соціальну атмосферу східних погранич Польщі, їх символічного характеру, а також прозорість кордону між Польщею та Україною в усіх значеннях.
Привертає увагу масштабність та систематичність дослідження польських та частково європейських погранич, зокрема, німецького, чеського, словацького, білоруського. Соціальна трансформація у регіонах пограниччя зацікавила російських соціологів: у працях І. Задворнова, Т. Кувенєвої, А. Манакова пограничні терени мають назву "порубіжні регіони". Об'єктом уваги дослідників виступають найрізноманітніші аспекти суспільно-культурного, політичного, економічного розвитку пограничних територій.
Наприклад, теоретичні засади функціонування пограниччя та транскордоння (Г. Бабінський, І. Буковська-Флоренська (I. Bukowska-Floreńska), М. Голка (M. Golka), Є. Єсталь (J. Jestal), В. Павлючук (W. Pawluczuk); мовна та релігійна ситуація (Д. Чиквін та Е. Місеюк (D. Czykwin, E. Misiejuk), Я. Рейгер (J. Reiger); етнічна та національна ідентичність (Д. Вояковський, А. Садовський, З. Ясинський (Z. Jasiński); перспективи розвитку пограничних теренів у процесі європейської інтеграції (П. Кубицький, Г. Пожарлік (P. Kubicki, G. Pożarlik) [36, 163].
Хвилю новітніх наукових досліджень, присвячених розглядуваній тематиці викликала праця G. H. Pitt-Rivers The Clash of Cultures and the Contact of Races (1929), у якій автор намагається обґрунтувати доцільність використання терміна,. зіткнення культур. з метою аналізу суспільних явищ у післявоєнній Європі. Згадане поняття постійно аналізувалося та переосмислювалось у залежності від контекстів та конкретних етнічно-політичних ситуацій, набуваючи при цьому нових сенсів та значень. Зіставляючи еволюцію семантики цього терміну можна помітити тенденцію до позитивізації значення та розуміння сутності пограниччя.
Сприйняття феномену багатокультурності викликано глобалізацією та переосмисленням загальнолюдських цінностей. Культурні пограниччя можна визначати як зіткнення, конфлікт, стикання, сусідство, контакт культур. Полісемічність цього явища вимагає термінологічного розмежування.
Польський дослідник Ю. Хлебовчик вважає, що форма співіснування культур визначається специфікою пограниччя та міжлюдських реляцій. С. Ульяш зазначає: На стиковому пограниччі культурні системи чітко відділені, між ним пролягає чітка демаркаційна лінія [31, 9].
У свою чергу перехідне пограниччя є явищем двомовної генетичності; мовно-етнічна спорідненість не сприяє виникненню зазначеної демаркаційної межі. Замість вираженої лінії кордону маємо справу з перехідною зоною. На такому пограниччі з часом виникає певний тип суспільства та його культури.
Довготривалі явища та процеси взаємопроникнення або різних форм зіткнення культур впливають на формування певного типу особистості з властивою йому свідомістю. Проникнення та змішування культур перетворює пограниччя на перехідний простір, своєрідний міст між взаємними цінностями культур.
Історик літератури аналізує феномен пограниччя, зосереджуючи увагу на релятивності культурних систем, наголошуючи на мовній спорідненості як чинника, що визначає інтенсивність та сам факт міжетнічних контактів.
Більш загально й дещо в іншому аспекті диференціює пограниччя М. Домбровська-Пратика, зазначаючи, що національні культури, яким властивий досвід пограничної онтології, а через це й периферійності, створюють захисні механізми двох загальних типів [8, 10]. Перший з них виникає внаслідок губристичної свідомості периферійного суспільства. Ця свідомість (можемо її окреслити як свідомість кордону) базується на культурній автокреації віддаленої від центру географічної одиниці, оборонної стіни чи оточеної фортеці. Водночас спостерігається специфічний тип авторефлексій, пов’язаних з ситуацією пограниччя, що призводить до ксенофобного та безапеляційного поділу простору на свій і чужий. Істотною складовою цього механізму компенсації та перенесення є ідея політичної та культурної експансії, що пов’язана з відчуттям цивілізаційної та духовної місії.
У другому випадку, що зустрічається значно рідше, домінує ознака відкритості. Пограничне суспільство намагається перетворити складне історичне минуле та негативний екзистенціальний досвід у джерело взаємного збагачення.
Пограниччя та культурний полілог набувають мультикультурних цінностей, що є альтернативою офіційним, домінуючим дискурсам центру. Створюється культурний образ пограниччя, що експонує найбільш приватні, інтимні реляції та комплікації неоднозначної та суперечливої щоденності.
Така модель пограниччя розглядається через призму екзистенції звичайності, спорідненою з автентичністю особистісного буття, де переважають процеси самоаналізу та природного самопізнання, що сприяють зникненню комплексів та стереотипів. Розглядувана субкультура може призводити до появи якісно нової моделі ідентичності, альтернативної щодо ідеологічних засад центру (центрів), інтегральною та найістотнішою складовою якої є складна, але натуральна самоакцептація, тобто свідомість пограниччя.
Описані моделі пограничних суспільств не є явищем статичним. У залежності від політичної та соціальної кон’юнктури у суспільній ієрархії переважатимуть цінності одного з них, що є доказом основної дихотомії пограниччя, тобто постійного вибору між замкненістю у світі ідеології ксенофобії, а толерантністю щодо іншого.
Дослідниця базує свої судження на опозиційності понять центр - периферія, чим експонує на перший план антиномічність самого поняття пограниччя. Варто пам’ятати, що норми та ідеологія центру на периферії функціонують на інших засадах, ніж у головній течії культури [8, 11].
Нагадаємо, що об’єктивні просторові категорії на антропологічному та етнічному ґрунті набувають якісно нового звучання, перетворюючись у бінарні опозиції близький - далекий, центр - периферія, свій - чужий.
Е. Феліксяк, намагаючись пом’якшити антиномію центр - периферія, яка не завжди може бути використана у дослідженнях та застосована до певних територій, що тривають у часі, запропонувала менш опозиційну пару центр-пограниччя.
На нашу думку, поняття пограниччя автоматично включає в себе просторове значення зовнішньої частини чогось, тобто суспільну марґінальність периферії. Проте антиномія центр - периферія взагалі не відображує сутності процесів, що відбуваються на межі двох культурних просторів.
Є. Свєнх вважає, що периферійність як складова пограниччя може означати терени, що знаходяться під впливом цивілізаційних процесів або колонізаторських дій. З сутності центру, осередку, до якого сходяться усі лінії, який має очевидну силу притягання всього, що знаходиться в його оточенні, виникає розуміння центру як квінтесенції, місця концентрації та згущення властивих рис та цінностей, які по мірі віддаленості підлягають розрідженню. На пограниччі культури відчувають постійні зовнішні впливи, тому кристалізуються, а з часом модифікуються у специфічну регіональну субкультуру, екзистенційну філософію та ідеологію приватної вітчизни.
Кордони культури можуть ретельно охоронятися, як адміністративним центром, так і самою культурою з її механізмами, спрямованими на самозбереження своєї цілісності та самобутності традицій. Саме цей показник визначає рівень замкненості/відкритості культурної системи нації. Відокремленість та ізольованість погранич від центру/центрів, відсутність істотних впливів ззовні спонукають такі території, розвиватися за власними законами.
У рамках таких територіальних утворень культури різних народів можуть мати відкритий характер, бути прозорими та певною мірою здатними до інтерференції, діалогу. Якщо сусідують культури на більш-менш однаковому рівні розвитку, то відбувається постійний обмін ідеями та творами. Культури стають взаємозалежні та мають спільних митців, які мають ідентичність пограниччя, свідомість локальної приналежності (наприклад А. Міцкевич, М. Гоголь). Контакти між представниками різних національностей, незалежно від типу адміністративно-географічних та соціальних кордонів, створюють культурні простори, розмір яких залежить від інтенсивності контактів [26, 28].
Саме у таких зонах усі процеси значно прискорюються, бо центр не може їх стримувати, пограниччя живе власним життям. Свобода на периферії завжди більша, ніж у центрі. Саме тут формуються майбутні напрямки розвитку культури, зароджуються культурні зв’язки, нові діалекти та мови, ідейні та ідеологічні феномени, що неможливе у середовищі істеблішменту центру.
Адже, контакти в опосередкованій чи неопосередкованій формах сприяють розвиткові та еволюції. Можливо, розгляд пограничності полегшить поняття регіоналізм, тому що кожна дещо більша територіально країна стикається з проблемою регіонів. Регіони, тобто географічно, історично, соціально, іноді етнографічно різні, вони є результатом об’єктивних довготривалих і складних процесів. Їхнє формування чи, навпаки, нівеляція залежить від того, наскільки певна країна різноманітна за своїми природно-рельєфними умовами, політичними традиціями, етнографічними особливостями. А отже, регіоналізм є об’єктивним явищем в кожній великій країні. Він може бути як бар’єром, так і стимулом її розвитку.