Розглядаючи Креси як суспільно-культурну систему, слід пам’ятати про невід’ємні складові, тобто про відмінні законодавчі акти, що в силу політичної ситуації регулювали громадське життя пограниччя, а також культури народів, які жили на цих землях. Незважаючи на домінуюче становище польського народу, що являв собою державотворчу (можна окреслити титульну) націю, його культура також зазнавала істотних впливів Інших сусідів. Цінності, традиція, норми поведінки, світосприйняття. все що ми визначаємо як ціннісно-смисловий універсум - формувалися у багатокультурній системі.
Отже, можна зробити висновки про співіснування на Кресах кількох субкультур і виділити у рамках спільної кресової культури сегмент польський, український і т.д. Як зазначалося вище, суспільні одиниці об’єднуються на підставі спільних проблем, етнічних, релігійних та мовних ознак, створюють відповідні норми, цінності, зразки, яких дотримуються, одночасно становлячи підкультуру певної спільноти.
Українсько-румунське пограниччя (Буковина) - регіон є частиною українсько-румунського пограниччя (до якого у географічному сенсі можна віднести Закарпатську, Івано-Франківську та Одеську області). Однак, згідно з нетериторіальним тлумачення пограниччя, Буковина становить цілісний терен пограниччя та історико-етнографічного регіону.
Попри збереження традиційно доброзичливих стосунків у міжетнічному спілкуванні, наявна динаміка формування негативних тенденцій у заявленій сфері. Адже у випадку Буковини спостерігається виразна міжетнічна відмінність на мовних засадах, оскільки переважна більшість румунів та молдаван вважає рідною мову свого етносу. Ведучи мову про етнічні контакти на пограниччі, слід пам'ятати, що розпорошеність етнічних меншин у його обох частинах є причиною створення на даному терені відмінного укладу етнічних стосунків. Джерелом цього розрізнення є поява більших і менших спільнот в оточенні домінуючого людства. Змальована ситуація спонукає звернути особливу увагу на локальні середовища, в яких опиняються етнічні спільноти.
Буковина захоплює та збуджує уявлення своєю природою і краєвидами, проте етнокультурна картина цього регіону є не менш вражаючою та захоплюючою. Директор Міжнародного фестивалю "Буковинські зустрічі" Збіґнєв Ковальський вважає, що магічність культури цих земель полягає саме у їхній багатонаціональності. Поліетнічність, що базується на толерантності, та взаємодія культур українців і румунів, німців і євреїв, поляків і угорців, росіян і вірменів, словаків і ромів забезпечували гармонійне функціонування цього різнорідного пограниччя.
Неоднорідна культурна, релігійна й етнічна мозаїка у ХІХ столітті перетворилася на специфічну регіональну спільноту, яку називали "Швейцарією Сходу" або "Європою у мініатюрі". Така етнічна поліфонія була запорукою збереження національної ідентичності, школою розуміння, поваги до цінностей сусідів, буття поруч зі Своїм-Іншим [25, 17].
Тобто Буковина є не стільки регіоном співіснування культур, скільки територією міжетнічної взаємодії, пенетрації мов і традицій, інтерференції релігійних переконань.
Урахування хронотопічності культурних явищ на Буковині та історико-політичного контексту може нам розкрити механізми цього складного карпатського суспільного організму. Вважаємо за доцільне виділити чотири історичні періоди розвитку Буковини:
1.775 - 1919 - Буковина як політично-адміністративна одиниця у рамках Австро-Угорської імперії;
2.1919 - 1940 - міжвоєнний період, Буковина у складі Румунської держави;
3.1940 - 1991 - Буковина поділена на північну та південну між Радянським Союзом та Румунією;
4.1991 - землі північної Буковини у складі незалежної України [25, 19-21].
Кожний з тих періодів визначав приналежність регіону чи його частини до певної суспільної системи, який розуміємо як взаємозалежність міжлюдських залежностей, дистанцій, ієрархії, а також дій в організованій і неорганізованій формах, які значною мірою визначає держава. У свою чергу, культурна система є вторинною по відношенню до суспільної, проте визначає та співтворить її. Кожна з цих систем має свої центри, змінність яких визначає динамізм суспільно-культурного образу розглядуваного регіону.
У першому та другому з названих періодів історії Буковина функціонувала в рамках одного державного організму, з центром у Відні, а пізніше у Бухаресті. Треба зазначити, що у період панування австро-угорської монархії жоден з етносів, що заселяли ці землі, не був, як то кажуть, "титульною нацією", тобто не мав можливостей посісти домінуюче становище у суспільстві. Можливо саме у період Габсбурзького володарювання почали формуватися засади буковинського універсалізму.
Відсутність визначеного демаркаційного кордону між етнічними групами та міжнаціональна комунікація у рамках єдиної суспільної системи сприяли розвиткові явища багатомовності та гетерогенічності культури регіону. Мозаїка чи сусідство культур були причиною виникнення специфічного типу пограниччя, де між різними групами виникали специфічні реляції, які складно розглядати у контексті бінарної опозиції стиковість/перехідність.
Стосунки між окремими етносами, релігійними та мовними групами Буковини вимагають окремого дослідження та методологічного підходу. Незважаючи на це, можемо впевнено стверджувати, що протягом відносно короткого часу на цих землях виник специфічний тип регіональної спільноти, культури, філософії екзистенції. Довготривалі явища й процеси взаємопроникнення та взаємодії різних культурних систем формували новий світогляд, перцепцію навколишнього світу, нову людину, яку можна назвати "Homo Bukowinensis". Марек Котер, так влучно характеризує ситуацію культурного пограниччя Буковини: "Та складена етнічна мозаїка з трудом піддавалася процесам асиміляції, іноді зазнавала внутрішньої культурної конвергенції. Виникала тоді специфічна "кресова культура" (пограниччя), й навіть мова, що була конгломератом рідних та чужих мов, що з часом могло допровадити до окремої національної тотожності і, як наслідок політичної свідомості та відцентрових тенденцій, до власної державності" [25, 22].
Зазначимо, що за часів Габсбургів цей регіон характеризувався динамічним розвитком промисловості та міської інфраструктури, також виникали курорти та рекреаційні зони. Безсумнівно, процес урбанізації призводив до змін суспільних і міжкультурних стосунків. В умовах культурного тигля контакти між представниками різних національностей є реальною необхідністю, що визначає форму і ритм буття на пограниччі.
На нашу думку, стосовно до розглядуваного регіону, який помітно виділяється на тлі інших погранич своєю виразною регіональною субкультурою, позначеною надзвичайно барвним етнічним, мовним та релігійним розмаїттям, варто застосовувати методи досліджень регіонів з високим рівнем інтенсивності суспільних процесів, культурних тиглів.
Культурний тигель розуміємо як територію з характерними інтенсивними процесами культурної адаптації та інтеграції, своєрідною амальгамацією, більшою мірою культурної асиміляції та акультурації. Наприклад, українці, румуни, євреї, словаки тощо,
Багатонаціональний регіон починає жити самостійним культурним життям, формується свідомість спільної екзистенції та спосіб сприйняття чужого під кутом опозиції свій. інший. Тобто відбувався так званий процес "міжкультурної едукації" [29, 300].
Відносно ліберально-толерантна політика Австро-Угорщини, спрямована на формування злагодженої суспільно-політичної системи, сприяла утвердженню мультикультуралізму на пограничних землях імперії, в тому числі й на Буковині. Проте економічна ситуація змушувала багатьох місцевих мешканців залишати ці землі у пошуках більших можливостей, що наприкінці ХІХ початку ХХ століття викликало хвилю еміграції до Сполучених Штатів Америки та Бразилії. Цікаво, що буковинські емігранти, поляки, німці тощо, усвідомлюючи приналежність до певної національної культурної системи, часто називають себе буковинцями. Це доводить слушність тверджень про сильний регіоналізм та наявність регіональної культури розглядуваної території. Перебуваючи маже 150 років у кордонах імперії Габсбургів, після першої світової війни Буковина увійшла в нову фазу розвитку регіонально-пограничної культури толерантності. Після підписання Сен-Жерменської мирної угоди 10 вересня 1919 року землі Пруту й Черемошу стають інтегральною частиною Великої Румунії.
Саме у цей час порушується культурний баланс буковинського пограниччя. Уже в перші місяці свого панування румуни запровадили тут низку реформ управлінського апарату, ліквідувавши крайовий уряд Буковини та реорганізувавши всі 11 державних секретаріатів у генеральні директорати, підпорядковані безпосередньо відповідним міністерствам у Бухаресті. Для координації дій уряду та крайової адміністрації була запроваджена посада міністра-делегата Буковини, який відав зовнішньою та внутрішньою політикою регіону. Таким чином було започатковано створення дуже розгалуженого репресивного апарату, завданням якого була повна трансформація життя буковинців на румунський лад.
Усе свідчило про запровадження суворої поліційної системи, де під наглядом сигуранци (служби безпеки Румунії) опинявся кожен, хто був підозрюваний в антирумунській діяльності.
Щодо українців у цьому регіоні, варто згадати, що процес консолідації новітньої української нації як вищої форми багатовікового розвитку українського етносу особливо інтенсивно відбувався впродовж другої половини ХІХ - початку ХХ ст. І. Чеховський зазначає: "На рубежі цих століть пробуджені натхненними словами національного Пророка Тараса Шевченка та інших просвітителів жителі відірваних від етнічного материка західноукраїнських земель. передусім галичани і буковинці. перестали називатись русинами-рутенами і почали усвідомлювати себе українцями. спорідненими з єдинокровними братами з-над Дніпра" [33, 26-27].