Органіцизм і функціоналізм, систематизація «соціальних фактів» та інші характерні риси соціології Г. Спенсера, запозичені з природничих дисциплін, не заступають, проте, положень його теорії, присвячених специфіці соціального пізнання. Тут Г. Спенсер багато в чому був піонером. Він обстоював наукову слушність соціології, яка тільки починала набувати ознак наукової дисципліни. Британський учений доклав чимало зусиль, аби довести, що узагальнення і пояснення, розкриття причинної зумовленості інваріантів соціального світу, що вивчаються, мають таку саму закономірну форму, як і в "точних науках". Складність соціальної реальності аж ніяк не заперечує можливостей віднайти фундаментальні закони в соціальних процесах, а оскільки такі закони виявляються і є розуміння їх, то, робить висновок Спенсер, стає можливою наука. Ґрунтовні порівняльні екскурси до історії біології, психології та інших наук надають його аргументації досить переконливої форми.
Предмет соціології, за Г. Спенсером, – це стадії зростання, диференціації та інтеграції суспільства, функціонування його частин та інституцій, творення соціальних агрегацій, систематизований опис сфер людських стосунків. Він був одним із перших, хто звернув увагу на роль конфліктів у процесі еволюційного розвитку людського суспільства.
Теорія соціальної еволюції. Виведення законів соціальної еволюції, а точніше принципів соціального структурування, зростання і диференціації, вважається головним внеском Г. Спенсера в історію соціологічної думки. Під соціальною (надорганічною, як писав учений) еволюцією він розумів стадії розвитку суспільства від простого до складного, а також у більш спеціальному плані — загальний процес структурування.
Спенсерівська стадійна модель розвитку передбачає зростання і диференціацію суспільства. Зростання зумовлене збільшенням населення і процесом складання менших "соціальних мас" у більші, поєднанням первісно не пов'язаних частин, тобто зростання рівнозначне інтеграції частин. Інтеграція ж має супроводжуватися (або передувати) диференціацією структур суспільства. Еволюція — це зміна соціального організму від стану відносної невизначеності, незв'язності, гомогенності (однорідності) до стану відносної визначеності, взаємозв'язаності, гетерогенності (різнорідності). Зростання соціального організму збігається зі зростанням складності структури. Так, у первісному суспільстві всі його члени задовольняють свої потреби самі. Проте з розвитком суспільства намічаються відмінності у спрямуванні діяльності (поділ праці), автономізація частин, а також взаємна залежність членів суспільства. Структурна диференціація викликана необхідністю якомога кращого пристосування до боротьби за виживання.
Еволюційна модель суспільного розвитку подається соціологом у вигляді процесу взаємонакладань зростання і диференціації, що його можна спостерігати за трьома осями: регулятивною, оперативною (або такою, що підтримує) та розподільчою. Зростання відбувається шляхом ускладнення структур, а диференціація — шляхом розділення регулятивних, оперативних і розподільчих структур та внутрішньою диференціацією їх. Еволюціонування зумовлене спочатку нестабільністю однорідної маси. Зовнішні сили штовхають елементи цієї маси в різні напрями. Інтеграція можлива лише з переходом на вищий ступінь розвитку. Стійкість більш гетерогенної і структурованої спільноти щодо зовнішніх руйнівних сил, за Спенсером, – головний фактор соціальної еволюції. Він показує, як у результаті поєднання менших людських агрегацій у більші (звичайно шляхом завоювань, підкорення більш слабких, укладання політичних угод) можна простежити рівні соціального розвитку. Кожний етап має свої риси та особливості, ретельно зібрані й описані Г. Спенсером у таблицях.
Запропонована ним система універсальних категорій, моделей порівняльних досліджень стала прототипом порівняльної історичної соціології. Незважаючи на схематизм, пізнавальна модель Г. Спенсера значно вплинула на вивчення розвитку соціальних систем, започаткувала низку методологічних принципів історико-соціологічних досліджень. До арсеналу соціологічного теоретизування ця теорія, крім самого моделювання еволюційного розвитку суспільства, внесла ідею циклічної зміни типів соціальної організації: мілітаристського (централізованого) та індустріального (децентралізованого), методологічні положення крос-культурних досліджень типів соціальних устроїв.
Органіцизм та функціоналізм. Г. Спенсер цілеспрямовано добирав докази можливості побудови соціологічної науки на підвалинах законів, притаманних природничим наукам. Такі загальні закони для етики, політичної економи та соціології він обґрунтовував організмічними аналогіями. Подібно до класифікації, розробленої К. Ліннеєм, живих організмів на види, підвиди тощо, соціальні агрегації також, за Спенсером, можуть бути класифіковані, виходячи з морфологічних (структурних) і психологічних характеристик. Така класифікація передбачає велику різноманітність типів соціальної організації. Організмічні аналогії стали однією з головних рис спенсеризму. Багато в чому вони були виправдані, і не провина вченого в тому, що досі соціологія не позбулася зайвого біологізму. Г. Спенсер і сам намагався уникнути прямолінійних організмічних аналогій, зауважуючи, що при розгляді живого організму і суспільства існує дещо більше, ніж просто аналогія. Важливо лише те, що органічна (тілесна) і суперорганічна (соціальна) організації керуються загальними принципами, мають певну структуру, функції та спрямованість розвитку.
У працях Г. Спенсера неважко віднайти зачатки усіх форм сучасного функціоналізму. Аналізуючи роль різноманітних соціальних інституцій у суспільстві, він щоразу вказував, що всі вони слугують справі підтримки суспільства як цілого. Особливу увагу він приділяв функціям елементів суспільної системи, які мають підтримувати її цілісність та забезпечувати розвиток.
Предмет і методологія соціологічного пізнання. Органіцизм і функціоналізм, систематизація "соціальних фактів" та інші характерні риси соціології Г. Спенсера, запозичені з природничих дисциплін, не заступають, проте, положень його теорії, присвячених специфіці соціального пізнання. Тут Г. Спенсер багато в чому був піонером. Він обстоював наукову слушність соціології, яка тільки починала набувати ознак наукової дисципліни. Британський учений доклав чимало зусиль, аби довести, що узагальнення і пояснення, розкриття причинної зумовленості інваріантів соціального світу, що вивчаються, мають таку саму закономірну форму, як і в "точних науках". Складність соціальної реальності аж ніяк не заперечує можливостей віднайти фундаментальні закони в соціальних процесах, а оскільки такі закони виявляються і є розуміння їх, то, робить висновок Спенсер, стає можливою наука. Ґрунтовні порівняльні екскурси до історії біології, психології та інших наук надають його аргументації досить переконливої форми.
Предмет соціології, за Г. Спенсером, – це стадії зростання, диференціації та інтеграції суспільства, функціонування його частин та інституцій, творення соціальних агрегацій, систематизований опис сфер людських стосунків. Він був одним із перших, хто звернув увагу на роль конфліктів у процесі еволюційного розвитку людського суспільства.
Всупереч ярликам "простолінійного позитивіста" Спенсер застерігає щодо небезпеки короткозорості надмірного каузального моделювання, підкреслює значення абстрактного теоретизування. Його не без підстав вважають автором "перших правил соціологічного методу", що відіграли важливу роль у формуванні принципів соціологічного пізнання.
Спенсер першим обґрунтував функціональний аналіз, теорію еволюційного розвитку суспільства, історично узагальнив системний підхід до соціальних процесів. Значним є його внесок в аналіз соціальних інституцій, методологію соціальних досліджень, а також у багатьох інших доробках соціологічного теоретизування.
В основу ряду соціологічних вчень натуралістичного напряму була покладена аналогія між організмом та суспільством, тобто визнана можливість схожості структури суспільства та природи, організму. Одним з таких теоретичних напрямів на ранніх етапах розвитку соціологічної думки була органістична школа в соціології. Її засновником був англійський філософ та соціолог Герберт Спенсер (1820-1905). Його по праву вважають і одним із фундаторів соціології. Спенсер справив величезний вплив на соціальні науки свого часу, визначив напрям розвитку соціологічної теорії, окреслив предметне поле дисципліни, основні методичні засади та принципи. Його наукова спадщина складається з таких ранніх творів, як «Вивчення соціології» (1878), «Принципи соціології» та фундаментальної п'ятнадцятитомної праці «Описова соціологія», де характеризуються різні типи суспільств різних часів і місцевостей. Соціологічна система Спенсера ґрунтується на трьох основних елементах: еволюційна теорія, органіцизм, вчення про соціальні організми - інституції.
Однією з найвідоміших та найпопулярніших його теорій була еволюційна теорія, де еволюція в соціальному світі ототожнювалася з еволюцією у фізичному світі. На прикладі «фізичного» світу це перетворення пов'язане з формуванням сонячної системи із розсіяної матерії. Тотожність тому - виникнення суспільства як організованого об'єднання людей із значенням чисельності чи поступовим їх злиттям. Еволюція – це процес інтеграції матерії, перехід із невизначеної безлюдної однорідності у визначену різнорідність. Вчений розрізняв два типи еволюцій: просту і складну (інтеграційно-якісні зміни).