Вступ
1. Теоретичні підвалини соціологічного аналізу освіти
2. Історія розвитку соціології освіти
3. Предметна сфера соціології освіти
Висновки
Список використаних джерел
Розглядаючи освіту як соціокультурний елемент, як частину культури відповідного суспільства, як результат соціокультурної взаємодії людей, що проявляється у формі пізнання і його кінцевих результатів (знань, досвіду, вмінь і навичок), соціологія визначає функції освіти.
Культурна функція забезпечує передання від покоління до покоління культурної спадщини, відтворення та розвиток культури.
Професійно-економічна функція визначає характер взаємозв'язку освіти з розвитком продуктивних сил суспільства, знаходить свій вияв:
- формувати професіональної структурисуспільства;
- підготовці людей до праці;
- відповідному розміщенні працівників у різним сферах економічного життя.
Соціальна функція містить можливості впливу на соціальну структуру, створює певні канали соціальної мобільності, рольових та статусних переміщень. Чим більш демократичним і відкритим є суспільство, тим в більшій мірі освіта "працює" як ''ефективний соціальний ліфт". Вона дозволяє людині з нижчих страт в ієрархічній структурі суспільства досягти висоти соціального статусу, розширити набір своїх соціальних ролей.
Виховна функція втручається у процес гармонізації та вдосконалення людяних якостей, формування громадянина, стимулює саморефлексію глибоке усвідомлення людиною своєї суті та особистих потенцій. Основна функція освіти передавати цінності конкретної культури.
Функція соціального захисту поширює потенційні соціальні можливості людини у професійному й особистому самовизначенні, особливо за ринкових умов.
Гуманістична функція освіти покликана забезпечити формування системи якості, які дозволять людині виконувати функції носія культури, духовності, творчо налаштованого суб'єкта суспільних відносин.
Урбаністична функція розкриває вплив освіти на міграційні процеси (найбільше вона проявляється у діяльності вищої школи).
Демографічна функція підкреслює вагомість культурно-освітніх факторів у демографічних процесах у державі (склад населення, тривалість життя, шлюбність, народжуваність тощо).
Функція історичного спадкоємництва та наслідування соціального досвіду відтворює характер відносин із зовнішнім світом та відбиває різноманіття соціально-рольової структури суспільства.
Соціалізаційна функція забезпечує засвоєння широкого кола цінностей, соціальних ролей і очікувань, на основі яких складаються повсякденне життя людей.
Функція соціального контролю проявляється у тому, що, перебуваючи у навчальних закладах по декілька годин на день учні та студенти одержують знання на основі стандартизованих підручників, виконують внутрішній розпорядок закладу, вимоги адміністрації та наставників, засвоюють звички і переконання, що пропагуються освітньою установою. Отже, освіта, тим самим, сприяє підтримці стабільності суспільства.
З'ясуванню соціальної сутності системи освіти сприяє не лише знання її основних функцій, але й чітка уява про основні завдання, принципи, структуру та взаємозв'язок системи освіти з іншими сферами суспільного життя [9, с. 96].
Вважаємо, що необхідною передумовою плідного соціологічного дослідження проблем освіти є констатація такої обставини: людством вистраждана ідея про примат (визначальну роль) соціально-культурної сфери в суспільному житті, про те, що в сучасному соціумі саме ефективна діяльність її соціальних інститутів, передусім освіти (чи навіть ширше — просвіти) та науки, має ключове значення, вчинює вирішальний вплив на сьогоднішнє функціонування та перспективи розвитку суспільства.
Проте у нашій країні цей факт, доведений багаторічним світовим досвідом, дослідженнями та практикою суспільного життя, у кращому випадку лише визнається на словах, а на ділі — в Україні підтримка галузей соціально-культурної сфери була й залишається другорядним елементом державної політики. Під це нерідко підводиться економічне "обґрунтування": мовляв, головне — забезпечити розвиток матеріального виробництва, що автоматично дозволить вирішити проблеми так званої "невиробничої сфери".
Насправді ж основою економічного (що вже казати про "гуманітарні" аспекти) прогресу сучасного суспільства виступає випереджаючий розвиток його духовних продуктивних сил, таких галузей діяльності як наука, освіта, культура. Надзвичайно шкідливим є стереотип, згідно з яким освіту, науку, культуру, охорону здоров'я тощо вважають "невиробничою сферою".
Такий підхід викривляє їхню народногосподарську роль, править за теоретичне обґрунтування сумнозвісного "залишкового принципу" виділення коштів цим галузям. Звернення до світового досвіду та сучасних наукових уявлень переконує, що працівники сфери послуг, нематеріального виробництва — педагоги, вчені, діячі культури, лікарі та інші, зайняті продуктивною працею, роблять величезний внесок у створення національного продукту і доходу. Цю обставину треба належним чином відобразити у вітчизняних законодавчо-нормативних документах, які стосуються господарської діяльності, водночас адекватно змінюючи системи обліку та фінансування [7, с. 106].
Необхідно вкоренити (сьогодні мова може йти лише про формальне існування, яке супроводжується нерозумінням сутності та неприйняттям, відторгненням явища) у вітчизняному праві, у практиці господарювання та державного управління поняття некомерційної (неприбуткової) організації. Ця категорія акцентує увагу на особливому режимі діяльності й оподаткування подібних організацій, на тій обставині, що основною метою організації не є отримання прибутку, тобто одержуваний прибуток не може розподілятися між засновниками (власниками) і має спрямовуватися лише на цілі надання профільних послуг і розвиток організації.
Поширення в Україні притаманного передовим країнам сприйняття некомерційних організацій, створення для них сприятливого господарського та податкового клімату дасть імпульс розвиткові духовного виробництва: адже переважна більшість видів діяльності в галузях освіти, культури, фундаментальної науки за своєю економічною природою є неприбутковою, і відповідне трактування відкриє для них нові простори.
Іншою теоретичною передумовою соціологічного дослідження освіти виступає інституціональний підхід. На нашу думку, обов'язковими щаблями аналізу соціального інституту виступають визначення його меж та основоположних функцій, характеристика відповідної сукупності соціальних статусів, ролей і норм поведінки, первинних і вторинних груп, інституційного співтовариства (спільноти), комплексу специфічних організацій, плетива особових та організаційних мереж. Значення трактованого подібним чином інституціонального підходу для розв'язання теоретичних проблем соціології, зокрема соціології освіти, та практичних управлінських завдань важко переоцінити [6, с. 183].
Фундатором соціології освіти вважається один із основоположників сучасної соціології Е. Дюркгейм. Він усебічно обґрунтував можливість і необхідність соціологічного аналізу проблем навчання і виховання. Дюркгейм виходив із того, що формування людини є соціальним процесом і відбувається в рамках певної суспільної організації.
Призначенням соціалізації індивіда він вважав пристосування людини до проживання у певному суспільстві, визнання його ціннісних орієнтацій, правових і моральних норм, адаптації до існуючого суспільного поділу праці, форм діяльності і функцій. Дюркгейм шукав фундаментальні й вічні механізми взаємодії освітньої і власне соціальної систем. На цьому шляху він упритул наблизився до постановки і розв'язання проблеми соціальних функцій освіти, хоч і не зумів повною мірою розкрити їх історично конкретний і плинний характер.
Показовим є шлях, який пройшла соціологія освіти США — країни, де соціологія взагалі мала й має найблагополучніші в світі умови існування та розвитку. Тут протягом тривалого періоду предметна сфера соціології освіти фактично обмежувалася функціонуванням закладів, де процес навчання здійснюється за допомогою викладання. Виступаючи так би мовити соціологією навчання у вузькому сенсі, вона концентрувала увагу "на школі та класній кімнаті" й часто викладалася фахівцями з педагогіки — тобто людьми, які були зацікавлені більшою мірою питаннями технології навчального процесу, ніж соціології як академічної дисципліни. Американська освітня соціологія знаходилася під сильним впливом домінуючого погляду на місію шкільного навчання. Школи розглядались як основний культурний інструмент для підготовки добрих громадян, як агенти моральних змін у потенційно хаотичному світі. Прагматична спрямованість цього підходу підштовхувала соціологів до спроб допомагати викладачам у розв'язанні повсякденних навчальних проблем. Наприклад, цінності сумлінної праці, акуратності, пунктуальності й поваги до влади розглядались як необхідні орієнтири навчальних планів, і з метою підтримання порядку в класній кімнаті, з метою підготовки учнів для подальшої роботи. Результати часто були надто непрактичними для педагога-практика та надто ненауковими для соціолога-науковця [8, с. 61].
Починаючи з другої половини 60-х pp. минулого століття, соціологія освіти США орієнтується на "більш науковий" підхід, вона перетворилася на більш теоретичну дисципліну, що концентрує увагу на формальних і неформальних структурах та функціональних аспектах навчальних ситуацій. Вона використовує емпіричні дані стосовно різноманітних освітніх ситуацій для дослідження: їхньої соціальної структури та функціональних особливостей; цінностей і норм, що лежать у їхній основі; владних, статусних і класових зразків; організаційних і бюрократичних структур. Соціологи аналізують як відкрите, так і приховане навчання в межах формальних освітніх інституцій. Також важливим елементом предметної сфери соціології освіти США нині є неформальне навчання, що має місце в межах не шкіл, а інших інституцій (таких, як сім'я) і різних проявів культурного життя (таких, як функціонування засобів інформації та вулична культура). Крім того, соціологи почали застосовувати великомасштабні соціально-наукові огляди для дослідження зв'язків між соціальною стратифікацією та освітніми зразками. Підготовлений під керівництвом визначного американського соціолога Дж. Коулмана огляд "Рівність освітніх можливостей" (1966 р.) є першим прикладом подібної діяльності й символом розширення сфери соціальних та інтелектуальних інтересів соціології освіти взагалі.