Не треба, однак, некритично приймати на віру колективістський пафос консерваторів. Оскільки тут йдеться насамперед про станову. Корпоративну солідарність соціальних верхів старого суспільства, котрі не бажають змиритися з утратою свого високого статусу в минулому. Консервативна критика справедливо вказувала на таку рису буржуазних суспільних відносин, як безособовість , абстрактна «масовість». Індивід у такому суспільстві позбавляється надійної підтримки та захисту з боку громади чи корпорації і стає беззахисним перед вмпресональними державними інституціями.
Таким чином, нормальний суспільний стан уявляється консерваторам у вигляді певної ієрархізованої системи груп, всередині яких індивідам належать певні чітко фіксовані позиції. Руйнування стабільної соціальної структури внаслідок тих чи інших переворотів має своїм наслідком хаос і дестабілізацією суспільного життя, оскільки порушується органічність суспільного розвитку. Неважно бачити внутрішньою спорідненість між поглядами представників консерватизму й ідеями органіцистської соціології. У подальшому деякі тези консервативних критиків «нового порядку» були активно сприйняті і розроблені неоконсерватизмом.
У всі часи існували ідеї, які можна назвати консервативними, але тільки починаючи з Просвітництва і реакції на Французьку революцію 1879 року, консерватизм виріс у виразний політичний напрямок. Хоча консерватизм можна прослідкувати в глибину віків до часів англійської Реформації, особливо до робіт англіканського теолога Річарда Гукера, саме полемічні «Роздуми про революцію» Едмунда Берка допомогли консерватизму оформитися як способу мислення.
Едмунд Берк підтримував Американську революцію, але виступав проти Франузької революції, вважаючи її надто насильницькою і хаотичною. Класична консервативна позиція Берка наполягала на тому, що у консерватизму немає ідеології в сенсі утопічної програми, плану перетворення суспільства. Такі погляди Берка були відповіддю на ідеал Просвітництва про суспульство на засадах абстрактної розумної моделі. Він випередив критику модернізму, назву якому дав у кінці 19-го століття нідерландський релігійний консерватор Абрахам Койпер.
Берк говорив, що в деяких людей більше розуму, ніж у інших, тому деякі люди утворять кращий уряд, ніж інші. Правильне формування уряду залежить не від абстракцій, таких як раціональний розум, а від історично зумовленого розвитку держави, поступу на основі досвіду й збереження інших важливих суспільних інститутів, таких як родина й церква. Він доказував, що традиція базується на мудрості багатьох поколінь і пройшла випробування часом, тоді як раціональний розум може бути маскою, за якою приховуються уподобання однієї людини, а в найкращому разі представляє тільки невипробувану мудрість одного покоління.
Однак Берк писав, що держава, нездатна до змін, не здатна й до збереження. Берк наполягав на тому, що подальші зміни будуть радше органічними, ніж революційними. Спроба змінити складну мережу людських взаємовідносин, які складають канву людського суспільства, заради доктрини чи теорії ризикує наткнутися на залізний закон «мимовільних наслідків».
На західний консерватизм вплинули також роботи представника контрпросвітництва Жозефа де Местра, який відстоював відновлення спадкової монархії, вважаючи її втановленою Богом інституцією, та за авторитет Папи Римського. Він також захищав принцип ієрархічної влади, що його намагалася знищити революція. В 1819 році Местр опублікував свій головний твір «Du Pape» (Про Папу). Книга розділена на чотири частини. В першій він відстоює думку, що в справах церкви найвищим авторитетом є папа й що головною характеристикою найвищого авторитету є те, що його рішення не повинні переглядатися. Тож папа безгрішний в своїх повчаннях, бо саме через повчання реалізується його найвищий авторитет. В інших частинах книги Местр розглядає стосунки папи та світської влади, проблеми цивілізації та добробуту народів та схизматичні церкви. Він говорить, що народи потребують захисту від кривди з боку вищого за інші авторитету, й таким авторитетом повинен бути папа, історичний рятівник і творець європейської цивілізації.
Консерватори виступають за право власності. У економічних питаннях вони зазвичай ліберали, погляди яких виходять із класичного лібералізму Адама Сміта. Дехто із консерваторів прагне до модифікованого вільного ринку, наприклад до американської системи, ордолібералізму або національної системи Фрідріха Ліста. Ці погляди відрізняються від строгого laissez-faire тим, що у них державі відводиться роль підтримувати конкуренцію, водночас захищаючи національні інтереси, національне суспільство та ідентичність.
Більшість консерваторів сильно підтримують суверенітет своїх держав, патріотично ідентифікуючись із своїми народами. Націоналістичні сепаратистські рухи можуть бути водночас радикальними та консервативними.
Розділ 2. Ліберальна критика
Дещо іншу позицію стосовно того устрою, котрий прийшов на зміну «старому порядку», займає соціальна філософія лібералізму. Патріархом лібералізму прийнято вважати класиком економічної науки А.Сміта, чия діяльність належить ще дореволюційній добі. Програмові засади лібералізму з урахуванням досвіду Великої революції опрацювали І. Бентам (1748-1832), Дж. Мілль (1806-1873), Б. Констан (1767-1830). На терені професійної соціології минулого сторіччя ідеї лібералізму обґрунтував Г. Спенсер. Звичайно, лібералізм, так само як і консерватизм, це не строго обґрунтовані теоретичні системи. А скоріше коглометри поглядів, котрі центруються навколо кількох провідних ідей. Таким проповідними ідеями виступають насамперед індивідуалізм і утилітаризм. Ідеологи лібералізму творили в добу розквіту вільно підприємницького капіталізму. Не випадково психологія вільного підприємництва, нічим не обмежаної ділової ініціативи, прагнення до збагачення «діловим шляхом» набувають на той час масового характеру, стають до певної міри стилем життя. Лозунг «роби, що хочеш» стає на цей час своєрідним буржуазним символом віри. Представники ліберальної думки надають теоретичної форми поглядам і настроям тих кіл, для яких епоха Реставрації була «їхньою добою».
Обстоюючи цінності буржуазного активізму та раціоналізму, ліберали захищають від консервативної критики ідеологію Просвітництва. Дж. С. Мілль, наприклад, прямо називав себе продовжувачем справи просвітителів XVIII ст. Це не означає водночас, ліберальні мислителі, безумовно, приймали все, без винятку, зі спадщини Просвітництва і революції. Адже вони були свідками реального втілення революційного «слова і діла» у життєву практику і не могли не бачити кричущих розбіжностей між ідеями і дійсністю. Дж. С. Мілль і Б. Констант, зокрема, помічають внутрішню суперечність між ідеєю егалітаризму, рівності та принципами свободи особистості. Б констант пише про «диктатуру мас» , коли більшість пригнічує меншість; надуживання владою в рамках буржуазно-демократичних інститутів турбує і Мілля. І. Бентам убачає небезпеку того, що за голосними гаслами «всенародних інтересів», природних прав можуть бути занедбаними інтереси звичайних «маленьких» людей. На його думку, соціальний мислитель має виходити з тієї простої й очевидної аксіоми, що усі люди прагнуть передусім до задоволення своїх власних потреб інтересів, і в цьому немає нічого аморального. Адже людське прагнення до щастя, як зауважив свого часу Гельвецій таке ж природне, як і прагнення уникати страждань. Тож будь-яку суспільну інституцію, доводить Бентам слід оцінювати насамперед з погляду на те, чи сприяє вона збільшенню щастя людей, чи служить вона ім. на користь. Все те, що не відповідає такого роду номіналістичнім критеріям, мусить бути визнане за соціально недоцільне, шкідливе. «Суспільство,- пише він,- нагадує тіло, яке складається з органів - індивідів. Чим же може бути в такому випадку суспільний інтерес, як не сумою інтересів індивіда, що складають суспільство».(135;1)
Звичайно, формула Бентама аж надто механістична. Однак слід оцінити висновки, що випливають з неї. А ці висновки мають виразне ліберально-демократичне забарвлення. Те нове, що вніс Бентам і інші ліберали до відомої гоббсівської тези, про егоїзм як рушійну силу історії, полягало у припущені, що егоїстичні людські нахили можна нейтралізувати не шляхом вивершення над ними надбудови у вигляді авторитарно-тоталітарного Левіафану державної влади, а через відповідну «каналізацію» егоїстичних інтересів у супільно корисному напрямку. Адже що Мандевіль у своїй «Байці про бджіл» дотепно зауважив, що людські гріхи можуть мати і корисні для суспільства наслідки.
Найвагоміші докази з цього приводу представники ліберальної думки винаходили у сфері господарського життя. Адже, як переконливо показав А Сміт. Розвинений економічний розподіл праці й обмін виступають ідеальними засобом об’єднання суперечливих інтересів і прагнень людей в одне функціонуюче цілею Саме тут, дбаючи насамперед про власну користь, люди встановлюють міцні соціальні зв’язки , котрі функціонують як само організована система. З теорії економічного лібералізму Сміта випливає важливий висновок соціологічного характеру-висновок про те, що попри вісі можливості політичного втручання у регулювання економічних процесів політика завжди залишається чимось зовнішнім стосовно економіки, котра здатна функціонувати «в автономному режимі», що не виключає водночас можливості корекції дії ринкових механізмів.